Святослав Караванський: «Термінологічні проблеми – клопіт постколоніяльних держав»

Півстоліття тому Борис Антоненко-Давидович поставив руба одне питання, що й досі для більшості з нас лишається наріжним: «Як ми говоримо?» Чи знаємо ми мову, якою розмовляємо в повсякденні чи пишемо літературні твори, на які згодом рівнятимуться прийдешні покоління? Без немалого доробку Святослава Караванського сучасному українському мовознавству напевне було б дуже скрутно, зрештою, як і редакторам, письменникам, та й просто тим, хто хоче досконало володіти мовою. Саме він продовжив розмову, що її майже півстоліття тому розпочав Борис Антоненко-Давидович у своєму відомому посібнику «Як ми говоримо». Сумно й прикро зізнаватися, однак для більшості з нас наріжне питання, поставлене Антоненком-Давидовичем, досі лишається наріжним і до болю актуальним.

– Пане Святославе, є немало прикладів, коли письменники в уже дорослому віці вивчали мову, якою згодом писали свої чи не найкращі твори (згадуються, наприклад, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Еміль Чоран). Як мені відомо, Ви так само вивчили українську мову вже дорослим. Можливо, пригадаєте, як це відбувалося? Що насамперед стало спонукою?

– Ви маєте хибну інформацію. Я українську мову чув і вивчив змалку від оточення: від батьків – це раз, та від старшого покоління одеситів, яке ще на початку 20-х років не було цілком русифіковане. Це в Одесі я чув у себе під балконом, як діти грали:    «– Гуси, гуси, додому! / – Чого, пані? / – Вовк за горою! / – Що він робе? / – Гуску скребе! / – Яку? / – Сіру, білу, волохату! Всі гуси до хати!»

– Якби до Вас тепер звернулися з проханням навчити української мови, з чого б Ви порадили почати? Що б могло спонукати людину захотіти говорити українською не тільки на роботі, в університеті чи школі, але й у побуті, себто завжди?

– Читати класиків, почавши з Шевченка, Котляревського, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Нечуя-Левицького. А говорити українською має спонукати національна гордість, коли вона є. Коли її немає, ніщо людину не спонукає, бо людина без національної гордості – це щось дуже далеке від людини.

– Врешті, чи правда, що рідну мову вчиш усе життя? От Ви, приміром, написавши стільки хороших книг-помічників, чи можете просто зараз сказати, що вивчили українську мову досконало? (Тут пан Святослав чемно й заслужено виправив останнє слово в поставленому журналісткою запитанні з «досконально» на «досконало». – Ред.)

– Так, це правда. Ясно, що я досі не вивчив мову досконало. І в тих книгах, що Ви хвалите, є помилки. І я їх виправляю. І, очевидно, деякі, так і залишаться невиправлені.

– Із приводу термінологічних проблем. Не секрет, що українська термінологія наразі перебуває у глибокій кризі. Давно забуто старі «репресовані» слова, натомість бездумно калькуються іншомовні важкозрозумілі терміни, яким, доклавши трохи зусиль, можна було б спокійно підібрати пристойні відповідники. Очевидячки, ця проблема існує не тільки в ситуації української науки, але й у тій, з якою щодня стикаєтеся Ви. З позиції свого досвіду, яким, на Вашу думку, має бути вихід із цієї проблеми?

– Українська влада має покликати до життя в системі Академії Наук Інститут української термінології. Цього не зробив ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко, а Янукович не зробить і поготів. Без державної підтримки на громадських засадах це робити важко, але можна. Треба тільки хотіти.

– Як вирішують термінологічні питання за кордоном? І який зі шляхів розв’язання «термінологічних вузлів» міг би бути найменш «травматичним» для й так непевної української науки?

– У державах, які не були колонізовані, таких проблем немає. Термінологічні проблеми – клопіт постколоніяльних держав. Найменш же травматичним для української науки має бути розбудова української України. Поки її нема, розв’язки не буде, бо українофоби у владі робитимуть усе, щоб не розвивати українську термінологію, а розвивати залежність від колишньої імперії.

– Чи слідкуєте за мовними процесами в сучасній українській літературі? Адже сучасні письменники (надто ж – молоді) не менше, ніж класики, потребують критичного аналізу стилістики своїх творів й часто – авторських неологізмів.

– Слідкую. У «Книзі-журналі» є наслідки цього слідкування.

– Із приводу шляхів поповнення лексичного запасу української мови. Нині одним із потужних джерел є сленґ, зокрема, й молодіжний. За моїми спостереженнями, молодь творить нові слова за тими ж принципами, що їх пропагуєте у своїх роботах і Ви, – себто, милозвучність, дотепність, відповідність до традиції живої розмовної мови. У такому разі, на Вашу думку, чи має право сленґ на свого роду «легітимізацію» в рамцях літературної мови?

– Сленг відкидати не можна. Скажу більше. Сленг існував у нашій мові віками і вливався до літературної мови. Візьміть такі слова, як «учистив», «врізав», «утяв». Ці всі слова в переносному значенні: «учистив /врізав, утяв/ танець» – свого часу були сленгом, але широкий вжиток у мовців закріпив цю лексику в літературі.

Щодо сучасного сленгу, то в містах Східньої України нема широкого загалу україномовців, які б могли схвалювати чи відкидати сленгову лексику. Тому процес влиття сленгу до живої та літературної мови тут буде виглядати дещо викривлено. І тут можливі різні погляди на проблему.

– Як би це мало відбуватися?

– Мало б відбуватися природно, стихійно. Коли ж цей процес буде штучний, то все штучне не має майбутнього.

– У посібникові «До зір крізь терня» Ви, здається, писали, що редакторська праця – співтворчість; у свою чергу, багато хто докинув би, що безліч «геніальних» творів своєю «геніальністю» завдячують насамперед редакторам «від Бога» (пригадати хоча б Пантелеймона Куліша, який не раз говорив, що і Тарас Шевченко, і Марко Вовчок своїм генієм йому завдячують саме його редакторським правкам). Скажіть, чи були у Вашій практиці такі випадки, коли редагування перетворювало посередній текст на високохудожній? І чи вважаєте таке редагування справедливим щодо читача?

– На жаль, я не можу цим похвалитися. Моє редагування – заочне. Чи таке редагування щось поліпшило, я не знаю. Таке редагування, яке робив Пантелеймон Куліш, цілком справедливе, бо ідеться про твір. Твір покращується – значить це плюс з усіх оглядів.

– Нарешті, останнє питання. Юрій Шерех якось сказав, що для нього літературна критика – забавка, розвага, тоді як мовознавство – серйозна робота. Чи можете сказати так про себе? У найновішій своїй «Книзі-журналі» Ви постаєте не тільки як тонкий знавець стилістики й історії української мови, але і як літератор, публіцист. Що з цього «забавка», а що «серйозна праця»?

– Написання словника забирає роки щоденної наполегливої праці, тоді як статтю можна написати за день-два. З цього можна робити висновок, що серйозніше й вагоміше.

Спілкувалася  Ольга Купріян