Петро Кралюк: «Гоголь і Лімонов – це українці з деформованою імперсько-російською свідомістю»

Поєднуючи наукову й викладацьку діяльність в Острозькій академії, Петро Кралюк якимось чином знаходить час і для художньої літератури. Окрім того, що він є автором понад 150 наукових праць із філософії, історії, релігієзнавства, політології та літературознавства, вчений – також автор шести кних художньої прози. Серед них – роман “Римейк”, сюжетна основа якого вибудовується навколо підготовки до відзначення ювілею Миколи Гоголя… у провінційній психіатричній лікарні. Про Гоголя, відзначення ювілеїв на державному рівні, сучасне суспільство, яке нагадує божевільню, та письменників-філософів –  наша розмова.

 

– Чому ви вирішили торкнутися гоголівської теми в романі «Римейк»?
– Творчість Гоголя мене цікавить давно. Не скажу, що це мій улюблений письменник. Однак вважаю, що він і його твори є важливими як для нашої культури, так і для нашої самосвідомості. Свого часу я почав збирати матеріали про Гоголя і планував написати книгу «(Не)наш Гоголь», у якій би давався дещо нетрадиційний погляд на цього письменника. Правда, така робота вимагає багато часу, якого в мене, людини чиновницької, адміністративної, просто немає. А тут якраз почали надходити мудрі циркуляри з вищих щаблів влади, що треба масово відзначити 200-ліття з дня народження Гоголя і 300-ліття з часу укладення українсько-шведського союзу, сиріч проводити конференції, читання, виставки і т.д. і т.п. Правда, в цих мудрих циркулярах не вказувалося, як це робити. Тому ваш покірний слуга, яко законопослушний бюрократ, вирішив самостійно відзначити знаменні події. І написав роман «Римейк», де є і про Гоголя, і про українсько-шведський союз, і про святкування цих дат, але… у божевільні.

 

– Божевільня, де розгортаються події роману, – це метафора сучасного суспільства чи просто письменницький жарт?
– Хотілося б, щоб то був просто письменницький жарт. Проте, на жаль, це алюзія на нинішній стан українського суспільства. Наш соціум з кожним днем все більше божеволіє. Прикладів несть числа. Прокидаєшся вранці й чекаєш чергового абсурду – чи то від влади, чи то від мас-медій… Навіть від людей, які вважають себе культурною елітою. Розумію, мій роман-провокація не зупинить це божевілля. Але ж не можна сидіти склавши руки. До речі, ніби головний герой роману, лікар-психіатр, тікає з божевільні, але планує лікувати людей з психічними вадами. Така завершальна символіка твору.

 

– Проте поряд із головним героєм, лікарем-психіатром, у вашому романі фігурує ще й герой-божевільний, Едічка, який пише римейк на «Тараса Бульбу». Чи не є Едічка натяком на Лімонова?
– При бажанні це так можна сприймати. Адже Едуард (Едічка) Лімонов одного разу заявив: мовляв, він і Гоголь – два найбільші українські письменники. Звісно, це манія величі. Хоча між Гоголем і Лімоновим є цікаві паралелі. Але чи можна цю «солодку парочку»  вважати українськими літераторами? Як на мене, це просто українці з деформованою імперсько-російською свідомістю.

 

– Наскільки випадковим/невипадковим у романі є питання нобелівського лауреатства?
– Не хочу видаватися самовпевненим, але в «Римейку» нічого випадкового немає. Навіть найабсурдніші моменти у творі мають певну основу. Щодо нобелівського лауреатства – це вже ідея-фікс нашого письменницького бомонду. Не один український літератор у закутках своєї душеньки мріє про Нобеля. Іноді ці ідеї виглядають смішно. Зрештою, не варто фетишизувати Нобелівську премію. Її отримували письменники, яких важко назвати відомими, і, навпаки, відомі автори не ставали нобелівськими лауреатами. Нобелівська премія, звісно, існує в певному культурному і політичному контексті. І один, й інший для наших літераторів зараз не є сприятливим. Та й рівень сучасної української літератури не такий високий, як це дехто уявляє. Але помріяти про Нобеля так приємно! Ось і мій божевільний Едічка з «Римейку» в полоні таких мрій.

 

– А що для вас особисто значить постать Миколи Гоголя?
– Якщо говорити про талант письменника, то це божевільний геній. Хоча, за великим рахунком, геніальність – це завжди відхилення від норми, ненормальність. Щодо ідентифікації Гоголя – це малоросійський письменник, який захотів стати великоросійським. На жаль, така трансформація закінчилася для нього трагедією, передусім особистою.

 

– Літературна творчість для вас – це життєва необхідність, розвага, втеча від реальності?..
– Радше, останнє. Але це водночас і намагання якось вплинути на цю реальність.

 

– Як вам вдається поєднувати наукову й літературну діяльність?
– Отак і поєдную. Намагаюся писати ніби щось наукове, а виходить літературне. Хоча між цими сферами не така вже й глибока прірва.

 

– Ви маєте безпосередній стосунок до філософії. На вашу думку, чи змінився обшир філософських питань у сучасній українській літературі порівняно, скажімо, з українською літературою минулого століття?  Чи  зараз сучасних українських письменників  узагалі  цікавлять  якісь філософські питання?
– Вважайте, ви зачепили мене за живе. Зараз я готую книгу, де викладу свій погляд на розвиток філософії в Україні. Як на мене, наша національна філософська традиція зароджувалася майже в той самий час, як і в інших новочасних «філософських» народів Європи. Це – XVI-XVII ст. Однак пізніше, в силу різних обставин, ми не могли культивувати свою українську професійну філософію. Тому нашою філософією в XIX ст. переважно виступала художня література, публіцистика. Саме тут осмислювалися проблеми українського буття. Згадаймо Пантелеймона Куліша з його «хутірною філософією». Навіть Тарас Шевченко, при всьому його інтуїтивізмі, достатньо філософічний.
Ситуація в ХХ ст. кардинально не змінилася, на жаль. Потенційні філософи йшли в літературу. Такими були Улас Самчук, Олесь Бердник… Та не лише вони. Те, що зараз українські письменники, в тому числі ваш покірний слуга, звертаються в художніх текстах до філософських проблем, не вважаю великим позитивом. За великим рахунком, це результат ненормального розвитку нашої культури. Філософія мусить бути сама собою, як і література.

 

– Які письменники є вашими улюбленими?  Чия  творчість  є для  вас визначальною?
– Не скажу, що так добре знаю світову класику. Китайська, індійська, арабська, перська чи тюркомовна літератури, вважайте, для мене «терра інкогніта». Як, зрештою, і для багатьох інших європейців. У своїх літературних уподобаннях я –  євроцентрист. Хоча колись, наприклад, захоплювався «Шах-наме» Фірдоусі. Щодо європейської чи європейсько-американської літератури, то я віддаю перевагу літературам слов’янським (вони рідніші) та романським.
У мене є трійця моїх улюблених авторів: Тарас Шевченко (правда, зовсім не канонічний), Оноре де Бальзак і Федір Достоєвський. Можливо, коли стану пенсіонером і буду мати багато вільного часу, напишу щось про них, на кшталт романів – «Закревські», «Оноре та Евеліна», «Достоєво». Бачте, навіть назви попридумував.

Серед авторів ХХ ст. віддаю перевагу латиноамериканцям – Габріелю Гарсіа Маркесу та Жоржі Амаду. Останнього все-таки люблю більше, хоча він і лауреат Ленінської премії. Ще подобається Умберто Еко, правда, лише один його роман – «Ім’я троянди». Це, як на мене, справжній шедевр.

 

 

Біографічна довідка

Петро Кралюк
Народився 23 лютого 1958 року в місті Ківерці Волинської області.
1979 року закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки.
Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (Львів).
Доктор філософських наук, професор, проректор із наукової роботи Національного університету «Острозька академія».
Автор шести книг художньої прози.
Член Національної спілки письменників України.
   

Спілкувалася Мирослава Крат