Андрій Курков:

— З чого почалося Ваше письменство?

— З хом’яків. Коли мені було 6-7 років, у нас дома жило троє хом’яків. Я давав їм свободу, і вони постійно бігали по квартирі. Мій батько випадково затиснув одного дверима насмерть. Потім я знайшов на вулиці кішку і приніс її додому, щоб нагодувати, а вона замість ковбаси з’їла другого хом’яка. І коли залишився тільки один, я написав поему про самотність хом’яка, який втратив друзів. Через кілька днів він впав з балкону і розбився… Я поховав його під парканом дитячого садка. Після цього хом’яків у нас не було. Але мені сподобалося віршувати, і я написав про Леніна. Я знав, що він помер, але не знав, чи падав він з балкону. Просто нам у садку говорили, що Ленін любив тварин.

— А як Ви потрапили в літературу?

— Я написав сатирично-сюрреалістичний роман без кінця «История города Сред­неграда» і об’їздив з ним пів Радянського Союзу. Роман не видавали, мене запрошували читати його в дисидентських колах. Потім я вже й сам не схотів його друкувати. Але побачивши, що люди приходять і слухають мене по дві години, я зрозумів, що це комусь потрібно, і з’явилося бажання стати професійним письменником. Що це реально — не вірилося до 1991 року. З настанням незалежності я зрозумів: можна. І вже з 1997 року заробляю тільки письменством.
Я завжди хотів якусь вільну професію: щоб не служити, не ходити на роботу з 9 до 17. Спочатку думав, що достатньо стати «постійним позаштатним кореспондентом» у якій-небудь газеті. У тебе брали трудову книжку, давали доручення — і ти вже сам міркуєш, про що писати. Але ти вільний: хочеш пити каву — йдеш пити каву. Я навіть спробував влаштуватися у «Вечірній Київ». Головний редактор сказав: «Напиши для нас кілька нарисів. Ми тебе візьмемо». І я під його вказівку робив матеріали про міліцейського дільничного, який дуже любив своїх п’яничок, допомагав їм чимось. Два місяці писав, поки не зрозумів: мене просто обдурюють, дають теми, яких ніхто не хоче висвітлювати. Стало очевидним, що нічого з цього не вийде. Але я продовжував шукати роботу, яка б давала мені вільний час. Пробував і завбібліотекою, і масовиком, і адміністратором у госпіталі інвалідів війни, працював у гідрографічній експедиції. Перелік моїх професій дуже специфічний.

— Кажуть, Ви пишете в день по 15-20 сторінок.

— Це було 5-10 років тому. А зараз я задовольняюся 5 або навіть 1 сторінкою — залежить від свіжості голови. У мене троє дітей, тож поки зберу їх до школи та дитсадка, поки прийду та сяду працювати… Звичайно, якщо моя голова «в романі».

— Чим же Ви себе заохочуєте?

— Я вважаю себе професіоналом. Від натхнення не залежу. Головне, щоб голова працювала зранку і я міг відразу перейти в паралельний світ, який створюю в романах.

— Андрію, Ваші книги в Україні йдуть під грифом «детектив». Досить часто закидають, що це несерйозна література…

— Наші літератори або дуже «розумні» і не хочуть «спускатися» до споживача, або вважають, що їх повинні любити тільки за те, що вони українські письменники. Письменник повинен пам’ятати, що він пише не для себе чи для розумних журналів, а для масової публіки. Масова публіка теж може бути інтелігентною. Наприклад, Умберто Еко читають мільйони. Цей романіст набагато складніший за Мариніну, а проте його книги — бестселери.
В Україні, на жаль, узагалі мало пишуть. Навіть популярні автори дозволяють собі одну тоненьку книжку в три роки і вважають, що вони відзначилися як письменники, а значить — можна не творити і «тусуватися» далі. Письменникам бракує професійного підходу. Як же нам переманювати читачів своєю літературою — гарною або поганою — і від російської? Кажуть, що в нас на 1000 осіб високий відсоток самогубців і мізерний — письменників. І взагалі мало газет, що допомагають створити письменникові імідж, зацікавити читачів.

— Судячи з кількості літературних конкурсів і премій — і графоманів у нас вистачає. А як би їм стати письменниками?

— Я погортав романи з конкурсу «Коронація слова» і жахнувся! Але триває нормальний процес. Потрібно багато графоманів, щоб з них викристалізувалася певна кількість поганих письменників, а серед них виявився середненький і, можливо, навіть дуже гарний. Коли миють золото, у дразі багато бруду, піску. Це все вимивається, і залишається кілька крупинок золота. Їх мало, але це золото.

— Ви дуже жорстко оцінюєте своїх колег…

— Письменник мусить бути готовий до того, що його «битимуть» — навіть коли він геніальний. Щоб стати професіоналом, потрібна твердість — насамперед стосовно себе. І стосовно колег, і всього світу, звичайно. Мені здається, що письменник, який справді хоче зробити собі ім’я, не буде працювати в якомусь одному жанрі. Тоді в нього з’явиться більше шансів вирізнитися. А можна йти в чисті детективщики, заробляти на життя і бути одним з десяти.

— Коли Ви починали, Вас теж «били»?

— Мене постійно лупцюють. Якось один американський професор надіслав в інтелектуальну газету «Критика» лист із питанням, чому там про мене жодного разу не написали. Головний редактор надрукував лист і свою відповідь під назвою «Тінь Куркова». Мовляв, багато сперечаються: російський чи український письменник Курков, а насправді «він узагалі не письменник, він продукт піара». Можна казати про мене що завгодно, але я живу зі своїх книг, і живу, напевно, краще, ніж усі наші автори разом узяті! В мене найбільші у світі тиражі з-поміж письменників Східної Європи, у тому числі й російських. На книжковому ярмарку у Франкфурті, куди приїхали 180 російських письменників, на моїх зустрічах було по 200-300 осіб, а в тієї ж Дашкової — по 30-40.

— Ви із самого початку зробили грамотний хід — і пішли на Захід…

— Я пішов туди, де мене взяли. Я йшов 18 років — і в Росії, і в Україні, і на Заході. Найшвидше мені відчинили двері на Заході. Хоча моя перша книжка вийшла тут, за два тижні до розвалу Радянського Союзу, у видавництві «Радянський письменник», тиражем 15 тисяч екземплярів. Вона добре і швидко продалася. Але наша система не враховувала того, що коли тираж продано, потрібно робити наступний. Якщо письменник «вибив» собі тираж 100 тисяч, його зробили, а потім, за наявності партійності, друзів та іншого, автор міг просити додатковий наклад. Іншим звичайно говорили: «Пиши наступну книжку». Тому в нас не могло виникнути системи лонгселерів, завдяки якій живе західний письменник. Бест­селер — добре продається зараз, лонгселер — добре продається довго. Мою книжку «Пікнік на льоду» уже п’ять років купують в усьому світі, і 2004 року вона знову потрапила на перші місця в рейтингах Австрії і Швейцарії. Це несподівано навіть для мене.

— Кожного співвітчизника, що якось «пролунає» на Заході, у нас вважають феноменом. А Ви для західних читачів є екзотичною фігурою чи вже «вписалися» у їхній менталітет?

— Якби я «вписався» в їхній менталітет, то був би нудний тамтешнім читачам. Як вони самі говорять, мої твори відрізняються від західних особливим гумором, іронією, елементами цинізму, сюрреалізму тощо. Мене перекладають 18 мовами, у тому числі японською і китайською, щомісяця нові країни купують права на видання моїх книжок. Тільки 2003 року права придбали Ісландія, Данія, Угорщина, Румунія і Бразилія.

— Ваша дружина Елізабет допомагає Вам з перекладами англійською мовою?

— Вона хотіла б, проте я їй не дозволяю. У неї трохи пуританське виховання, і вона не дуже позитивно ставиться до мого чорного гумору. Тому я поради Елизабет слухаю з повагою, але рідко ними користуюся. Вона переклала кілька моїх оповідань, що виходили в англійських і американських журналах. Зараз над перекладами моїх книжок англійською працює професіонал, який перекладав Достоєвського. Я думаю, він це зробить краще, ніж моя дружина.

— Елізабет читає усі Ваші книги?

— Вона відчуває, що зо­­бов’язана це робити. Та й друзі часто запитують її думку про те чи інше. Повинна ж вона відповідати щось…

— І що ж вона думає?

— Вона дуже різка людина, якщо їй щось не подобається, то відразу говорить: «Навіщо ти це зробив?» У «Законі равлика» є епізод: головний герой уночі зустрічається в дитячому садку з молодою повією. Моїй дружині страшно не сподобалося, що вони займаються любов’ю на зсунутих дитячих ліжечках. Вона не звикла, що можна описувати всі сторони життя. Головне — витримувати баланс, знати і відчувати міру. Я не можу за радянськими правилами вичищати з життя все негативне, брудне, несимпатичне, не помічати цього. Життя не буває білим і пухнастим. Дружина кілька разів зробила мені зауваження, узнала мою реакцію і тепер мовчить.

— Ви познайомилися з Елізабет в студентські роки. Як же вдалося бідному радянському студенту «заарканити» англійську дівчину?

— Я її не «арканив». Ми 7 років були знайомі перед тим, як вона наважилася вийти за мене заміж. Я двічі пропонував одружитися — вона відмовлялася. А на третій раз — коли я вже вийшов з в’язниці, закінчивши військову службу (був охоронцем у тюрмі) — я написав у листі, що й досі пропоную ій руку і серце. Вона приїхала в Ленінград подивитися, чи змінився я на краще, бо я був дуже галасливим хлопцем. Елізабет прибула з тургрупою, я зустрів її, і ми поїхали на кордон з Фінляндією. Вночі я грав на сопілці, поки нас не почали шукати з прожекторами прикордонники. Далі ми подалися автостопом у Петро­заводськ, Біломорськ. А потім вона з групою літаком полетіла до Москви, а я наздоганяв її поїздом. Грошей уже не було, у вагоні-ресторані я розважав офіціантів анекдотами та грою на сопілці. Зрештою Елізабет вирішила, що ризикне.

— Я знаю, що у Вас є хобі — збирання антикваріату.

— Я збираю сучасний живопис, старовинні меблі, посуд, кухонні речі — виделки, склянки, підсклянники і подібне. А ще грамофонні платівки — їх у мене більше тисячі. А ще в моїй колекції 2 грамофони і 9 патефонів. Один грамофон працює, другий зламався. З дитинства я цікавився історією. Я займався нею майже професійно — їздив по Радянському Союзу з диктофоном, розшукував персональних пенсіонерів союзного значення і «переймав» їхній історичний досвід. Були в мене дуже цікаві зустрічі. У Криму знайшов Олександра Петровича Смурова, який був начальником спецколегії Верховного Суду СРСР з 1937 року. Він мені наговорив шість годин записів — про те, як він сам засуджував до розстрілів. Моя родинна історія тісно пов’язана з радянською історією: батько з донських козаків, дід був організатором колективізації на Дону, сталініст. По материнській лінії є священики, предки з Польщі. Моя бабуся напівпольського походження вийшла заміж за російського комісара. Ще в мене є велика колекція пінгвінів — іграшок, сувенірів. Після того, як роман «Пікнік на льоді» став таким популярним, мені всі дарують пінгвінів. Не живих. Іграшкових.

— Як би Ви охарактеризували сам себе?

— Я чорний оптиміст, дуже самовпевнений. Кажуть, я трудоголік. Але я з цим не погоджуюсь. Я радий, що завжди в житті робив те, що хотів, а казав те, що думав. І за це мене ще ні разу не було бито. Хоча в молодості я був доволі агресивним. Я завжди був налаштований на захист своїх інтересів, і в мене завжди вистачає на це сили волі і просто сили і зараз.

— Кого з сучасних письменників Ви виділяєте для себе? Кого читаєте?

— Я стежу за сучасною українською літературою. З прочитаного останнім часом сподобалися роман «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко, «Мері та її аеропорт» Євген Положія,  «Солодка Даруся» Марії Матіос. А взагалі я дуже люблю перечитувати Кнута Гамсуна, Іллю Еренбурга, Костянтина Вагінова, Германа Гессе.

— Ви любите ризикувати?

— Я любив ризик. Зараз я спокійно до цього ставлюся, але якщо треба — буду ризикувати. Та підсвідомо я людина обережна. У 18-річному віці я займався альпінізмом без страхування. Потім їздив на війну в Югославію, два тижні був на фронті біля міста Сисак на Хорватському фронті. Як члена англійського пен-клубу мої колеги-письменники запросили мене поїхати з ними. Добирався я туди дуже незвично. Купив тут квиток до Загреба через Сараєво. А в Сараєві вже зруйнували залізницю. Я приїхав до Будапешта, де мені сказали, що квиток недійсний, оскільки поїзди не ходять; їхати можна тільки через Воєводино. Відтак у мене цей квиток забрали в Хорватії до музею війни, а замість нього купили нормальний квиток на Київ. Нас хотіли використати з пропагандистською метою — показували розбомблений сербами Дубровник, ще щось. Усе правда, але хто почав першим — досі невідомо. Я потоваришував з хорватським міністром пропаганди і місцевими молодими поетами, і вони запросили мене погостювати на лінії фронту. Я залишався там два тижні, бачив позиційну війну і весь воєнний абсурд. Мене страшно здивувало тоді, що за вказівкою ЮНЕСКО на пам’ятках архітектури та історії вішали величезні полотнища з синім хрестом, щоб ворожа артилерія не обстрілювала їх. Під цими синіми хрестами завжди розташовувалися офіцерські пивні чи ресторани, де офіціантами були солдати з «калашами». Там десь стріляють, іде війна — а тут пиво. Цей абсурд я запам’ятав на все життя.

Розмовляла Наталя Молчанова