Таня Малярчук: «Я писала книжку шість днів, а на сьомий відпочивала»

Ви думаєте, що всі молоді письменники пишуть, як Карпа й Дереш? Ви вірите, що у 20 років бракує досвіду писати психологічну прозу? Що спогади про улюблений дитячий комбінезончик – це щось несерйозне та смішне? То візьміть до рук книжки Тані Малярчук. Достатньо сказати, що після першої ж («Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи») авторку висунули на здобуття Шевченківської премії. А критика зачудовано дивувалась унікальній зрілості – і письма, і світогляду Тані.

 

Донедавна твоя творчість була невідома широкому загалові: ти різко стартувала в українській літературі. Чи комфортно почуваєшся в новій якості публічної людини?

Публічними людьми в Україні є лише президенти і депутати. Я на собі жодної відомості не відчуваю й відчувати не хочу. Література – це тексти, а не люди. Принаймні я так думаю.

 

Твою першу книжку було висунуто на здобуття Шевченківської премії; як ти поставилася до цієї історії?

З усмішкою. Я розуміла, що ситуація трохи абсурдна, але було приємно заслужити таку довіру в метрів, зокрема в Павла Загребельного.

 

У якому віці ти почала писати? Зідентифікувала себе в якості письменниці?

У шість років я написала свій перший і найвдаліший вірш на кухонному підвіконні. У ньому йшлося про тарганів і про свиноту, яку «мама витягла з компоту». Далі мій літературний шлях складався доволі симптоматично – писала вірші про полеглих козаків, про трагічну долю матері-жінки, про урбаністичну самотність і чорних воронів на асфальті, про осінь, про весну, про нещасну любов психопатичної дівчинки-підлітка… Словом – класичний набір. Закінчилася моя поетична кар’єра у класі десятому після довгих місяців чорного плагіату зі Стуса. Потім я нарешті зрозуміла, що пророка з мене не вийде, і стала рядовим метафізиком.

 

Метафізиком чи метафізичкою? Як ти ставишся до розподілу літератури на «чоловічу» й «жіночу»?

Те, що проза жіноча й проза чоловіча нині відрізняються, не викликає сумнівів. Просто статі максимально себе усвідомили, і симулювати протилежну стать, як це робив, наприклад, Флобер у «Мадам Боварі», тепер нікому не вдасться. Не буде правдиво звучати. І це добре, що є проза така різноголоса. Але до слів типу «ґендерний» я ставлюся майже агресивно. Напевно, це наслідок філологічної освіти.

Існують певні уявлення про нову українську жіночу прозу: легковажні, юні образи Світлани Пиркало чи Наталки Сняданко. А твоє письмо, навпаки, справляє враження напрочуд зрілого. Ця «дорослість» – частина твого світовідчуття?

Це для мене дуже несподівано – чути, що те, що я пишу, справляє враження дорослості. Навпаки, мені здавалось, – мої герої якщо не смішні, то наївні й дилетантські у своїх судженнях. Що ж, я завжди була надто серйозною. У дитинстві казала всім, що вже стара.

 

Один критик назвав Пиркало і Сняданко «доньками Забужко». Кого з українських письменників ти могла б визначити як своїх «батьків»?

Всіх потроху, включно з тими, що ви назвали. Але я страшно не люблю порпання в таких псевдо-родинних зв’язках. Думаю, це все-таки функція критиків і журналістів, – нагороджувати письменників едиповими комплексами. Тому залишаю право визначати моїх літературних «батьків» за вами.

 

– А за географічним принципом? Ти – землячка Андруховича, Прохаська, Іздрика… Як ставишся до цієї групи – «Станіславського феномену»?

Абсолютно позитивно й навіть гордо, коли йдеться про конкретних людей – письменників і не тільки – родом з Івано-Франківська. Тут спрацьовує фактор уболівання за свою маленьку батьківщину. Що б хто не казав, сучасна українська література справді з Івано-Франківська.

 

Відчуваєш себе «другою хвилею»?

Щодо своєї належності до «Станіславського феномену» я би поки що говорити не стала. Зі скромності.

 

Молодій українській прозі властивий автобіографізм; чи багато «тебе» у твоїх творах? Яку роль автобіографія відіграє в побудові сюжетів?

Автобіографічність властива не лише молодій українській прозі, а й сучасній світовій літературі загалом. Я не бачу іншого вибору писати, окрім як про себе, в час, коли вже все відомо. Що ще може зацікавити читачів, як не чужі індивідуальні досвіди? У результаті всі задоволені: і я самоідентифікуюсь, і читачі почувають себе так, ніби з ними розмовляють. Принаймні так виправдовує автобіографічність класична теорія діалогу.

 

– А додаткові чинники: твори сучасників, блоги, тексти початківців? Від чого ще відштовхується твоя уява?

Мені бракує уяви вигадувати нові сюжети. Усе, про що я вже розповіла у текстах, – перекручена, неправильно потрактована, прибріхана, але правда. У мені сидить насправді тьма історій. Більшість із них стосується моєї родини. Деколи мені здається, що я взагалі почала писати лишень тому, що хотіла звільнитися від них і почати свою історію.

 

А яку історію про себе любиш розповідати найбільше?

Люблю розповідати про те, як я тричі ходила в Карпати до озера Несамовитого й тричі блукала. Востаннє заблукала без намета й спальника, страшно змокла, й наставав вечір. Заледве дійшла до метеостанції на горі Пожежівській. Приходжу – а там сидить худезний дід і грає з іншим дідом чи то в карти, чи в доміно. Я кажу: «Уявляєте, тричі йду до Несамовитого озера й тричі не доходжу». Рудий дід, не підводячи голови, відповідає: «Я двадцять років тут живу й не можу до нього дійти». Така-от історія.

 

– Як ти сама могла б розповісти про себе, кількома словами?

Якби можна було розповісти про себе кількома словами, то навіщо тоді жити?

 

Улюблені книжки? Ну, знаєш, такі, зачитані вздовж і впоперек із середньої школи до дорослого віку включно?

Такі книжки, які читаються вздовж і впоперек по кілька разів, я читаю в туалеті. Це оповідання й щоденники Кафки, Борхес, «Зів’яле листя» Франка, Богдан-Ігор Антонич – та повно! Залежно від настрою. А в дитинстві в мене були три улюблені книжки, причому я чомусь не пам’ятаю їхніх авторів: «Дєніскіни раскази», «Вітя Малєєв в школє і дома» і «Маленька Баба-Яга». Можливо, саме ці три книженції і сформували мій світогляд.

 

Маєш якісь захоплення, в сенсі «хоббі», з дитинства? Ти любиш тварин, скажімо, котів, яких так багато на сторінках твоїх книжок?

Тварин дуже люблю. Всіх, окрім тарганів. Але коти в моїй книжці швидше не з великої любові, а з поваги. Захоплення маю – колекціоную людські історії. І ще страшно подобається вивчати біографії письменників.

 

А себе вважаєш професійним письменником?

Ні.

 

А журналістом? Розкажи про свою роботу на «5-му каналі». Заважає журналістика літературі чи навпаки, є щоденною практикою, необхідною професіоналові?

Журналістика змінила мене – це правда. Я стала лаконічніша й точніша у висловлюваннях. Трохи виправила свій жахливий західницький акцент. Трохи соціалізувалася. Менше боюся людей. Журналістика навчає правильно ставити запитання, але жодних відповідей вона не дає. І якби моя воля – кореспондентом програми «Новий час» я би не працювала. Продавати себе за три хвилини ефіру я би й ворогові не побажала.

Скільки часу забирало створення кожної твоєї книжки?

Шість днів, а на сьомий відпочивала.

 

Над наступною книжкою працюєш? Коли на неї чекати читачеві?

У мене, як правило, немає жодних планів аж до останнього моменту, поки не сяду й не напишу. І хтозна, чи взагалі сяду. Воно ж все-таки від натхнення залежить. Від потреби. В мене є така фішка – кожну книжку я сприймаю як прощальний концерт.

 

Яким ти уявляєш собі свого читача? Кому адресовано твою прозу?

Та всякому, хто захоче прочитати. Єдине, що можу сказати, – мені завжди якось соромно перед тими, хто мене прочитав. Можливо, через те що вони вже дізналися про мене одкровенні речі. Або з вини за недосконалі й сирі тексти. Живе в мені якийсь такий комплекс підмайстра і шмаркачки.

 


Розмовляла Богдана КОЗАЧЕНКО