ДМИТРО СТУС: «БУДУ ПИСАТИ КНИГУ ПРО НЕСТОРА МАХНА»

– У радянській практиці родичів «ворогів народу» примушували зрікатися своїх рідних. На Вас намагалися тиснути?

– Особисто на мене – ні. Була спроба через школу якось на мене вплинути, я про це пишу в книзі «Василь Стус: життя як творчість». До школи приїхали працівники КДБ і разом із директором переконували, який мій «атєц враґ народа». Очевидно, вони знали, що ми з батьком дуже важко жили. І думали, що через мене можна буде тиснути на нього. Але це нам допомогло навіть краще порозумітися.

Очевидно, що якби я йшов на золоту медаль, то були б проблеми. А в мене були інші інтереси: пограти у футбол, позагравати з дівчатами, сходити в кіно, зрештою, випити. Мене у восьмому класі навіть зі школи вигнали. Звичайно, якось це було пов’язано і з батьком, але частково це сталося і через мене: за рік у мене лише в одній чверті була задовільна поведінка, в інших трьох – незадовільна.

– Перепоховання Василя Стуса стало великою політичною акцією. Кажуть, Ви були проти цього. Зараз Ваша думка не змінилася?

– Що значить – був чи не був проти?! Я займався перепохованням свого батька. А певні люди зробили безвідповідальну заяву, що ми перевеземо тіла Литвина й Тихого. Я поступився, бо розумів, що перевезти окремо їхні тіла й фінансово, й організаційно дуже важко. Проте люди, які висунули цю ідею, не зробили елементарного: не підготували потрібні документи, на виділені їм кошти не дали людей, які мали допомагати проводити ексгумацію. Сказали, що зайняті підготовкою листівок і прапорів! Логічно, що це у мене викликало негативні емоції. Бо перепоховання я вважав головним, а листівки – другорядним.

У мене була мета, щоб під час перевезення не відбулося того, що пізніше сталося на похованні Патріарха Володимира. І жорсткість нашої позиції, я вважаю, не дозволила розвиватися сценарію, який пізніше був на Софіївському майдані.

Наша стратегія була така: все, що робиться, робиться офіційно. Створюється максимальний тиск із тим, щоб досягти максимуму, на який влада може піти. Я думаю, що у 89-му році це був єдиний розумний і відповідальний шлях.

– Ви постійно виступаєте проти того, щоби про Василя Стуса говорили як про героя…

– Легко героїзувати людину й важко показати, як щодня, завдяки кожному маленькому вчинку формуєтьсяособистість, як людина створює себе і доростає до рівня міфу.

Я про героїв говорю обережно, бо що таке герої? Найкраще про це, я вважаю, написав Умберто Еко: наш світ – це добра казка, а наше викривлене бачення цього світу створює демонів, богів… Цей світ не для насолоди. Ми прийшли сюди працювати, долати перешкоди й проблеми. Це наш шлях. Я своїм дітям кажу: немає безвихідних ситуацій. Ви можете зазнати поразки, можете впасти, помилитись. Я не знаю людей, усі вчинки яких були би правильними. Але ви маєте вставати, долати страх, слабкість і йти далі, намагаючись не повторювати помилок.

Ніхто не вважає себе мерзотником. І хто має право взагалі будь-кого засуджувати? Відповідно, в мене немає кумирів і людей, яким я не подам руки. Я можу з ними не спілкуватися, але зневажати їх не можу.

– А як щодо Медведчука, який посприяв свого часу ув’язненню Вашого батька?

– Кілька років тому я відмовився йти з ним на контакт… Не знаю, як би повівся зараз, після прочитання всіх цих документів по обох справах. Можливо, це була моя слабкодухість, бо якби я тоді пішов на контакт, то міг би щось зрозуміти. Але я знав, що суспільством і найближчим оточенням це буде сприйнято неґативно. І піти проти громадської думки просто не вистачило мужності. Гадаю, що я з цікавістю поговорив би з ним про проблеми того часу.

І не буде правильним усіх собак вішати на КДБ чи Медведчука. Свою роль відіграли й Спілка письменників України, Інститут літератури. Ці структури, через окремих своїх представників, давали певні літературознавчі висновки, рецензії для того, щоб Василя Стуса заарештували. А потім ці тексти ставали частиною звинувачувального вироку в суді. Пошук винних – вічне й складне питання. Людина в тій системі шукала, як їй краще жити, та й сьогодні вона шукає те саме…

– Тоді Головою Спілки письменників був Павло Загребельний…

– Сьогодні дуже просто сказати: хтось один був поганий. Але ж формальний бік для пізнього Радянського Союзу був дуже важливий. Тому твори батька давали на експертизу до Спілки письменників, Інституту літератури. Голова чи якийсь представник цих організації визначав людей, що мусили писати кляузи. Про таке сьогодні воліють не говорити, бо воно може зачепити, розхитати цю, таку пряму, дубову схему, про гарних і поганих. Я вважаю, що немає поганих. З різних причин люди робили це. Хтось так думав, хтось так писав, бо так наказали писати.

Я не пам’ятаю, хто тоді був Головою спілки письменників, але ці відгуки потім використовувались на суді.

 

– Ваша книга про батька стала Книгою року. Не збираєтеся використати набутий досвід щодо інших постатей?

– Можливо, напишу книжку про Нестора Махна. В мене вже є дуже багато матеріалів про цього єдиного українського політика, який користувався народною любов’ю, беззастережно шанувався, і перед яким я скидаю капелюха.

Так, він – дуже неоднозначна, дуже суперечлива постать, але саме цим і цікава. Він єдиний у ті буремні роки відстоював інтереси українського селянства. Гуляйполе – єдина у світі анархічна держава, що існувала протягом двох років. Перемогти Махна змогли лише першим голодом у 20-ті роки, організованим в Україні.

На похорон Нестора Махна в Парижі з’їхались анархісти з усього світу. Але в багатотисячній похоронній процесії, в якій були представники Бразилії, Австралії, Франції, Німеччини і ще багатьох країн, йшло лише троє українців…

Ще мене дуже цікавлять постаті Гітлера й Сталіна – про них я також збираю інформацію. Хоча це зовсім іншого штибу люди. Кажуть, що Гітлер божевільний, збоченець, нелюд, сатана. Але ніхто не задумується, чому його в Німеччині просто обожнювали. Навіть сьогодні там по шинках небезпечно проявляти свою нелюбов до нього.

Людська природа дуже складна. І тому на таких-от постатях, хочемо ми того, чи не хочемо, її можна вивчити і зрозуміти вплив на суспільство.


– Які політичні переконання Дмитра Стуса?

– Між правдою і матір’ю я вибираю матір – це моє політичне переконання. Жодна з сьогоднішніх політичних сил не прагне покращити життя народу. Я вірю в людину, але я не вірю в державу. Я анархіст. Але анархістом має бути людина відповідальна, безвідповідальний анархізм страшний.

 

– Юрко Покальчук якось розповідав, що Вас затримали в Лондоні як ірландського терориста…

– Ми тоді прогулювались містом. Юрко десь собі відійшов, а я став розглядати людей, розуміючи, що це не мій світ, не моє життя, і слава Богу що я тут не живу. Тут підійшли поліцейські й попросили пройти з ними. Як виявилося, напередодні в Лондоні були вибухи, організовані Ірландською республіканською армією. Я вирізнявся на загальному тлі, а інакше завжди підозріле. Але з їхнього боку все було дуже чемно: перевірили документи й відпустили.

Але як «справжній ірландський терорист» скажу, що я бачу цю боротьбу зовсім інакше, ніж її інтерпретують ЗМІ. Назвете мені хоч один нормальний спосіб боротьби слабкого з сильним? Як відповідати на те, що хтось вважає, що має право диктувати, вказувати кулаками, як тобі «правильно» жити в себе вдома? У вуличних умовах слабший своєму кривднику може зробити «темну» – дати по голові так, що його не бачитимуть. А у світових масштабах… Виправдовувати тероризм, звичайно, не можна, але для того, щоб його знешкодити, треба прибрати причину. Бо що більш неадекватні прояви сили, то неадекватніша відповідь.

 

– Самому немає бажання піти в політику? З Вашим прізвищем у будь-якому списку Вам би знайшлося місце.

– Дуже небезпечно займатися політикою, беручи в союзники не лише свій авторитет, а й авторитет свого батька. Приклади Ви знаєте самі. Спочатку захоплення юрби, а потім тотальне засудження.

 

– А може, просто не бачите гідних партнерів?

– Знаєте, у мене таке враження, що серед так званої політичної еліти – людей, які зараз керують нашою країною, – більшість прочитали дуже мало книжок. Навіть таких, як політична історія, політологія, не кажучи вже про юриспруденцію. Про художню літературу взагалі мовчу. А для політика читання є дуже важливим.

Справжня література намагається на емоційному рівні осягнути різні речі, які не можна збагнути на рівні науковому. Вона допомагає людині зорієнтуватися. Адже набагато простіше для відпочинку ввімкнути телевізор. Сьогодні навіть читання «Трьох мушкетерів» – уже робота. Треба взяти цю цеглину в руки й перегортати сторінку за сторінкою… Виховна функція літератури існує, але я би не перебільшував її. Є в житті ще спілкування на вулиці, між найманим працівником і роботодавцем, між учителем і учнем. І – перше, друге, третє зіткнення з несправедливістю. Врешті людина теж починає чинити так, як чинять їй. Носити хабарі, приєднуватися до думки більшості, бо так простіше й зручніше. Чи пре буром, набиває синці. Я починав із синців.

 

– І, насамкінець, Ваші побажання нашим читачам.

– Ніколи не втрачайте віри в те, що цей світ існує для нас і повинен крутитися довкола кожного з нас.

Розмовляв Руслан Солонець