Сергій Жадан: “Життя вбиває. Педагогіка тут не допоможе”

Якийсь історик літератури, досліджуючи початок ХХІ століття, колись обов’язково знайде мейл приблизно такого змісту: «Кого у нас читають? Жадана. Про кого скрізь теревенять, як тільки мова йде про літературу? Про Жадана. Кого купують? Знов Жадана». Анархіст зі східної України, він пише пробивні, розкуті вірші і прозу, мотається країною і європами, просуває стилістику Нестора Махна, ніде не працює, не любить радіо «Шансон» і мріє заснувати під Харковом растаманську комуну. Водночас у його книжок доволі високі наклади, і разом із Андруховичем та Дерешем Жадана чи не найінтенсивніше з усіх українських письменників перекладають на заході. Така собі «наша відповідь Керуаку».

— Сергію, що ти вважаєш найгероїчнішим вчинком у своєму житті?
— Навіть не згадаю нічого. Усе зводиться до якогось гону. Очевидно, оскільки все своє свідоме життя я не керувався якимись такими поняттями й термінами як героїзм, доцільність, суспільна корисність, то й місця в моїй біографії вони не мають. Навпаки — я крав алкоголь і книги. Мене тоді майже нічого більше не цікавило. Та й тепер, зрештою. Кілька разів це все мало не закінчилося печально, коли ми плутали спирт і самогон. Хоча це не клептоманія. Я особисто боюся пограбувань, себто в мене насправді клептофобія. Скажімо, не можу через це сидіти в кімнаті при відчинених дверях. Хоча сенсу в цьому й немає — в кишенях у мене, як правило, аж нічого такого цінного немає, глючить просто.
Хіба якщо можна вважати пориванням до героїзму те, що я хотів бути військовим — мені завжди подобалася зброя. Потім я підріс і зрозумів, що зброєю користуються не лише військові. Можна стати мисливцем. Або маніяком. Або чеченським повстанцем. Якби можна було поговорити з Господом, і він би дав мені можливість прожити ще одне життя, я попросив би зробити мене капітаном далекого плаван ня або снайперкою-шахідкою, одним словом — щоб у житті була нормальна мета, а не подальший розвиток української літератури.

— Мабуть, твоя любов до мілітарі-одягу саме звідси? Але ж якщо «Аnarchy in the Ukr» можна вважати книгою з автобіографічними моментами, то, я так зрозумів, у 15 років тебе не надто збуджували ДПЮ та військові збори?
— Очевидно, це такі дитячі сексуальні травми — коли в 7 років ти хочеш стати генералом, а в 17 розумієш, що не в цьому житті, то напевне потім починаєш гратися в солдатиків довгими зимовими вечорами або ходити в тир і стріляти по банках.
Але насправді такий одяг практичний, я думаю, що справжня причина в цьому. У мене були прикольні берці, я їх роз…чив на Майдані під час революції, коли у футбол із бізнесменами грали о другій ночі. Що називається — по морозу босоніж.

— Тобто ти одночасно носиш мілітарі і вважаєш себе пацифістом?
— Ні-ні, я не пацифіст. Правда, людей не б’ю взагалі, якось неприкольно виходить. Пам’ятаю якісь п’яні тінейджерські бійки — там, як правило, було більше соплів, ніж нормальних емоцій. Які, власне, агресія виморожує.

— А як міліція ставиться до мілітарі-пацифізму?
— Спілкуватися доводиться часто, тому заявляю авторитетно. Востаннє мене арештували в моєму власному під’їзді, у них був місячник боротьби з алкоголізмом і наркоманією, — я так розумію, що підходив їм у обох категоріях. Я був останньою жертвою місячника. Але потім мене відпустили, довго вибачалися. Я вибачив.

— Такий асоціальний образ виходить. А ким ти реально працював? Тобто як приносив користь суспільству й заробляв на життя, коли у тебе ще не було нормальних гонорарів?
— Я працював викладачем літератури, але користі, здається, не приносив. Зрештою, як більшість викладачів літератури.

 

— І ти як людина з педагогічною освітою та досвідом можеш підтвердити, що алкоголь завдає шкоди підлітковому організму?
— Організму-то він шкоди завдає, але настільки сприяє становленню твоєї індивідуальності, що я не наважуся когось чомусь учити. По‑моєму, ти маєш випити саме ту кількість бухла, яка тобі на ціле життя була приписана небесами. Інакше починається зсув самоідентифікації. Є така прикольна фотка: сидить сімдесятирічний Берроуз, тягне косяк, а над ним висить гасло: «Життя — вбиває». Педагогіка тут не допоможе.

 

— А зараз ти чим займаєшся? Крім літератури, звісно.
— Мені подобається спостерігати за злагодженим і відпрацьованим механізмом суспільного життя. Тим більше, оскільки я безробітний, у мене є час за цим спостерігати. Не люблю свята, не люблю вихідні. Не користуюся мобільним — щоб мене не діставали. У мене було три мобла, і я почувався так, ніби за мною слідкують. Ось якби в мене було до фіга грошей, я б викуповував земельні ділянки в районі Слобожанської Швейцарії і засновував би там растаманські комуни, вкладаючи гроші в інфраструктуру — своє рільництво, шевство, скотарство‑молочарство, своя флора, зрозуміло, своє радіо, тіві, своя друкарня. Коли-небудь я так і зроблю.

— Давай питання, як у журналі для домогосподарок: найекзотичніша страва, яку тобі довелося скуштувати? Сам узагалі любиш готувати?
— Так, сам готувати дуже люблю, хоча й не дуже вмію. Ми у вересні тусувалися в Берліні з Дерешем, то він готував різні вегетаріанські страви, я набирав бухла, і ми в такий спосіб поєднували різні кулінарні концепції. А найоригінальніше, що доводилося їсти, — це гриби з-під харківської телевежі, великі такі, просякнуті радіацією. Ми колись зібрали їх із Васею-Комуністом, моїм приятелем, — вирішили урізноманітнити наш побут і пішли по гриби. Але далеко не зайшли, обламались, зупинилися в міській зоні, біля телевежі, і розбили там табір, якщо це можна так назвати. Десь на третій день нас разом із грибами принесли додому. Ми їх навіть приготували. Я б сказав, що це були справжні білі галюциногенні гриби.

 

— Але виникало бажання помандрувати кудись далі, ніж телевежа?
— Так, хочу на Тибет, ми з друзями навіть зараз собі щось таке плануємо. Якось збирався в Іжевськ до Калашникова. Ми туди з Карпою хотіли з’їздити, але все не виходить — часу немає. А старий уже й справді старий. Якби поїхав, інтерв’ю я б зробив точно. І ще я йому скажу — ваш автомат змінив моє уявлення про світ. Важливішим потрясінням для мене був хіба що Антонич…

 

— Боюся, він навіть не підозрює, хто такий Антонич… Ну, а ти багато знаєш про їхню літературу?
— Із росіян люблю Прігова, Гандлевського, Кібірова, Рубінштейна, з молодших — Медвєдєва, Давидова, Кудрявцева, ну, і багатьох інших. У них зараз все дуже цікаво. Хоча не так, як у нас, звісно. Пєлєвіна читав, але перечитувати не став би. Знаєш, я не визначаю улюблених книжок — просто маю книги, які перечитую. Як правило, це поетичні збірники, але якщо під рукою їх немає — не страждаю. Інша річ — музика. Якщо поруч немає улюбленої музики, починається груз.

— В одному інтерв’ю тебе попросили визначити «монстра української літератури», і ти вибрав Ліну Костенко. Та й узагалі ти її дуже часто згадуєш… Це якісь особисті рахунки?
— Це, скоріше, загальне й повсякчасне озирання на шістдесятників. Власне, першими серйозними книгами, які я прочитав, були їхні книги. У мене з ними стосунки заплутані, як, скажімо, у колишніх семінаристів із євангелістами.

— Що можеш сказати про видавничий бізнес в Україні й про роботу видавців з авторами? Ну, звісно, окрім того, що все «галімо»?
— Та ну, все прикольно, а через п’ять років буде втричі краще. Це ж бізнес безпрограшний, такий само, як торгівля нафтою або наркотиками — мінімум капіталовкладень, розпорошена й заплутана мережа дилерів, підсаджена публіка, потреба щоденного приходу. Українська література безсмертна.

 

 

ВІДПОВІДІ ДОБУВАВ САШКО УШКАЛОВ