Олександр Ірванець: «У мене виникає підозра – а чи вміють театральні режисери читати взагалі?»

Хто такий Олександр Ірванець, довго розповідати не треба: кожен, хто бодай краєм вуха чув про існування у природі сучасної української літератури, знає це прізвище. Хіба що асоціюється воно у читача переважно з поезією або у крайньому разі з прозою та перекладами. А ось про драматургічну іпостась Ірванця поки що відомо менше – проте «талановита людина талановита в усьому», і драматургії він теж не чужий…

 

– Драматургія – жанр дуже специфічний. Яким чином ви перетнулися з нею?

– У Літературному інституті в Москві я вчився на семінарі поезії, і разом зі мною вчилося кілька драматургів – переважно російськомовні. Одним із них був Ніколай Коляда – його можна називати Микола Коляда, бо він етнічний українець. Микола за першим фахом актор, а вчився на семінарі прози у В’ячеслава Шугаєва, російського класика.

Як актор він почав мене тягати по театрах. Ми з ним передивилися дуже багато і Вахтангова, і «Соврємєннік», і Сатири, і Лєнком… І тоді ж два російські класики – Віктор Розов і Людміла Пєтрушевская – вели семінар драматургії. Ми з Колядою туди походили – знову ж таки з ініціативи Коляди. Мені було цікаво, як же робиться п’єса. Начебто я зрозумів, оскільки написав на сьогодні вже сім п’єс.

Коли після 30 років кожен поет переживає кризу (начебто вже не треба писати віршів, або писати щось крім віршів), то перше, що в мене пішло, – це драматургія. Мої п’єси ставилися тут, в Україні, а також у Польщі, в Німеччині, в Люксембурзі й навіть, як це не смішно, у Казахстані.

 

– Ви також багато перекладаєте інших драматургів. Чи порівнюєте переклади цих п’єс на інші мови?

– Зазвичай я довідуюся, чи існує російський переклад, але якщо ти натякаєш на Януша Ґловацького, чию «Четверту сестру» я переклав (вона успішно йде у Молодому театрі), то я знаю, що його п’єси перекладені російською, але я їх не читав і не бачив. Тимчасом я переклав його біографічний роман „З Голови” – цей роман я російською якраз і прочитав, але вже після того, як зробив переклад.

 

– Звіряєте годинники?

– Знаєш, є таке суперництво між перекладачами – тобто хотілося наловити бліх у суперниці (бо у зазначеному випадку перекладала жінка), і таки наловив трохи. Але, гадаю, принагідно якийсь незаангажований читач у моєму перекладі теж бліх наловить!

 

– А про переклади власних п’єс?

– Ну, тими мовами, які розумію… Наприклад, польською у мене гралася п’єса – це взагалі окрема розмова! Це п’єса «Брехун з Литовської Площі», вона написана трьома мовами – українською, російською і польською. І відповідно так само її переклали! Є такий Єжи Чех, який живе у Познані, – він перекладає речі абсолютно неперекладні! Наприклад, із російської він переклав Даніїла Хармса. Мою п’єсу він переписав трьома різними польськими мовами! І в цьому плані це переклад перфектний.

Німецьку я розумію дуже слабо – не настільки, аби оцінити стиль, але оскільки найбільше мене ставили у Німеччині (там ішли дві мої п’єси), то якщо публіка сміється й аплодує – значить, текст усе-таки добрий. Чи, може, навпаки – текст такий недолугий, і через це смішний…

 

– А за якими ознаками ви вибрали саме Ґловацького?

– Ну, важко сказати, хто з нас кого вибрав… 2000-го року в Польському інституті, який існує в Києві, я поцупив журнал «Dialog» (намагаюся читати їхні театральні журнали), і там була надрукована ця сама «Четверта сестра». Вона мені так сподобалася, що я почав її перекладати для себе – просто мені захотілося, щоб це зазвучало українською! Потім я переклав першу дію, показав цю першу дію Станіславові Мойсеєву – і він узяв її, й тепер навіть поставив. Тільки я ще потім другу дію переклав.

Познайомився з творчістю Ґловацького ширше – у нього й інші п’єси виявилися дуже цікаві! На сьогодні я переклав три його п’єси.

 

– На вашу думку, у чому складність перекладу саме з польської?

– У близькості мов. Якби міг, я би заборонив галичанам перекладати поляків, бо галицька мова дуже запольщена, і виходить переклад із польської на польську! А взагалі всяка складність перекладу в тому, що у прозі перекладач – раб, а в поезії – суперник. Правда, у прозі теж суперник – хочеться перекласти краще, цікавіше, ефектніше… Так само і в драматургії.

 

– Зараз вважається, що у нас драматургія загинається потихеньку…

– Поясню ситуацію, як я її бачу. УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ ІСНУЄ! П’єси пишуться, друкуються – у книжках, в альманахах, журналах… Але український театр існує окремо. Вони існують у двох паралельних площинах, бо режисери не читають ні журналів, ні альманахів, ні книжок. У мене виникає підозра: а чи вміють українські режисери читати взагалі? Вони ставлять те, що їх навчили ставити у театральному інституті! Якщо робив дипломну роботу «За двома зайцями», то так усе життя і ставить «За двома зайцями». Або так само ставить «Ромео і Джульєтту» чи ще якусь біду… Тому українська драматургія існує як літературний жанр, а не як сегмент театру.

 

– Але ж ваші п’єси йдуть…

– За рідкісними винятками. Йдуть не лише мої п’єси – йдуть п’єси Нади Нежданої, Ярослава Верещака, Анатолія Крима, тобто є драматурги, яких інколи ставлять. Але от я входжу в журі такого престижного театрального фестивалю «Вісбаден», це фестиваль контемпорарі плейс – навіть не модерн! І я бачу, які п’єси привозять з Європи – дуже добрі і свіжі. Драматург написав це вісім місяців тому, режисер поставив чотири місяці тому, і зараз вона приїхала до Вісбадена. А в нас таких п’єс НЕМАЄ!

Я думаю, що ще мусить підрости і режисерська громада, і глядач – так, це велика проблема. Директори театрів кажуть: «Для чого ми будемо ставити сучасників? Нам треба публіку забавляти, веселити, ми ставитимемо водевілі!» Та якщо публіку забавляти і веселити, ти її ніколи не виховаєш до розуміння сучасної драматургії. Виходить замкнене коло: не будемо ставити сучасної п’єси, бо глядач її не розуміє, а глядач її не розуміє, бо ми її не будемо ставити.

 

– В іноземного автора більше шансів бути поставленим на українській сцені?

– Залежить. Я особисто знайомий із деякими дуже добрими драматургами в Європі, і поки я (або якийсь інший ентузіаст в Україні, але я його не бачу) не поворушусь, його не поставлять. Наприклад, нещодавно помер Гарольд Пінтер – нобелівський лауреат, англійський драматург… Я не пригадую постановок Гарольда Пінтера в останні часи в Україні. У Болгарії живе Хрісто Бойчев – великий драматург, якого ставлять у 30 із зайвим країнах світу. Хрісто – мій близький друг. Винятковий драматург! Його ніхто не переклав. Скажімо, режисер поїхав десь на фестиваль і побачив там п’єсу Хрісто Бойчева у перекладі на чеську. Ну і що? Як він її поставить в Україні?

 

– Але ж у нас така гарна перекладацька школа…

– Назви мені 3-4 перекладачів із чеської. Або з болгарської.

 

– Мені треба зайти в Інтернет!

– От бачиш. А режисер не полізе в Інтернет… Більше того – він навіть не поцікавиться: можливо, десь машинописний примірник цієї п’єси вже лежить у Спілці театральних діячів. Він скаже, що цієї п’єси нема, і не буде її ставити.

Даріо Фо, італійський нобелівський лауреат – ти давно бачила його п’єси? Років 12 тому йшла його «Мамо, полюби демократа». Маріус Івашкявічюс – литовець, у Росії йдуть 3-4 його п’єси дуже гарно. Коли його перекладуть на добру українську? Я даю інтерв’ю і не мушу ставити питання, я мушу на них відповідати. Але бачите – виходить так, що я їх ставлю…

Спілкувалася Атанайя Та