Читати і писати поезію – «Цілодобово»!

Колись Вітольд Ґомбрович написав гнівний текст «Проти поетів», у якому відверто сказав: поезію ніхто, крім самих поетів, не читає. Утім, молоде покоління поетів, яке гордо іменує себе поколінням «двотисячників», доводить протилежне: їх справді читають і видають, ба навіть більше – у них є свої фан-клуби! Тож навесні, коли все навколо буквально дихає поезією, ДЧ вирішив дізнатися, як ведеться молодим і перспективним поетам, яких буцімто читають «цілодобово»: Павлові Коробчуку, Богданові-Олегу Горобчуку й Олегові Коцареву.

Як ви себе характеризуєте – «поет», «письменник», «митець»?

Павло Коробчук: Учора я писав вірші, сьогодні танцюю, завтра даватиму концерт у складі гурту «Адєжда Бабкіна», а післязавтра знову візьмуся за вірші… Кожен мій новий день не схожий на попередній, певно, я справжній митець, якщо маю таку багатогранну натуру!
Богдан-Олег Горобчук: Зараз я більше схильний ідентифікувати себе з поезією. Але років зо два тому був переконаний, нібито я – художник. Тоді я більше малював, ніж писав, а зараз навпаки.
Олег Коцарев: Письменник, бо в моєму розумінні письменник – це поет, прозаїк, а іноді й драматург. У мене виходить саме так.

Чи важко бути молодим поетом?
П.К.: Молодість – узагалі важка штука. Молодих митців шукають, проте їх водночас не бажають помічати. Тож треба самому продиратися, налагоджувати зв’язки. Звісно, це складно, однак якщо ти впевнений, цілеспрямований – усе вийде!
Б.-О.Г.: Абсолютно легко! Власне, тобі нічого не потрібно робити, окрім як писати вірші – і це найлегше, що я вмію!
О.К.: З певної точки зору важко, бо далеко не всі видавці охоче беруться друкувати молодих авторів. І далеко не всі організатори запрошують на літературні фестивалі… Та з іншого боку, молодій людині краще пишеться. У ній буяють молоді соки, вона має багато натхнення, у неї все тільки починається, зрештою, вона має час на помилки і на те, щоб ці помилки виправити.

Старші колеги по цеху для вас у першу чергу вчителі, друзі чи конкуренти?
П.К.: Наставники, однак виключно через більший досвід, бо вони такі ж молоді, як і ми. Конкуренти? Ну, хіба що під час літературних слемів, а не в сенсі текстів.
Б.-О.Г.: Усе одразу, та найменше – наставники. Ті ж Анатолій Дністровий, Ростислав Семків, Тарас Федюк не вчать мене поезії, ми спілкуємося на рівних. У поезії потрібно йти власною дорогою, не варто когось мавпувати. Конкуренцію відчуваю хіба що з поетами-дев’яностниками, тобто попереднім поколінням. Однак, як на мою думку, вона є мінімальною, бо поки що фанатів вистачає на всіх.
О.К.: Взагалі не мислю поняття конкуренції в літературі, ну за що конкурувати? Якби ж то ми «зашибали» якісь великі бабки… Уваги читачок вистачить на усіх! Прямо сказати, що старші колеги для мене – вчителі, теж не можу. Хіба що, коли я писав у Харкові, літературна організація «Червона Фіра» – Сергій Жадан і Ростислав Мельників – були для мене зразком: як творити й не прогинатися, не робити пам’ятників. У них не було менторства стосовно нас, молодих авторів, вони не намагалися вчити жити.

Добре знаєте свою аудиторію, яка вона?
П.К.: Здогадуюся, це молоді й красиві дівчата (Сміється). Жартую. Інтелігенти, студенти, коло постійно розширюється й розширюється.
Б.-О.Г.: Я завжди дивуюся своїй аудиторії, я звик думати, що це переважно представники українськомовної київської тусівки. Та іноді роблю справжні відкриття: наприклад, минулого «Медвіна» до мене підійшла жіночка років 50-60-ти, спеціально запитала мою книжку, купила. Потім мені розповідав поет Андрій Любка, буцімто його співробітниця, 30-річна банкірша, вважає мене своїм улюбленим автором, замовила мою книжку через Інтернет… Буквально вчора до мене підходили три російськомовних хіпушки і теж казали, що вони мої фанатки.
О.К.: Мабуть, найбільше студентів, це пов’язано не так із особливостями моїх текстів, як із тим, що молоді люди активніші, вони частіше відвідують фестивалі, можливо, більше купують книжок.

Дівчата люблять митців. Вам це лестить?
П.К.: Митці не менше люблять дівчат, тому в цих стосунках можна поставити знак «дорівнює». Шанувальниці просто цікавляться моїми віршами, але не нападають. Це добре. От якби я був письменницею, я би боявся своїх прихильників…
Б.-О.Г.: Я не користуюся прихильністю дівчат до поетів. Мені приємна їхня увага, не більше. Я гламурних пригод на свою голову не шукаю. У мене є одна величезна пригода – моя кохана дівчина, інші мені не потрібні.
О.К.: Гадаю, бути молодим банкіром вигідніше (Сміється). Хоча за моїми спостереженнями, заняття творчістю додає певної харизми – і чоловіку, і жінці. З іншого боку, навіть якби Діма Лазуткін не писав вірші, він би все одно був би популярний серед дівчат. Творчість у цьому випадку є лише додатковим каталізатором.

Яку мету переслідує угрупування «ГОКОКОЛА» (назва об’єднання – від перших складів прізвищ його учасників – Горобчука, Коробчука, Коцарева та Лазуткіна) ?
П.К.: А чому б нам не об’єднатися? Гуртом легше й батька бити (Сміється). У «двотисячників» є кілька ліній – класичні й авангардні автори. Ми, тобто я, Олег Коцарєв, Богдан Горобчук, Діма Лазуткін – «гококолівці» – більш авангардні. Літературознавець Ростислав Семків якось пожартував, що варто було б задіяти до нашого гурту Сашка Ушкалова – тоді б ми перетворилися на «ГОКОКОЛУШКА».
Б.-О.Г.: Якщо чесно, ніякого угрупування не існує. Це абсолютно ситуативна річ, вигадана під презентацію нашої книги у видавництві «Смолоскип». Оскільки вона була вдалою, то зараз нас переважно запрошують на виступи разом.
О.К.: Узагалі, я проти конкуренції в літературі, але в угрупуванні «ГОКОКОЛА» вона здорова. Прийде Горобчук, скаже: «Я два вірші написав!» – знаєте, як мене жаба «стимулює», що я нічого не написав!?

Під що найкраще йдуть ваші вірші?
П.К.: Під коктейль «Цілодобово». Поділитися рецептом? Пиво, наливка, шампанське, кава, одеколон, пігулка «фервексу» й кілька вітамінок С.
Б.-О.Г.: Їх потрібно читати глибоко вночі на самоті. Під класний чай чи пляшку на кухні або під міцну цигарку на балконі.
О.К.: Можливо, під транспорт, погодьтеся, із київськими заторами можна прочитати багато віршів. Під музику більш-менш спокійну на кшталт гурту «Пінк Флойд»…

Хто останнім цитував вас?
П.К.: Одна красива дівчина, вчора вночі.
Б.-О.Г.: Постійно хтось цитує. Останній раз – Олег Коцарєв і Павло Коробчук, ми навзаєм цитували вірші одне одного.
О.К.: Сергій Жадан на літературному фестивалі.

«Поет-двотисячник» – це звучить гордо?
П.К.: Найважливіше, що це звучить упевнено!
Б.-О.Г.: Для мене це звучить природно. Для енциклопедій і підручників це буде зручна мітка, щоб згадувати авторів мого покоління. Коли ж говорити про талант, звісно, така назва нічого не важить, це просто для зручності.
О.К.: Так, це звучить гордо. Як на мене, ми маємо багате на поетів покоління.

Боїтеся «не встигнути»?

П.К.: Не встигну – то не встигну, і не треба над цим паритись. Я ж не баба-письменниця, щоб боятися (Сміється).
Б.-О.Г.: Я радше боюся встигнути.
О.К.: Кажуть, доля грає людиною, а людина грає на трубі. Ніхто не знає, скільки йому відведено часу. Все має бути так, як має бути. Принаймні так звані «двотисячники» вже встигли багато написати цікавих текстів, які претендують на те, щоб лишитися в історії наступних поколінь. Думаю, якесь слово ми вже встигли сказали. Утім, хочеться ще, і ще, і ще… І, сподіваюся, хотітиметься все життя!

Спілкувалася Іра Татаренко