Лірник Сашко: «За моїми казками можна географію вивчати»

Екс-учасник гурту «Вій» Олександр Власюк, більше відомий як Лірник Сашко, не дуже любить розповідати про те, як він став казкарем. Просто тому, що його постійно про це питають. Ну, батько читав маленькому Сашкові багато казок, і з чотирьох років хлопчик почав вигадувати казки сам. Ну, пізніше креативність проривалася участю у різних шкільних та інститутських заходах. Ну, доля закинула в Мурманськ. Ну, розказував казки дітям у недільній школі, створеній українською громадою. Ну, зі своїми казками почав їздити на різні фестивалі – на одному такому познайомився з лідером «Вія» Дмитром Добривечором та його сестрою Лесею, в яку відразу закохався. Ну, на запрошення Дмитра переїхав до Києва, де й донині живе і працює. А гроші вкладає у запис власних дисків. Проте заробляє і як артист – на життя не скаржиться, але наголошує, що для дітей завжди виступає безкоштовно.

 

– Ви починаєте безпосередньо там, де закінчили кобзарі?
– Мабуть, так. До нас дійшли в основному записи дум і пісень, але насправді кобзарі і лірники казки оповідали – від села до села, і воно було, просто не записане. Я спробував цю традицію відродити – і в мене вийшло!

 

– Ви друкуєте свої казки?
– Так, друкував у журналі «Соняшник», зараз має вийти книжка – одна в Англії, одна тут.

 

– Як ставитеся до друкованої літератури – читаєте?
– Аякже! Запоєм! Страшенно люблю філософські книги, історичну літературу (починав зі Старицького, Грушевського, ще люблю придворні штуки, легенди, сучасних авторів – це, наприклад, Мартиросян, який пише про історію Трипілля), ну і казки, звичайно.
Жолдака читаю, люблю Ірену Карпу, Забужко зачитуюсь – така магія слова! Мені ще вчитися до неї дуже довго!

 

– Як говорить ваш мурманський досвід – чи можна зберегти мову без друкованого слова?
– Ми передплачували «Літературну Україну», дитячий журнал «Соняшник», я сам читав, і дітям у недільній школі… У нас і зараз у сім’ї велетенська бібліотека.
Для збереження культури потрібне оточення, доброзичливе ставлення… У Росії патріотизм проявляється більше, ніж тут, бо ти мусиш доводити, що ти такий існуєш на світі, а тут легше. Здається, наше майбутнє – у єднанні з діаспорою.

 

– Чим відрізняється диск, над яким ви зараз працюєте, від трьох попередніх?
–  Казки там більш дорослі і більш сучасні. Детальніше розповідати не буду, бо в процесі запису з’ясувалося, що це будуть відразу два диски, і які саме казки туди ввійдуть, а які випадатимуть із концепції, поки що ніхто не може сказати…

 

– Одна ваша казка – про Чорного козака – має стати «народним фільмом»…
– Так, цю казку знімає народ – село Легедзино під Уманню, вони вже зняли фільм «Ойра» про Махна. Як це відбувається? Самі люди орендують камеру, самі стають і акторами, і костюмерами… Наскільки довго триватиме знімальний процес, ще не відомо. Натурні зйомки вже почалися.

 

– Але ж легенда про Чорного козака насправді виглядає зовсім інакше?
– Те це й не легенда, це в батьковому селі таке було… Сабадаш, Жашківського району… Насправді нікого вигаданого у мене нема – всі ці люди або живуть, або жили. За моїми казками можна географію вивчати. Якщо згадуються три могили, то там вони і є: одна яничарська, друга козацька. Я сам свого часу бачив, як їх розривали тракторами, і «Казка про яничарський скарб» у мене з’явилася тоді, коли я побачив оці кістяки у яничарській могилі – турки ж садили своїх небіжчиків, вони там у колі й сидять – у мене в казці це є…

 

– Отже, Ганна Шулячка з казки про Чорного козака – теж особа історична?
– Звичайно! Стара Шулячка довго мучилася – не могла померти. Попросила сусідську дитину: «Позви мені людей. Хай все село зійдеться…» Усе село прийшло до її хати, і вона розказала: «Маю тяжкий гріх на душі! Коли татари напали на село, а ми з людьми заховалися в очеретах, то моя дитина плакала, і я оце намистечко кидала…»

 

– А коштувало ж добре намисто чи не більше, ніж увесь її маєток!
– Та справа не в ціні, а в тому, що треба було забавити дитину… «А вона потім заплакала, і мені прийшлось її втопити, щоб людей урятувати від татар… І я так прожила до старості, дітей у мене вже не було… тому простіть мені, люди, цей гріх…» Кожен їй сказав «я тобі прощаю», розібрали стріху над нею – і тоді вона померла…

– Себто вона була відьмою?
– За народними звичаями стріху розбирають над людьми, які дуже страждають, не можуть померти – якийсь гріх мають. Не лише над відьмами… Відьом і так не бракує! Мені брат розказав (я потім з’ясовував, виявилося правдою), що Конотоп – це єдине місце на всій Землі, де на Великдень, коли піп тричі церкву обходить, то його охороняють чоловіки, взявшись за руки. Бо є таке повір’я: якщо в цей час відьма доторкнеться до попа, то матиме незбориму силу. Але головне не це – а те, що всі баби рвуться до попа! Щипаються, кусаються, б’ються, чоловіки всі в синцях… І це в наш час!

 

– Чудасія, справді! Ну, різні чудеса вас, напевне, якщо не переслідують, то принаймні супроводжують?
– Ось, наприклад, у Шешорах розказую казку, і треба мені акторів. Розказую: циган – раз – і коло мене стоїть циган, у червоній сорочці, кучерявий, справжній! А про жида Лейбу розказую, вибираю: «Ти будеш жидом!» – «Я не жид!» – «Ні, ти жид!» – «Я не жид!» Тут ззаду: «Я жид!» Обертаюсь – натуральний стоїть, в ярмулочці, з пейсами… Треба було Смерті – тут два готи підійшли, розмальовані… Раз воно так посилається, значить, я на правильному шляху!

 

– Те, що ви при записі використовуєте тільки живий звук, робить казки неймовірно щирими, живими… Так би мовити, ручної роботи.
– Ексклюзив! Як яйця Фаберже! І от коли я писав про кримських татар, мені треба було конче кримсько-татарську мелодію, пісню, музику їхню. А, як на зло, нема в мене таких знайомих! Я вже кого не питав… Через Інтернет знайшли пісню, яку співав дитячий хор. Ми вирішили: раз це співають діти, значить, матюків там немає. Ми її переписали, Леська вивчила і заспівала. Але ж музику треба було зіграти на татарському кобизі! Де знайти? Я попросив Дмитра Добривечора – він мені не дав. Але «Кому вниз» написали своїм шанувальникам – і їм літаком передали в Київ справжній дутар. Вийшла дуже цікава музика, що аж по шкірі дере! Вона справжня! Коли я пишу казку, то ми просто вживаємося – причому настільки, що дуже шкода потім щось викидати…

 

– Себто дутар вам подарували?
– Та ні. Ми лише записали, що треба, – і на майбутнє, може, ще знадобиться. Там десь годин сто двадцять однієї тільки музики! Потім із неї крихітки вибираєш, щоб поставити… Це дуже важка праця, але потім із цього виходить така смачна штука! Не набридає – я сам слухаю, вона в мене на телефоні стоїть. Цим і відрізняється мистецтво від попси: попсу почув – і забув. А це і я буду слухати, і діти мої, й онуки! До мене підходять: «Це ви народні казки десь записали?» – «Так! Народні!»

 

– Приємно, напевне, бути автором народних казок? Та ще й до того стирати грані між художнім вимислом і реальністю?
– Ой, я тобі таку історію з цього приводу зараз розкажу…
Я грав весілля. Справжній музикант повинен хоча б раз у житті відіграти весілля. На Андріївському узвозі на День Києва зібралися Едік Драч, Кеша Лук’яненко, Леська і я. Я казки розказую, щось граю – ну, для душі. Підходить до нас хлопчина в шортиках – з акцентом, видно, що американець. Каже: «Я тут вчуся, з українською дівчиною одружуюся і хочу, щоб ви мені зіграли!» Ми домовилися. Приїхали його родичі з Америки – всі емігранти якогось там покоління. Старі діди такі, у вечірніх костюмах, смокінгах… Виїхали ще бозна-коли. Всі українською мовою добре володіють… Що мені сподобалося – коли вони слухають, то не їдять. Ну, ми там грали, грали, а потім почали казки розказувати. Підійшов дід, який із Чикаго, і питає: «Відки ви то знаєте? Ота казка про Пудика і жида Лейбу – то ж у моєму селі було, я те пам’ятаю!»

Спілкувалася Атанайя Та