Юрій Бедрик: «Назвіть мені бодай одну державу, гімн якої було б написано прозою!»

Той, хто орієнтується в сучукрлітпроцесі, уявляє собі Юрія Бедрика таким собі раком-відлюдником, інтровертом від літератури, чужим будь-якому літгурківству. Статус одного з найяскравіших представників неомодерного дискурсу в українській поезії 90-х зобов’язує тримати марку, ніколи не опускаючись до дій, не гідних увійти в історію світової літератури. Насправді так і є! До цього лише можна пробувати додати, що Юрій Бедрик – не лише поет, але й перекладач та літературознавець. Автор поетичних збірок «Жертовник» (1992), «Метафізика восени» (1996), «Свято небуття» (1999), «Цвіт геральдичний та інші поезії» (2004) та розвідки «Василь Стус: проблема сприймання» (1993), а також низки передмов, наукових та журналістських публікацій, перекладів із Франсуа Війона, Парні, Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме, Жерара де Нерваля, Ніколауса Ленау, Гуго фон Гофманнсталя, Яна Кохановського, Болеслава Лесьмяна, Константи Ільдефонса Галчинського, Яна Лехоня, Юліана Тувіма, Казімєжа Вєжинського, Ярослава Івашкевича та ін. Але нарешті світ побачила і довгоочікувана «Тьотя Бегемотя» – збірка дитячих віршів, раніше розкиданих по різних часописах.

Як це Ви з дорослого письменника перекваліфікувалися на дитячого?

Я не перекваліфіковувався! Ці вірші було написано поміж іншими – які увійшли в дорослі книжки!

Звичайно, це не робить Вас менш дорослим письменником, але як Ви почали писати для дітей?

Ну, власне, я й почав писати саме для дітей. Якщо взяти рукопис мого першого вірша, який я створив у шестирічному віці, то, в принципі, дивно було б, якби він був дорослим!

В одному віршику згадується Ваша первістка Мартуся. Ви пишете для своїх дітей чи для абстрактного читача?

На це нема однозначної відповіді. Деякі тексти були написані для дітей, а деякі – значно раніше, ніж з’явилися самі діти.

Що Ви як письменник і батько можете сказати про книжки, які зараз видаються для українських дітей?

Ну, те, що пишеться сьогодні – це один процес, а процес видавничий, – слава Богу, ширший, і все одно завжди намагаєшся ростити на класиці. Що спожити, завжди було і завжди є, бо ж можна взяти книжки, видані навіть десятки років тому.

А з того, що видається зараз, Вас щось тішить?

Тішить, що нарешті з’являються українською мовою переклади, яких раніше не існувало, – за це, мабуть, треба подякувати «Видавництву Старого Лева», тим же «Граням-Т».

За якими критеріями вибираєте книжки для своїх дітей?

Мабуть, усе-таки я консерватор і людина зашорена, бо це або ті книжки, які я вже читав у дитинстві, або ті, які мені самому хотілося прочитати.

Якою, на Вашу думку, має бути саме дитяча література?

Дитяча література може бути дуже різною! Але очевидно, що основний момент – вона не повинна травмувати, не повинна нести поганих емоцій. Їй слід піднімати дитину до чогось доброго.

Пропонуєте ввести цензуру?

Самоцензуру! Зрештою, у класиці теж бувають страшні моменти: коли у творах братів Грімм батьки хочуть кудись завести своїх дітей подалі – то тут дитячі брати Грімм десь сходяться із недитячим Стефаником…

А народні казки які страшні?!

А хто, власне, сказав, що народ творив казки саме для дітей? Народна казка – вона універсальна…

«Колобок» – дитяча казка?

Безперечно!

Його ж з’їдають у кінці…

Але він, слава Богу, не антропоморфний, він не нагадує людину, тому це не так трагічно. А от, скажімо, коли висить біґборд із рекламою рибного супермаркету, де зображено русалку із верхньою частиною цілком представниці людського роду, а нижня її частина у вигляді покришеного риб’ячого хвоста… Якщо нове покоління захоче когось кришити, то творці такої реклами мають за це відповідати.

Отже, дитяча література повинна бути насамперед неагресивною?

Якщо якась справедлива агресія і є, то її має бути подано так, щоб дитина сприйняла це належним чином. Хоча за великим рахунком ліпше, щоб її не було зовсім, оскільки дитина дуже часто наслідує не тих героїв, які моральніші, а тих, які яскравіші.

А ще до дитячої прози існує одна вимога, цілком об’єктивна: вона мусить бути такою, щоб її дитині могли розтлумачити бодай тато з мамою. Навіть коли думки там складні – щоб це не було викладено складніше, ніж для дорослих.

Якщо порівняти Ваші дитячі і дорослі вірші, то складається враження, що їх писали зовсім різні люди. Як це Вам вдається?

Все просто! Один вірш виходить отаким, а інший отаким, цей для дітей, той для дорослих…

Гриф на обкладинці «Рекомендовано Міністерством освіти» означає, що Ваші вірші якось по-особливому вписуються у педагогічні канони цієї установи?

Це наклейка, яка не є частиною книжки.

У книжці є дві післямови – одна моя, а друга написана на замовлення цього самого міністерства. Скажу чесно – я не уявляв, що буде така післямова, але я ставлюся до неї з розумінням. Зрештою, коли я помру, то теж не зможу контролювати всі післямови, які будуть у моїх книжках. Тож, очевидно, слід і за життя ставитися до цього якось спокійніше.

Ви вважаєте вірші більш дитячою літературою, ніж прозу?

Назвіть мені бодай одну державу на світі, гімн якої було б написано прозою! Я просто сказав би, що вірші – це старіша література, ніж проза, тісніше пов’язана з дитинством людства, коли ще все було синкретично. Первісна поезія у моєму розумінні – це слова до якихось співів. Хоча, звичайно, у своєму розвитку поезія почала відходити від свого першовитоку, ставала більш інтелектуальною. А коли над текстом глибоко замислюєшся, то співати його вже не так легко.

Вірші на власних дітях апробуєте?

Ні, перший читач – це, мабуть, таки я сам, який згадав себе дитиною. Те, чого не перепустив крізь самоцензуру, крізь власний контроль, не пропонуй дітям – ні своїм, ні чужим – ані дорослим. Хоча помиляються й ті, хто нікому не показує своїх творів до друку. Дуже часто буває, що люди досягають протилежної мети, але дізнаються про це лише коли їм дають журнал із публікацією чи книжку.

Вашим дітям подобаються татові вірші…

Чи подобаються сину, ще невідомо, бо йому лише півтора року. А дочкам – так, безперечно.

Який Ваш улюблений вірш у цій збірці?

Мені багато віршів звідти достатньо близькі – вони ще не відійшли від мене достатньою мірою. Тяжко вибрати улюблений… Іноді мені здається, що це вірш про кроличку, яка кроленя збирала, іноді – що «Киця у ворожки», хоча я розумію, що вона трохи задоросла.

На що б Ви порадили звернути увагу письменникам, які вирішили написати щось для дітей?

Якщо людина щось спеціально вирішує і собі нав’язує, то виникає питання: чи відповідає воно її суті? Скажімо, якщо людина кожні п’ять хвилин каже: «Я хочу бути хоробрим!», то чи хоробра ця людина? Якщо жінка кожні п’ять хвилин повторює, що вона жінка, чи не сумнівається вона в цьому факті?

Вважаєте, що не всім дано писати для дітей?

Просто є письменники, які не ставлять собі такої мети… Хоча, зрештою, я теж не ставлю!

Кожна людина психологічно більше зосереджується на якихось конкретних етапах свого життя. Якщо у людини було надто доросле дитинство, то її дитячі твори будуть не зовсім дитячими…

Тобто у Вас дитинство було таким, як треба, – із зеленими слонами, які згадуються у післямові…

Вважаю, що так! Тільки, на жаль, без жодного каналу українського телебачення на території, де я жив. Телевізор, який заговорив по-українськи, я вперше побачив у вісім років.

До речі про телевізор: вважаєте, що зараз діти менше читають?

Мабуть, усе-таки від родини багато залежить. Дитину виховує не лише книжка, але й батьки! Є, звісно, конкуренція книжки та комп’ютера. Але діти, які читають, і діти, які не читають, напевне існують стільки, скільки існує писемність…

Спілкувалася Атанайя Та

Фото Буквоїд