ГАЛИНА КИРПА: «Якщо перекладачі писатимуть романи, хто перекладатиме?»

Галина Кирпа – людина, яка має досить таланту й майстерності, щоб писати гарну прозу. Але вона відмовилася від власної письменницької кар’єри і слави, щоб займатися перекладами зі скандинавських мов.
Вона ніколи не робить переклади на замовлення – тільки для душі. Спочатку вибирає книжку, яка їй подобається, далі перекладає – і тільки тоді видавництва беруть її до друку… Або не беруть, і тоді переклад лежить роками, доступний лише друзям. Але приходить час – і його таки видають.

 

– Розкажіть, як Ви обираєте книжку для перекладу?
– Немає інтриг, детективів чи містики. Усе просто: я хочу перекладати, сідаю, працюю – і мені йдуть назустріч. Коли я вибираю книжку, працює інтуїція – і ще жодного разу не підвела. Наприклад, мене ніколи не приваблювали бестселери…

 

– Як же, а Марія Ґріпе, а Бенні Андер­сен, а Єста Кнутсон?
– Це не бестселери, а справжні книжки й письменники. Не люблю роздуті імена. Мене ваблять до співпраці люди, які нічого спеціально не роблять для своєї популярності – тільки пишуть хороші книжки.

 

– Чи є якісь внутрішні табу стосовно перекладу? Скажімо, яку книжку Ви ніколи не сядете перекладати?
– Якщо вона не підходить мені з етичних причин. Зараз у Швеції дуже популярний письменник, який пише про збочення серед підлітків, – мені навіть читати цей текст неприємно, як же його перекладати?

 

– Але щоб вибрати книжку, потрібно знати, з чого вибирати…
– Щодо вибору книг, у мене така історія. На початку дев’яностих я познайомилася зі шведською перекладачкою Маріанною Сандельс, яка перекладає з португальської. Ми з нею й до цього часу листуємося. Маріанна дала мені адресу Шведського інституту дитячої книги, я написала до них. Інститут розіслав мою адресу по видавництвах, передплатив мені часопис про дитячу літературу й культуру взагалі. Про нові книжки дізнаюся звідти – дивлюся рекламу, читаю рецензії… Коротше, стежу за пресою. Інколи не встигаю вчасно замовити книжку – у них вони швидко розходяться. Тоді мені надсилають ксерокопію. Отак було із завершальним томом «Пригод Пелле Безхвостого» – хоча це не нова книжка, а чергове перевидання. Загалом, наклади у Швеції чималі, але тисячу одразу викуповує держава для бібліотек.

 

Цей Шведсь­кий інститут дитячої книги – унікальна установа. Вони збирають усі рецензії та інформацію про переклади своїх дитячих письменників по всьому світу. Тому, коли виходить якийсь відгук на мій переклад, я їм обов’язково надсилаю – мені натомість віддячують передплатою часопису. А ще вони активно листуються й надають безкоштовні довідки перекладачам і дослідникам за кордоном – не лише шведською, але й, за потреби, англійською мовою. Коли, готуючи переклад, я попросила в Інституті яку-небудь інформацію про Марію Ґріпе, вони надіслали цілу добірку вирізок із періодики й навіть ксерокопії дипломних робіт про письменницю. Я тоді з жалем ісоромом подумала, що якби хтось із зарубіжних колег попросив мене про таку ж послугу щодо когось із наших дитячих класиків, наприклад Віктора Близ­неця, то я б дуже намучилася, поки знайшла б якусь пристойну інформацію.

 

– А чи знають у Швеції щось про українську літературу?
– Та майже нічого. Немає перекладачів. Ось, наприклад, існує такий шведський журнал «Аріель», названий на честь одного з героїв Шекспіра… Журнал розповідає про літературний процес у різних країнах світу – кожне число присвячене якійсь країні. Мене дуже зацікавив номер про ­Україну. Там були статті Рябчука й Забужко, перекладені з англійської мови. А вірші перекладала одна пані зі Стокгольмського університету за допомогою російського або англійського підрядника. У скандинавів особлива перекладацька традиція – вони перекладають поезію дослівно, не дбаючи про ритм, розмір і рими. Дуже кумедно було читати вірш Олександра Ірванця «Любіть!» у такому вигляді – шведи подали його без будь-якого культурологічного коментаря, розповіді про Володимира Сосюру та українську ситуацію початку дев’яностих. (Вірш «Любіть!» О. Ірванця – іронічний переспів поезії В. Сосюри «Любіть Україну» – прим. ред. редактор того часопису, готуючи матеріали, здійснив таку подорож – Мінськ, Київ, Вільнюс, потім написав у передмові: «У Мінську – пітьма, у Києві – сутінки, і тільки у Вільнюсі нарешті розвиднілося».

 

А ще якось Віра Вовк надіслала мені власні переклади українських поетів, зокрема Василя Голобородька, португальською мовою – у неї лишилося кілька зайвих примірників. То що мені з ними робити? Я їх переслала Маріанні Сандельс – вона ж володіє португальською, то нехай хоч у такому вигляді познайомиться з українською поезією. Маріанна тоді довго була під враженням і жалкувала, що немає в Швеції людини, яка б могла здійснити такий переклад шведською…

 

– Нещодавно вийшли каз­ки Г.-Х. Ан­дерсена у Вашому перекладі.
– «Снігова королева» Андер­сена була найулюбленішою книжкою мого дитинства! Розкішне видання 50-х років з ілюстраціями Лариси Іванової – подарунок батька. Книга, можна сказати, прожила зі мною ціле життя й досі нагадує про те, що саме з неї й почалася моя книгозбірня для дітей. Хтозна, може, то був якийсь знак. Але тоді мені, звісно, й не снилося, що колись я сама перекладатиму Андерсена й по-новому переживатиму його казки.

 

– Ви в дитинстві любили читати?
– Не просто любила, а «ковтала» книжки. Ми жили на невеличкому хуторі, куди кожної середи бібліотекар сільської бібліотеки Яків Іванович Чорнойван привозив дві валізи, які мені уявлялися скринями скарбів. Він заносивті чорні дерев’яні валізи в контору, а ми нетерпляче чекали, коли він їх відкриє і повиймає нові книжки. Та найгірше було те, що в одні руки він давав лише три книги. Я так просила в нього більше тих «скарбів», що йому довелося схитрувати і завести окремі формуляри на всю нашу родину – на брата, сестру, матір, батька, бабусю. То були найкращі «пільги» в моєму дитинстві! Більше ніколи в житті мені не траплялися такі великодушні бібліотекарі. У дитинстві мені хотілося одного – прочитати всі на світі книжки і все на світі знати.

 

– Коли Ви прийшли до перекладацтва?
– Якось редактор видавництва «Ве­селка», відома перекладачка Євгенія Го­ре­ва, запропонувала мені перекласти з німецької повістинку Джеймса Крюса «Флорентіна». Далі той переклад підтримав Євген По­по­вич. На той час це для мене ­багато важило. «Флорентіна» побачила світ у 1983 році. А в 1989 у моєму перекладі вийшла повість Яна Екгольма «Людвіґові Чотирнадцятому – ура!»

 

– Ви видали кілька збірок дуже оригінальних дитячих віршів. Але перекладаєте здебільшого прозу. Не плануєте самі написати повість, роман?..
– Коли я прочитала «Мою тінь» Кристіни Фалькенланд, мені подумалося: як добре було б написати такий роман! Але якщо я сяду писати романи, хто буде перекладати Фалькенланд? Нехай, мабуть, романи пише Ірен Роз­до­будько чи Марія Матіос, у них це бездоганно виходить.

 

– Які у Вас є захоплення, окрім книжок?
– Поза світом книжок є ще світ людського спілкування. Є ті, ким я дорожу і кого люблю. Сподіваюся, взаємно. І, мабуть, тому, що їхні орбіти крутяться в колі моїх зацікавлень, мені в цьому жорсткому світі затишніше. Є картини Людмили Задорожної. Є батьківська хата на хуторі дитинства. Є спів соловейків, схоплений на касету. І є квіти, які щодня треба поливати. Якби це не було захопленням, то легко перетворилося б на обов’язок.

 

– Дякую за розмову.
– Я сама люблю читати інтерв’ю з письменниками чи іншими непересічними людьми. Але давати інтерв’ю – це така тяжка праця, хай Бог милує…

Розмовляла Зоя Жук