Марина Бондаренко: «Сучасний книголюб має знати, над чим працює Маркес і хто такий ле Клезіо»

Про книжкові новинки України вона знає чи не більше, ніж усі інші, включно з видавцями й критиками. Вона не шкодує своїх знань і залюбки популяризує українську книгу. Для неї важливо, щоб телеглядачі стали читачами української книги, і хоча сама вона не літератор, її ім’я сьогодні намертво прив’язане до сучасного літературного процесу. Адже вона – Марина Бондаренко, автор і ведуча проекту «Книга.ua» на «Першому Національному каналі».

 

 – Марино, знаю, що ваша професійна діяльність збігається з хобі – це книжки. Чула, що готуючись до кожного інтерв’ю з письменником, перечитуєте всі його твори. Чула, що не пропускаєте жодної книжкової новинки світових і вітчизняних літераторів. Ви ідеальний читач, проте… Як ви відпочиваєте від книжок?

 – А хто сказав, що я від них втомлююсь? Для мене читати – так само природно, як і, вибачте, чистити зуби. Ходити до книгарень так само звично, як до супермаркету. До того ж так склалося на сьогодні, що читання є частиною моєї професійної діяльності й для мене принципово важливо бути добре підготованою до розмови із письменником, знати не тільки ті кілька творів автора, що складають його «слово в літературі». Як на мене, «Польові дослідження» не є «обличчям» Забужко. Вона має прекрасні вірші й оповідання, не кажучи вже про останній доробок – «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». А почитайте «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської. Ви забудете, що колись у своєму вірші вона писала, що «геніїв нема». Тому я намагаюся готуватися до кожної зустрічі ґрунтовно, бо казати, що в автора є одна чи дві книжки – неправильно. Так само, як ігнорувати їхнє особисте життя.

 

 – Є якийсь певний принцип, за яким ви обираєте героїв передач?

 – Навряд чи можна говорити про принцип, навпаки, ми намагаємося міксувати. Сьогодні до нас завітав Антон Санченко, завтра прийде Дмитро Павличко, а післязавтра – Мойсей Фішбейн… Ми намагаємося показати всю палітру української літератури, щоб вітчизняний читач розумів: українська література – це живий процес, процес, у якому є все. Наше завдання – відфільтрувати «сміття» і показати те, що справді варте уваги.

 

 – Певно, доводиться читати відразу кілька книжок?

 – Специфіка сьогодення змушує до цього, адже я маю бути в курсі всіх новинок, знати, що і де відбувається, що де виходить. Стався скандал із Ґюнтером Ґрассом через його книгу «Цибулина пам’яті», де автор зізнався, що кілька місяців служив у військах СС – я маю знати, про які саме рядки йдеться. Макюен готується написати оперу? Я намагаюся знайти пояснення цьому хобі. Курков поїхав до Кореї, а Андрухович — до Франції, де повиходили їхні книжки, — мені (а значить, і глядачеві) цікаво: як їх сприйняла місцева публіка? Нагороджено чергового нобелівського лауреата – я повинна ознайомитися із його доробком. Не стану приховувати: коли минулого року оголосили ім’я нобелівського переможця у галузі літератури – Жана-Марі Ґюстава ле Клезіо, я не соромилася у колег перепитувати: «А хто це?» Бо вирушивши того ж вечора на пошуки його книг, натрапила на єдиний російськомовний примірник «Дієго та Фріда», який узагалі-то світ побачив ще у 1993-му році! Ми не встигаємо за світовою літературою у плані перекладів і цим страшенно себе обмежуємо. Доводиться читати російськомовну літературу, адже російські видавництва реагують набагато швидше на появу вартісних книг закордонних авторів.

 

 – Кому надаєте перевагу з іноземних авторів?

 – Уже довгий час я перебуваю під враженням від Алессандро Барріко. Його стиль – своєрідне повернення до красного писемництва, в його текстах відчуваєш вагу кожного слова. Мені дуже сподобався його експеримент із «Іліадою» Гомера. Він повернув античну класику в сучасну літературу, зробивши класику сучасним супербестселером. Дещо схоже намагався створити Василь Шкляр. Він спробував переробити на сучасний манер «Декамерон» Боккаччо й «Повію» Панаса Мирного. Але його заклювали адепти української літератури, і на тому всі експерименти скінчилися. Хоча гарне видання «Декамерона» сьогодні можна знайти в книгарнях. Мене вразив і експериментатор Мілорад Павич та його «Паперовий театр». Утім, звісно, список можна продовжувати й продовжувати…

 

 – Вам не здається, що це проблема особистості? Завдяки вмінню піаритися хтось стає «зіркою», а хтось так і лишається серед ображених невизнаних геніїв…

 – Ні, справа в іншому. Умберто Еко пише і не думає, як власний доробок взяти й розпіарити. Річ не в його публічності, а в тому, що піаром переймається його видавець і місцеві ЗМІ. В Україні ми маємо геть іншу картину. Вітчизняний письменник змушений самостійно рекламувати свої твори. Якщо він цього не зробить, за нього це не зробить ні видавництво, ні літературні видання, яких у нас практично немає, крім «Друга Читача», «Літературної України», «ШО» та інтернетівського «ЛітАкценту». Навіть у наших сусідів росіян кожне глянцеве видання має сторінку огляду книжок, крім того, у них є канал «Культура» (не плутати з нашим) і кілька спеціалізованих літературних видань. У нас же література – це такий собі «вигнанець». От чому в нас на каналах є світська хроніка світового рівня, на кшталт міланських показів мод, берлінських і венеційських кінофестивалів, а на висвітлення світових подій літературного ґатунку грошей не вистачає? Минулого року я просто мріяла відвідати шістдесятий франкфуртський ярмарок. Серед його гостей були і згаданий мною Умберто Еко, і Орхан Памук, і Михайло Горбачов, який презентував власні мемуари… Упевнена, матеріал про цю подію за цікавістю не поступився б жодному показу мод і жодній світській тусовці! Та через брак коштів ми не змогли відвідати цей захід. Однак я досі мрію вивести програму «Книга.ua» на міжнародний рівень. Хай це і «коштовний» проект, проте українські читачі заслуговують на те, аби бути в курсі останніх подій літературного світу в широкому розумінні. Сучасний книголюб має знати, над чим працює вісімдесятирічний Маркес і хто такий ле Клезіо.

 

 – Ви вже встигли взяти інтерв’ю в того автора, з яким мріяли поспілкуватися?

 – Одна мудра людина сказала: якщо ти знайомий із доброю книгою, слід уникати знайомства з її автором. Текст є текст, а письменник є письменник, часом одне псує образ іншому. На щастя, поки що в мене відвертих розчарувань не було. А спілкуватися з розумними людьми – яке це задоволення! Чоловіки – не виняток, мені подобаються розумні, бо мізки – найерогенніша зона (Усміхається).

 

 – Виходить, ви не згодні з істиною «за автора говорять його книжки»?

 – Говорять, але далеко не все. У кожній людині є значно більше, ніж написано в книжках. У головах людей, які зважилися ділитися своїми думками за посередництвом творів, міститься стільки всього, що це просто не вміщається у формат найбільшої книжки! От саме тому з літераторами й варто говорити, до них варто дослухатися. До того ж, почасти долі письменників куди цікавіші за долі їхніх героїв. Зараз я більше приділяю уваги саме документалістиці, читаю біографії. Мене цікавить магія їхніх доль, випадкових зустрічей, які стали для них фатальними або впливали на творчість. Почитавши селянські оповідання Ганни Барвінок, ви будете далеко не в захваті. Однак коли дізнаєтесь, що вірну дружину Пантелеймона Куліша сватав сам Тарас Шевченко, вона вам стане цікавою. Таких цікавинок в історії української літератури безліч! Про них ми теж розповідаємо у своїй програмі.

 

 – З кого ви би порадили почати знайомство із біографіями українських авторів?

 – Щиро раджу прочитати дослідження Івана Дзюби про творчість Тараса Шевченка, Оксани Забужко про Лесю Українку, листи Михайла Коцюбинського до дружини й до Олександри Аплаксіної (це дві різні книжки). Переконана, таких подробиць ви не чули до цього. Мені образливо, що наші літературознавці, співробітники того ж Інституту літератури, захищають докторські дисертації із біографій і творчості наших геніїв, а потім ці доробки виходять у якихось методичках й осідають у книгосховищах навчальних закладів. Скажіть, хто їх там бачить? Хто про них знає? Я казала багатьом: не лінуйтеся, сядьте й напишіть популярну історію української літератури – це був би такий бестселер, у порівнянні з яким твори Марка Твена, Олександра Дюма і Стендаля – дитячі забавки! За кожним прізвищем в нашій літературі стоїть суперісторія! Дуже сподіваюсь, що хтось нарешті за це візьметься.

 

 – Ваші улюбленці – книжки – не виживають вас із дому? Певно, маєте велику бібліотеку…

 – Поки що якось уживаємося, але підозрюю: на мене це чекає (Сміється). Звісно, приємно, коли в тебе велика бібліотека, ти можеш дістати томик будь-якого автора й укотре перечитати… Однак я вважаю, що книжки мають жити, а не накопичувати пил, складаючи частину інтер’єру. Тому із задоволення даю читати їх друзям і не веду список «боржників».

 

 – Поділіться улюбленим книжковим афоризмом.

 – «Не змушуйте нікого читати: якщо людина не читає, їй самій від того гірше», – це слова Ліни Костенко. Абсолютно згодна з її думкою.

 

Спілкувалася Іра Татаренко