Лауреат російської премії “Дебют” киянка Анна Гераскіна: «Мені подобається писати про котлети й телеграми»

Російська премія «Дебют» 2010 року опинилася в руках киянки Анни Гераскіної. Оповідання «Я тебе не чую» визнано найкращим у молодій російській літературі. Перша велика перемога настільки надихнула Гераскіну, яка донедавна друкувалася тільки в інтернеті і вважала себе у першу чергу поеткою, що тепер з’явилося прагнення й справді прагне написати щось у «великому форматі». Українським читачам Гераскіна відома також, як Аня Саніна, її твори українською та російською мовами можна знайти на «Гоголівській @кадемії», «Публікаторі», «Молодій літературі». Про враження від премії, творчість, роботу та захоплення розмова з Анною Гераскіною.

– Аню, розкажи про враження від «Дебюту», про саму премію, адже це справді твій великий творчий дебют?

– Так, згодна. Міжнародна премія «Дебют» заснована 2000-го  року Гуманітарним фондом Андрія Скоча «Покоління» і вручається молодим літераторам віком до 26 років, які пишуть російською мовою. Її лауреатами у різні часи стали такі відомі автори як Даніла Давидов, Ярослава Пулинович, Анна Русс, Андрій Егоров. Щороку до розгляду на «Дебют» надходить безліч творів молодих авторів. Із них формується лонг-лист, куди входить сотня найкращих письменників, потім – шот-лист. В останній потрапляють лише три-чотири автори на категорію. Ці щасливчики згодом беруть участь у так званому «дебютівському тижні», де проходять купа цікавих семінарів та майстер-класів.

– Як з’явилося оповідання «Я тебе не чую». Що надихнуло передати читачеві своєрідний «соціальний пазлик»?

– За великим рахунком це мій перший «великий» твір. До цього були невеличкі оповідання в межах однієї сторінки тексту. Я людина нетерпляча, пишу повільно та довго і завжди думала, що не осилю більше. А щодо сюжету «соціального пазлика»? Просто завжди пишу тільки про те, що знаю. Читач обов’язково відчує фальш, награність та неправду. Кілька років тому мала цікаву поїздку до Санкт-Петербургу з якою пов’язано багато подій та вражень, які вилилися у «Я тебе не чую». Це не автобіографічний твір, але все, про що у ньому написано, мало місце в житті. Після «Дебюту» відчула прилив творчої енергії, яка, думаю, згодом виллється на папір ще у щось більш значиме. Хоч  писатиму, мабуть, довго.

– Знаю, що тобі надзвичайно подобається творчість Лінор Горалік…

– Так. Із нею, до речі, пов’язане моє найбільше враження від «Дебюту». У рамках великого книжкового ярмарку «Non-fiction», що проходив у Центральному будинку  художника в Москві , потрапила  на презентацію паперової версії журналу «Сноб». (На «Снобі» уперше було опубліковано твір «Я тебе не чую» – авт). Я якось нахабно продерлася  вперед усіх і присіла на єдиний вільний «пуфік». І раптом, поряд присідає вона зі словами «Можна я з вами тут посиджу”. Мене охопив шалений захват. Ще одна творча особистість, яка може викликати у мене подібну ейфорію це — Михаїл Шишкін. Подобається також творчість Ліни Костенко. Сподіваюсь, що в рамках її Всеукраїнського туру потраплю на один із творчих  вечорів. Щоправда, якби довелося говорити з кимось із цих людей, не знаю що б я сказала чи запитала. Навіть автографів не беру ніколи. Я дуже замкнута людина, за складом – інтроверт. Хоча, як казала героїня оповідання «Я тебе не чую», до 38 років інтроверти стають нормальними людьми.  Ну що ж,  почекаємо (усміхається).

– Чи не вважаєш ти, що стиль твоїх віршів чимось подібний до поезії Горалік?

– Знаєш, певний час я переживала з приводу оприлюднення своїх віршів. Пишу їх переважно для себе і книг поки видавати не збираюсь. Маю жорстокий внутрішній ценз і якби стала формувати збірку, дві третини віршів не пройшли б туди. Тому публікуюся переважно в Інтернеті. І дехто стверджує, що мої вірші схожі на стиль Віри Полозкової. Вона мені теж надзвичайно подобається. Але подібні порівняння трохи образливі, і одразу хочеться запитати, а чому Полозкову не порівнюють з Горалік. Адже цією популярною нині технікою віршування вперше скористалася саме вона.

– Що читаєш зараз?

– «Букерівських» лауреатів (усміхається). І хоч кажуть, що після скандалу пов’язаного з лауреатством у ньому Олени Колядіної він себе дискредитував, мені байдуже. (Нагадаємо, 19-те вручення премії Російський Букер ознаменувалось скандалом пов’язаним із присудженням премії Олені Колядіній за еротичний роман «Квітковий хрест» – авт.). Він залишається Російським Букером – премією, яку хочуть. І якби я загадувала бажання Санта-Клаусу, або комусь ще – я б загадала, що хочу премію Російський Букер. Читаю зараз Олену Чижову «Час жінок», Міхаїла Шишкіна «Венерин волос», до цього прочитала його «Письмовник» та «Взяття Ізмаїлу».

– Над чим зараз працюєш?

– Нещодавно закінчила ще одне оповідання «Обід мовчання». Знову на тему побуту. Хоча сучасні автори чомусь не люблять про нього писати. Але у побуті можна відшукати багато щастя і багато драми. Хтось пише  філософські трактати і створює фантастичні світи, мені подобається писати про котлети та телеграми. Усвідомлюю, що ніколи не писатиму так як Пілєвін. Просто пишу, отримуючи задоволення від процесу, а якщо це подобається комусь ще – я щаслива.

– Яку літературу тобі читали в дитинстві, і яка була улюблена книга?

– Дуже рано навчилася читати сама. І читала все підряд, включно з орфографічними словниками та телефонними довідниками (усміхається). То на день народження завжди дарували лише книги. Пам’ятаю, був час коли вже хотілося Барбі та красиву модну спідничку, а мені все несли томи казок. Дуже любила Tove Jansson і її пригодницький цикл про Мумі-троллей. Навіть зараз з насолодою перечитую його. А ненавиджу стару російську казку про Машу та трьох ведмедів. Ніколи не розуміла, як можна бути такою невихованою: поїла за чужим столом у чужому будиночку, поспала на чужих ліжках та ще й нагрубіянила при цьому. У дитинстві я хотіла її вбити. До цієї казки у книзі була надзвичайно красива ілюстрація, то я на ній великими друкованими літерами написала: «Маша – дура». І коли моя двоюрідна сестра, яку теж звали Машею, побачила це – дуже довго зі мною не розмовляла (сміється).

Чим ще захоплюєшся крім літератури?

– Безмежно люблю свою роботу (працює копірайтером в одному з рекламних агентств Києва – авт.). Реклама – це те, чому я залюбки віддаю весь свій час і отримую насолоду від роботи. Тому, мабуть, я – щаслива людина.

А ще? Памятаєш, у Драгунського, коли  Дениско Корабльов спитав у свого друга:  «Що ти любиш?» він почав перераховувати: «Булки, баранки, кекси». –  «А якщо не з їстівного?» «А ще, я люблю кошенят і бабусь». Так от якщо говорити про «кошенят і бабусь», то дуже люблю коней. Коли жила у Харкові, займалася верховою їздою. Ще одна моя пристрасть – подорожі.  З європейських країн поки що вдалося побувати лише в Польщі та Чехії. Маю багато родичів у Росії, тому мандрую багато тими краями. Якби мені зараз запропонували кудись поїхати та дозволили вибирати, я б обрала  Нью-Йорк. Чому, не знаю. Може й справді дивне бажання. Та кажуть, що мрії, мають здатність матеріалізуватися, якщо чогось сильно прагнути.

Спілкувалася Тетяна Землякова.

Біографічна довідка:

Анна Гераскіна (творчий псевдонім Анна Саніна) народилася  18 жовтня 1984 року у  Харківській області, закінчила Харківський національний університет, факультет геології. Живе й працює у Києві. Улюблені автори Лінор Горалік, Михаїл Шишкін, Ліна Костенко.

Твори: «Ні слова про секс» (2006), «Геометрія для баб» (2007), «Я тебе не чую» (2008), «Всім святим» (2008), «Іволга» (2010), «Обід мовчання» (2011).