Анатолій Дністровий: «Наш тернопільський бандитизм був національно свідомим»

Цьому письменнику неможливо приклеїти сталий означник. Він парадоксальний: у три роки декламував з пам’яті Гомера, але пізніше вилетів зі школи та потрапив у напівкримінальну ПТУшну «бригаду». Що не завадило далі вступити у Ніжинський педінститут, захистити кандидатську з філософії і написати чотири романи. Прозу Анатолія дехто зводить лише до дражливого натуралістичного коктейлю насильства та еротики. Але не можна проігнорувати також її точний психологізм, притаманний «високій» літературі. Якого виверту чекати від Дністрового у майбутньому? Прогнозувати неможливо.


– Інтрига цієї розмови: як тернопільський ПТУ-шник став письменником та кандидатом наук. Для цього треба провести розкопки у твоїй біографії…

– Дитинство було надзвичайно щасливе й насичене, попри невелику сімейну драму: напередодні мого першого класу батьки розлучились, і я ріс із матір’ю. Чим я лише не займався: шахи, філателія, акваріумні рибки, збирання патронів, футбол, бокс, боротьба, плавання, гурток радіолюбителя, мотокрос, картинг, самопали (це вже пізніше)… Дитинство проходило на вулиці: усілякі поїздки на рибалку, далекі походи, ігри в ковбоїв, індіанців, німців. Ясно, не без хуліганства.  Навпроти району, де я жив, були дачі. Там росли кабачки, помідори, одне слово – уся продуктова інфраструктура пролетаріату. Ми це крали і потім кидали з даху дев’ятиповерхового будинку на випадкових людей. Найбільшим моїм враженням було, коли я поцілив кабачком у тролейбус. Водій натиснув на гальма, люди повискакували – напевно, подумали, що це третя світова війна.

 

– Батьки на тебе тиснули?

– Мама практично не мала на мене впливу – ну, я, наприклад, із 13 років курив у квартирі. Розумію, що вчиняв як негідник, але вона справді не могла нічого змінити, хоча, звісно, у стані розпачу сварилася. Але зараз, як це не дивно, на подібне я просто не здатний.

 

– А що ж ти читав?
– Я читав дуже багато, по-ненормальному багато, це вплив батька – поета, а в майбутньому –  професора літератури. Поки він із нами жив, постійно багато чого розповідав цікавого – це закарбувалося. У нього був свій своєрідний прикол у тернопільській літературній тусовці: він мене трилітнього брав із собою і примушував читати Гомера напам’ять. І я шпарив «Іліаду» перед авдиторією місцевих поетів, художників гекзаметром. Також велика бібліотека була у бабці, але не стільки інтелектуальна,  скільки авантюрно-пригодницька. Я там прочитав усього Купера, Дюма, купу історичних книжок.

 

– Отже, початок шляху до письменництва ми визначили: треба читати в дитинстві добрі книжки. Що далі? Хлопець, який із трьох років знає Гомера, раптом потрапляє до ПТУ…
– ПТУ – дуже строката річ. Люди там різні: трохи було селюків, але в основному «наші» – ті, хто в школі не затримався. Зазвичай, десь чверть групи – це «кримінальні». У нас їх було людей 8-9. Я почав «ходити» з петеушною «бригадою» – тоді поняття таке було.

 

– Своєрідне продовження Фенімора Купера?
– Так (сміється). У ПТУ я почав писати історичний роман. Деколи друзі у мене збирались, я читав їм фрагменти. Вони дивилися, звісно, з нерозумінням, але теплотаякась усе ж відчувалась. І дистанції між нами не було –  я, скажімо, на гітарі грав непогано. Називали мене «істориком», бо читав багато. Тоді якраз «Ілюстрована історія України-Руси» Грушевського вийшла, діаспора усяку націоналістичну пропаганду надсилала – я це все відразу ковтав і розказував, коли ми тринділи на різні теми. Я всю історію УПА та ОУН знав.


– З роману «Пацики», де багато що з цього описано, складається враження: більшість хлопців прагне із ПТУ вирватись. Так у житті було?

– Складне питання. Можливо, вкраплення мене теперішнього у цьому тексті є. Але, з іншого боку, я не думаю, що хтось не хоче від життя чогось більшого – питання лише, в якому напрямку. Один хлопець із моєї групи попав у справжню бригаду, в рекет. А мій друг, якому роман присвячений, у 17 років помер від наркотиків. Думаю, в кожного було бажання кращого, я ж пам’ятаю усі ті наші розмови: хтось у якісь університети хотів вступати, але це все було дуже абстрактно, те саме, що зараз би мріяти поїхати на Кіпр.

 

– Отже, потрапити до ПТУ – це ще не крах кар’єри. Що тебе штовхнуло таки їхати вступати до Ніжинського педінституту?
– Якщо чесно, це дуже неприємна історія. Виїхав із Тернополя – не з власної волі, так склалися обставини. Мені через ту історію навіть на 5-му курсі довелося приходити в прокуратуру. Але це я залишу собі… Студентський період був дуже щасливий. Я почав займатися літературою.  Дуже хотів писати. Але про велику чи серйозну літературу навіть і не думав.

 


– У Ніжині ти створюєш зовсім іншу бригаду – поетичний гурток «Друзі Еліота»…

– Це була високопрофесійна студія, попри те, що багато хто там писав російською. У Ніжин з’їжджалися вчитися люди і з Києва – з професорських сімей, і з багатьох міст Росії – усе непересічні люди.

 

– Цей університет, як Тартуський, мав флер опозиційності…
– У нас любили згадувати, як Лотман приїжджав. Атмосфера була класна. Початківців, які дуже серйозно працювали і мали перспективу, було багато – просто не у всіх склалися обставини, багато хто кинув писати.

 

– У ПТУ ти сприймав себе як пролетаризований елемент. А був момент відчуття переходу до вищого статусу?
– Звісно. Це було на першому курсі. На канікули у Тернопіль я повертався уже як Письменник, моє внутрішнє «Я» сказало: буду писати. Тоді, пам’ятаю, ще три дні вигадував псевдонім (справжнє прізвище Анатолія – Астаф’єв – Р.С.). Він мав стосуватися річки Дністер. Були різні варіанти, тато іронічно пропонував «Дністряк». Ще у мене тоді було зневажливе ставлення до поезії, ніби це слюні, соплі, сентиментальна дурня. Я думав, що я новеліст – перша книжка моя, «Люди і речі», була збіркою новел.

 

– У  романі «Невідомий за вікном» цей момент – зміна статусу – трохи по-іншому прописаний: герой перший раз отримує велику зарплатню, іде до супермаркету і купує все, що хоче. Це як – життєвий епізод?
– Так. Під час аспірантури я змушений був піти працювати у журналістику. До речі, я тоді взагалі перший раз пішов у супермаркет, бо раніше продукти лише з дому привозив і через безгрошів’я в магазини не ходив.

 

– Або харчувався коштом закоханих у тебе жінок…
– (Сміється) Ну, це я не хочу коментувати…

 

– Ти пишеш романи від першої особи, всі сприймають їх як автобіографічні. Ти усвідомлював, що будуть ототожнювати тебе і твого героя-хулігана?
– Я взагалі, чесно кажучи, не думав, як люди це будуть сприймати. Просто є речі, які мені особисто потрібно сказати, важливо сказати. І коли я пишу про них, то навіть не думаю, вийде це книжкою чи не вийде. Якийсь рух довкола романів – рецепція, інтерпретація – починається вже потім. Ясна річ, мої романи автобіографічні, хоча це не є якась буквальна, документальна автобіографія. Вона доконструйована, інколи доміфологізована, десь скомбінована. Але, звісно, не всі мене правильно зрозуміли. Люди і мого покоління, і старші на 15-20 років, котрі знали Союз не з підручників історії, а зсередини міського життя, говорять: старий, ти ж написав роман про наше покоління. А молодші, прочитавши, зразу починають: о, так забагато сексу, забагато матюків…

 

– Але це відсікає тобі шлях у масову літературу. Масовий автор має перейматися тим, щоб його книжка комфортно сприймалася. А ти стверджуєш, що тобі твій власний інтерес у літературі важливіший, ніж інтерес читача.
– Мабуть, що так. Існують письменники, які відстежують заповненість ніш у літературі. Я виходжу не з цього. Мене рухають дорогі особисто для мене реалії, люди, місця і так далі. У творчості я прагну максимально опрацювати той матеріал, до якого я торкався: де жив, де працював, де проїжджав, де у мене зав’язане якесь коріння через друзів-родичів-знайомих. Ось що для мене важливо.

 

– А чому на обкладинках двох твоїх романів – традиційні для масліту жіночі тіла? Піднімати попит?
– Я до оформлення своїх книжок фактично непричетний. Ставлюся до нього скептично – поки що жодне мене не задовольнило. Хіба оформлення «Пациків», для якого я вибирав фото сам, хоча й ця обкладинка мені не так уже й сильно подобається. Але я не нарікаю: наші видавці зараз не мають змоги серйозно займатися цими речами. Я ж не прибутковий автор. А взагалі, романи зараз краще не видавати. У нас ще немає належної видавничої культури ставлення до рукописів, які потрібно трансформувати у книгу.

 

– Твої романи повчають, але дивним чином не «вантажать». У твоємужитті були нормальні, позитивні педагоги? Типу майстра з «Пациків», який грозить пальцем – хлопці, ви ж беріться за голову, треба вчитися…
– Це реальна особа: мій виробничий майстер. У ПТУ це як класний керівник. Але була й інша педагогіка: не стільки вчителів, скільки старших серйозних пацанів, які давали важливі життєві поради, на поведінку яких орієнтувався. Своєрідна педагогіка, звісно, але досить чесна – не думаю, що вони вчили таких уже поганих речей. Для мене важливо, скажімо, що наш тернопільський вуличний бандитизм був національно свідомим! Ми чітко розуміли: є москалі, а є Україна, незалежна… Не думаю, що подібне було десь у Луганську чи Донецьку.

 

– Наскільки ти багато прикрашав? Підлітковий роман – він мусить бути з пригодами. Але деяким критикам здається, що у тебе надмір сексу і бандитської героїки…
– Пояснюю, як було у реальному житті. Нас четверо їздило на машині, «вісімці». Двоє «крутило рублішко», займалося трохи нелегальною кримінальною діяльністю. Тобто копійчина у кишені завжди була – я себе сам одягав десь із 16 років. Ми справді скидалися, їхали купувати повій – це було нормально. Але я не зациклююсь на цій тематиці, мені не йдеться про хизування. Я з цією проблемою зіткнувся, коли написав «Патетичний блуд»: людей насторожує, що там надмірна кількість сексу. Але якщо реально уявити собі життя гуртожитку – будь-якого, особливо провінційного, і цей вічний поклик плоті… Це ж нормальне, середньостатистичне життя. Життя, як воно є. Не думаю, що я щось вигадував. Але от, наприклад, Кокотюха  постійно іронізує: «Старий, та в тебе ж про ЕТО йдеться вже на якомусь сьомому рядку»…

 

– Маєш скепсис щодо сучасних тінейджерів?
– У жодному разі. Я думаю, кожен час дуже цікавий, хоча, ясна річ, я їх багато в чому не розумію. Як на мене, вони поводяться галасливо. Скажімо, заходиш у кабак – сидить компанія, в якій кілька ідіотів на цілу залу іржуть, бігають… Якби вони себе так поводили у 80-х, їм би через півгодини просто носи поламали. Це я не звинувачую – просто пояснюю різницю. Мені вони цікаві. Скажімо, нині підлітки мають до всього значно більший доступ, ніж мали ми. Взяти щось банальне: ми коли котони (джинсу) хотіли дістати, то просто їх знімали. Прийшов штемп якийсь – ми підвалили, дубиною бабахнули, куртку зняли – і все. Зараз цього нема.

 

– Як далеко ти готовий піти заради просування своїх текстів? Якби до тебе підійшли від гламурного чоловічого журналу типу «FHM» із пропозицією зробити про тебе розгортку: як живеш, що їси, що п’єш, які цигарки куриш…
– Нічого поганого в цьому не бачу. Але вважаю, що автора повинні рухати твори, а не піар.

– Мене цікавить, де для тебе межа…
– Якщо подібні пропозиції будуть – не відмовлю, але сам не проситиму ні про інтерв’ю, ні про рецензію, ні про ґрант. Це виключено.

 

 

– А якби тобі запропонували багато доларів за фотосесію для реклами презервативів чи пива? Можеш уявити: твоє обличчя на біл-бордах по всьому місту?
– Та нема проблем (сміється), це нормально. Пиво – це взагалі свята річ, я би точно погодився. Єдина небезпека, що включиться, так би мовити, розщеплення бренду. Скажімо, мені протягом останніх кількох років багато видань пропонують виступати з політологічними чи аналітичними коментарями, а я цього уникаю – шкодитиме мені як письменнику.

 

– А чи погодився би ти на брендизацію свого імені? Мається на увазі: ти стаєш відомим, а завтра п’ять філологів сідають, пишуть за тебе романи і ставлять твоє ім’я на обкладинці? Це поширена практика в Америці, в Росії.
– Ні, це виключено. Не думаю, що п’ять філологів напишуть про те, що мене хвилює. Сенс літератури тоді зникає.

 

 

 

Розмовляв Ростислав Семків