АНДЖЕЙ САПКОВСЬКИЙ: «Я НЕ ПИШУ ДЛЯ ДУРНІВ!»

«Дівчино, я дуже мудра людина, у мене коефіцієнт інтелекту 200. Я все знаю». Так про себе може говорити лише Анджей Сапковський – живий корифей слов’янського фентезі, батько легендарного «Відьмака», безумовна зірка київського «Єврокону». Гріх було не скористатися нагодою й не причепити йому на лацкан свого диктофона…

 

– Не бійтеся, я вкрай рідко б’ю тих, хто ставить питання. А на цей рік я ліміт уже вичерпав.

– Тоді почнімо з витоків…
– Я Анджей Сапковський. Це не псевдонім, про що й досі шкодую. Я польський шляхтич. Народився дуже давно, у сім’ї, у якій читання було чимось на кшталт культу. І коли я йшов до школи, то вже знав увесь канон європейської літератури, включно з іншомовною. Тому що мені читали, коли я ще сам не вмів, не лише польською, але й російською, англійською, німецькою.

 

– А коли ви почали писати?
– Що ви маєте на увазі? Бо я ще в дитинстві якось узяв шматок вугілля і на стіні написав… У Польщі це слово на 4 букви.

 

– У значенні, як ви перейшли від споживання літератури до її виробництва?
– У мене не було іншого виходу. Людині, яка знає кілька іноземних мов, колись можна було хіба йти в розвідку або у зовнішню торгівлю. Але з розвідки мене б витурили, оскільки моя теща – норвежка, а Норвегія була в НАТО. Що ж робити? Пішов я у зовнішню торгівлю і пропрацював там 20 років. Це було за старого режиму, коли торгувати із закордоном могли тільки спеціальні організації й спеціальні люди. Та старий режим закінчився, а разом із
ним – монополія на зовнішню торгівлю, а отже, і попит на таких людей, як я. Не лише тому, що режим був новий, але й тому, що я був старий. Мені було вже за п’ятдесят – а що ще може робити людина, у якої все в житті закінчилося? Тільки стати письменником…

– Якщо Ви такий поліглот, то чи не намагалися писати іншою мовою?
– Ні, так бути не може: скільки б мов ти не знав, а писати маєш мовою матері.

 

– Як Ви оцінюєте переклади Ваших книг?
– Усім раджу: робіть, як я, – ніколи не читайте перекладів, волійте оригінали. Італійці кажуть: «Перекладач – зрадник». Це раз. Два: оригінал – це ідеал: якби я не був абсолютно впевнений, що це ідеал, і там не можна замінити ані слова, ані коми, як би я наважився віднести його до видавництва? (Правда, за два тижні я цю книгу читаю і думаю: «Боже мій, треба ж виправити… але книга вже у видавництві».) А якщо хтось бере цей ідеал, то що – поліпшить він його? Ні, тільки зіпсує! Та що залишається робити, якщо не всі вміють читати в оригіналі?..
Але перекладач – це також творець. І до цього творця слід ставитися з повагою. Він не ксерокс, який робить іншою мовою копію того, що я створив. Ось якби хтось став у мене за плечем, коли я пишу, і сказав: «Стоп, стоп, стоп! Це не так», – то я б йому відповів тим словом, яке у польській мові на 4 букви. А якщо я стану за плечем у перекладача й почну: «Ні, ні. Неправильно перекладаєш», – то він теж має право мені відповісти словом на 4 букви. Або на стільки, скільки воно має у його мові.

 

– А яку оцінку дасте українському перекладові двох частин своєї останньої трилогії – «Вежі блазнів» та «Божих воїнів»?
– Звичайно, я не здатен повністю поцінувати переклад чужою для мене мовою. Ось що мені не подобається – це кількість астерисків, які часто займають по півсторінки… У польському виданні – моїми стараннями – ніяких астерисків нема. Бо я вважаю так: якщо ти не розумієш, то піди й навчися. Я не пишу для дурнів і читача свого за дурня не тримаю.

 

– Скажіть, будь ласка, чому ви у цій трилогії звернулися до історії гуситських воєн?
– По-перше, мене зацікавило те, що це єдина (до Лютера) єресь, яка не дозволила Риму себе придушити. По-друге, для історії Європи й зокрема Польщі гуситські війни надзвичайно важливі. Я думаю, що Європа ніколи не виглядала б так, як нині, якби не було гуситських воєн. Я вирішував, що б зробити після історії відьмака, усвідомлюючи, що трохи застряг у цьому фентезі типу «Never-never land» Толкієна. А оскільки я мав справу не з тупими американцями, бо більшість моїх читачів – слов’яни, і вони чекають чогось нового від письменника, тож обрав історичне фентезі. Воно дуже просте: треба взяти цікавий момент в історії, покрутити в казанку, щоб заварилося, і вкинути в нього персонажів.

 

– Ви сказали, що не читаєте перекладів. Це означає, що ви не читали нікого із українських письменників?
– Та я навіть російських письменників читав українською, бо їх не можна було дістати в Польщі інакше – в оригіналі вони відразу зникали, а в українському перекладі лежали, бо не так багато поляків читає українською. Я теж не читав, але що було робити?

– Це означає, що ви трохи знайомі з українською літературою?
– Не трохи. Я дуже знайомий.

 

– І хто ваш улюблений український письменник?
– Шевченко.

 

– Як ви ставитеся до екранізації своїх романів?
– Не хочу вживати мат у присутності жінки… Скажу так: іноді я думаю, що, збираючись зафільмувати якусь книгу, не зашкодить, якщо ти її прочитаєш. Звичайно, це не обов’язково, особливо якщо подивишся на досягнення Голівуду, але не зашкодить же!

 

– Щоб фільм був вдалим, чи має автор книги брати участь у написанні сценарію?
– Боже збав! Навпаки…

 

– А чи в принципі можливо достойно екранізувати?
– Аякже! Є таке слово – «талант». Бувають стрічки набагато гірші за оригінал, стрічки гірші ненабагато і стрічки кращі. Їх мало. Це, наприклад, «Сяйво» за романом Кінга.

 

– Що для Вас є критерієм якості книги?
– Те, як вона читається. Ось я тільки-но Голівуду наплював у суп. А є в них таке американське правило написання сценаріїв: перші 3-4 речення – найважливіші. І продюсер дивиться, чи дадуть ці кілька речень можливість затримати глядача біля екрану більше за п’ять хвилин. Нічого не відбулося – все, пішли пити пиво. Так само і з книгами: якщо я нічого не знаю про книгу, ім’я її автора мені не знайоме, і після перших п’яти речень я нуджуся, – то я її кидаю.

 

– На вашу думку, американське фентезі відрізняється від слов’янського?
– Їх відрізняє лише той факт, що ми не такі тупі. Навіть письменник-початківець, який у нас береться за фентезі, чудово знає, що не можна написати літературний твір, де тільки ріжуться й злягаються, – бо читачі засміють. А ось у Америці це цілком можливо.

 

– Чи маєте ви улюблених персонажів?
– Як можна мати симпатії до тих, хто не існує? Це ж вигадки! Це чорні значки на білому фоні, і любити їх – страшна перверзія.

 

– Починаючи писати, ви завжди знаєте, чим усе закінчиться?
– Сюжет має бути придуманий відразу. Це, як циркове шатро, – воно мусить мати центральний кіл і бути розіп’ятим на маленьких кілочках. І все слід знати заздалегідь.

 

– Існує безліч реальних сюжетів, набагато більш захопливих, ніж вигадані. Чи ж варто щось вигадувати, коли є стільки цікавого у реальному житті?
– Я ж не історик! Я белетрист, письменник, а письменники зазвичай щось вигадують. І я не вважаю пригоди Фродо більш фантастичними, ніж пригоди Остапа Бендера чи кохання Гончарової до Пушкіна – для мене це все – однакові вигадки, сюжет, створений автором для того, щоб читачеві гарно це все читалося. Звичайно, можна писати мемуари. Але кажуть, що у кожному літературному жанрі можна знайти зерно правди. За винятком мемуарів.

 

– Скільки у світі вже продано ваших книг?
– Цього ніхто не знає. А якщо й знає, то нікому не скаже.

 

– Чому ви вирішили писати саме фентезі?
– Кон’юнктура. Я ж казав: я торговець. Я написав оповідання «Відьмак» і надіслав його в журнал «Фантастика». Чому саме оповідання? А тому, що оголосили конкурс на оповідання і давали призи. Непогані – щось близько однієї тодішньої зарплати. Моєї, гарної зарплати… Коли є конкурс, ти можеш бути впевнений: твоє творіння читатимуть. Бо якщо просто надішлеш дискету у видавництво, її відразу кинуть у сміття – їм не потрібні дебютанти. А на конкурсі прочитають усе, щоб виловити перлини, кинуті перед свинями. Тож я знав: якщо послати своє оповідання на конкурс, його прочитають. Потім, звичайно, можуть-таки кинути на смітник – тому треба зробити так, щоб цього не сталося. Я подумав, що поляки знають лише Лема й Зейделя з їхніми міжпланетарними кораблями, які возять комунізм у космос. А тут не буде ні корабля, ні космосу, а буде чисте фентезі. Я вирішив написати все це добре. Це, звичайно, було складнувато – вони дали тільки тридцять сторінок, а я навіть любовні листи писав на вісімдесят… Проте я постарався. Як слід постарався.

 

– Просто переписавши казку?
– Усі ми, фахівці, чудово знаємо, що існує вісім підвидів фентезі, і один із них – рітелінг. Коли береш казку чи легенду і робиш із неї фентезі. То що я мав зробити на тих тридцяти сторінках, які були умовою участі в конкурсі? Описати, як Фродо несе перстень, щоб кинути його у вулкан? Малувато обсягу. Описати, як Конан громить когось, а потім робить із особами жіночої статі все, що хоче? Сторінок вистачить, але дурнувато. Залишається рітелінг. Переробити казку. «Відьмак» – це відома у Польщі казка про чоботаря, який прийшов у місто, де вампір жер людей. Чоботар його зачарував і одержав принцесу й півцарства. Чи півпринцеси і ціле царство – я вже не пам’ятаю. Пишучи «Відьмака», я просто взяв цю казку. Але що відрізняє фентезі від казки? По-перше, діалог. У казці не говорять. Лише автор говорить. До речі, завжди, перервати не можна. Що ще? Казка не правдива. Фентезі правдиве. У казці в місто приходить чоботар. У фентезі приходить професіонал.

 

– В Інтернеті часто проводяться конкурси фантастики, переважно анонімні. Чи брали ви в них участь?
– Ні, хоча й кортіло. Коли мені поталанило з фентезі, я захотів зайнятися жахами. Подумав: Кінг же теж популярний… Тому написав щось схоже на оповідання жахів і надіслав його в «Фантастику» під псевдонімом. Але там прочитали цей текст і сказали: «Сапковський, не викаблучуйся!» Стиль не підробити… До того ж, у Польщі неможливо втримати псевдонім, як це зробив Кінг, коли писав під псевдонімом Бахман. У Польщі хто найголовніший? Бухгалтерша. І ці… суки, які стягують із мене податки. Бухгалтерша завжди знає, хто ти такий, і ці від податків теж.

 

– А в яких ви стосунках із редакторами?
– Що ви маєте на увазі? Чи б’ю їх або чи стріляю в коліно? Рідко. Але траплялося.

 

– А чи доводилося щось змінювати у своїх творах на прохання редактора? Скажімо, назву…
– Раз було. В оповіданні «Скалка криги» чародійка говорить відьмакові, що зрадила йому, а він просить у неї пробачення. І коли це прочитав Мацей Паровський, шеф-редактор журналу «Фантастика», то сказав: нехай він не просить пробачення у цієї курви…

 

– Що б ви порадили письменникові-початківцю?
– Навчитися якійсь хорошій справі й узятися за корисну роботу.

 

– Ви себе називаєте то письменником, то белетристом. А в чому різниця між літературою і белетристикою?
– Ну, письменниками узвичаєно вважати лише тих, у чиїх творах взагалі ніхто ні хріна не розуміє. О, тоді всі критики, всі читачі, вся країна говорить: народився ПИСЬМЕННИК! А на мене кажуть – белетрист. У нього там є і персонажі, і початок, дія та розв’язка… Недобре, дуже недобре…

 

Спілкувалася Атанайя ТА