Анна Багряна: «Ми зможемо зацікавити світ, коли не намагатимемося комусь догодити»

Молода письменниця Анна Багряна відома не тільки своїми творами, а й цікавими витівками: то заявить, що її ж роман їй уже не подобається, то першу леді на мюзикл «затягне», то заміж за болгарського письменника вийде… Словом, завдяки їй літературна тусівка має що обговорювати.

Якось Ви сказали, що жити в Києві – це можливість себе реалізувати. Зараз мешкаєте в Болгарії. Не шкодуєте, що залишили українську столицю?

– Зараз я живу в Македонії, але продовжую себе реалізовувати в Києві. В Македонії я маю можливість працювати творчо, в Україні – реалізувати написане.

Можете порівняти літературний процес в Україні та Македонії?

– Важко порівнювати, тому що Македонія – дуже маленька країна. Це всього два мільйони населення: трохи більше мільйона македонців, а решта – представники інших етнічних груп. У Македонії немає комерційної літератури. Видавництва, звичайно, заробляють якісь гроші, але переважно – на виданні перекладів світових бестселерів. На власній літературі вони не можуть заробити, тому що мають дуже обмежене коло читачів. Проте великим плюсом для македонських видавництв є підтримка з боку держави. Усі їхні видання: і поезію, і прозу, і есеїстку (до речі, вона в них дуже розповсюджена), і критику – фінансує держава – через гранти, які виділяються регулярно двічі на рік. Незважаючи на економічну бідність Македонії, влада країни виділяє великі гроші на культуру, зокрема на літературу.

А хто з македонських авторів Вам подобається?

– Багато читаю, також перекладаю їхню літературу – вона дуже цікава, особливо проза. Сподіваюся, що буде можливість представити її ширше. Поки що перекладаю окремі оповідання, вірші. Мені подобається поезія Весни Ацевскої, Раде Сіляна, Санде Стойчевскі, Гордани Бошнаковскої, проза Дімітра Башевскі, Паскаля Гілевскі, а також молодого автора Жарко Куюнджіскі (одне з його оповідань було надруковане в українському часописі «Нова проза»). В Македонії дуже розвинений історичний роман, особливо – про період турецької окупації, і взагалі – про взаємостосунки між балканськими країнами, це в них завжди болюча тема. Молоді автори пишуть більше про особисті речі, про життя своїх однолітків. Хоча Македонія – ніби й не Європа, але література в них справді європейська.

А кого з українських авторів можете виділити як «європейських»?

– В української літератури взагалі великі перспективи. Якщо подивитися на нашу прозу, то є велике різноманіття напрямків, жанрів, стилів. Але я переконана в одному: ми зможемо зацікавити світ своєю літературою лише тоді, коли не намагатимемося бути на когось схожими і комусь вгодити. Українська література має відображати українську ментальність, українську душу – і саме тоді вона стане «європейською», хай як це парадоксально звучить. Не хочу називати жодних імен, аби потім не було непотрібних суперечок…

Ви дуже багато перекладаєте, зокрема з болгарської. Що це Вам дає?

– Заробітку тут немає ніякого, бо за переклади поезії вже давно ніхто не платить. А від власних творів я зовсім не відволікаюся. Неможливо постійно писати. Іноді просто необхідно робити невеличкі творчі паузи. І тоді найкраще займатися перекладами, аби не втратити літературного хисту.

Читала вашу газету, в якій є стаття про болгарську літературу (йдеться про ДЧ №15, 2010 р. ред.), хочу зробити зауваження: Сливинський не єдиний перекладач з болгарської в Україні, я теж дуже багато перекладаю і ці переклади публікуються. Щоправда, більше перекладаю класичну літературу. Рік тому в Болгарії вийшла двомовна книга поезій Єлисавети Багряної в моєму перекладі українською мовою. Зараз працюю над перекладом книги іншої видатної болгарської поетеси Дори Габи. Ця книга також вийде в Болгарії. Але я дуже хочу, щоб ці книги вийшли і в Україні, адже працюю над перекладами для того, аби їх читали українці, аби в нас краще знали болгарську літературу.

Ваш чоловік теж письменник, не виникає суперечок на творчому підґрунті, «перетягування ковдри»?

Мій чоловік – болгарський письменник, я – українська, кожен представляє свою культуру і кожен пише своєю мовою. Окрім того, належимо до різних поколінь. Часом наші погляди на ті чи інші літературні явища не збігаються, іноді дискутуємо, або й навіть критикуємо одне одного. Водночас між нами завжди існують взаємні повага й підтримка. При перекладі з болгарської я завжди можу отримати слушну пораду від свого чоловіка, доречне зауваження чи пояснення якихось мовних нюансів. Так само я допомагаю йому при перекладі з української. Це нас лише збагачує, зміцнює наші стосунки. Можливо, колись напишемо щось спільне…

Знаю, що свого часу Ви перестали писати п’єси. Чи відновили роботу над цим жанром після постановки мюзиклу «Глорія», який навіть теперішня перша леді відвідала?

– Після того, як я написала лібретто до «Глорії» на замовлення Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру й побачила втілення цього мюзиклу на сцені, до мене повернулася впевненість, що я можу писати драматичні речі. Раніше мої п’єси публікувалися в різних альманахах, антологіях, ставилися в аматорських театрах, а от на професійній сцені – ніколи. Тож після першої серйозної постановки я знову надихнулася. І вже написала три нові драматичні твори: п’єсу про життя Олени Теліги та дві комедії.

Режисери, зазвичай, роблять ставку на безпрограшну класику й часто відмовляють сучасним драматургам, пояснюючи це тим, що п’єси нецікаві, бо зараз немає справжнього героя, немає про кого писати; мовляв, ми все розуміємо, але нічим допомогти не можемо…

– Зараз є достатньо цікавих авторів, цікавих п’єс. Можливо, проблема в самих театрах, у їхньому фінансуванні, в державній політиці. Як на мене, має були впроваджена обов’язкова квота для сучасних вітчизняних п’єс. Маємо чудових українських драматургів: це і Неда Неждана, і Олег Миколайчук-Низовець, і Надія Симчич, і багато інших. Але тут проблема ще й у розкрутці, адже автор не може постійно сам себе піарити.

Стосовно самопіару, під час нагородження на «Коронації» Ви сказали, що Вам Ваш твір уже не подобається і його варто переписати. Ця заява була дуже сміливою і викликала жваву цікавість до роману. Ви вже почали його переписувати?

– Я почала писати новий роман, який одночасно є продовженням «Етимології крові» (роман, за який письменниця отримала ІІІ премію «Коронації слова» у 2008 році– ред.). Коли буду його видавати, то, звичайно, попрацюю і над самою «Етимологією…» – дещо я там уже змінила і якщо буде перевидання, то воно буде змінене й доповнене. Але поки що я працюю над іншими творчими проектами.

У Вас висока продуктивність праці: перша книга написана за п’ять місяців, друга – за два. Так можна шість романів на рік видавати!

– На жаль (чи на щастя!) – ні. Після написання роману можу рік нічого не писати. Я трохи нетерпляча: якщо маю якісь емоції, чітко бачу персонажів, їхні вчинки і пригоди, то хочу все це швидко виплеснути на монітор, а вже потім можу нікуди не квапитися і спокійно працювати над текстом. Якщо ж полінуюся вчасно сісти за комп’ютер, то потім можу втратити свої ідеї. А точніше, їх витіснять інші – може, навіть і цікавіші… Я дуже самокритична. Наприклад, коли мені перестає подобатися щось із недописаного, натискаю кнопку DEL і починаю писати з чистого файла.

А як щодо самоцензури: що б Ви не стали писати?

– Звісно, самоцензура є, але мені завжди цікаво перевтілюватися в різні ролі. Не хочу ставити для себе жодних обмежень у творчості. Але й хочу, аби мої тексти відволікали людей від щоденної метушні й усього звичайного, аби мої читачі бодай на якийсь час забули про буденність і поринули в інший, цікавіший світ – разом із моїми героями.

Ваші герої досить небезпечні — вони приходять до Вас у снах — сваряться-миряться, бешкетують. Читач від такого теж не застрахований. Як ви їх вгамовуєте?

–        Погрожую їм, що назавжди про них забуду… (сміється).

Чи може бути щира дружба, без заздрощів, між авторами?

– Залежить від того, між якими авторами. Я особисто ставлюся до своїх колег по-дружньому і щиро радію усім їхнім успіхам. Не можу зрозуміти, коли хтось із письменників дивиться на іншого як на свого конкурента. Усі ми – доволі різні, читач не може одну книжку чи одного автора читати все життя. Немає сенсу конкурувати. Це добре, що нас багато, бо й література від цього стає лише багатшою.

Чого Ви хочете досягнути в літературі?

– Якщо говорити про плани на майбутнє, то хотілося б присвятити себе написанню творів про долі певних особистостей. Для серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т» я вже написала п’ять оповідань про видатних жінок, після цього захотілося про кожну з них написати по роману. Причому не лише для дітей, а й для дорослих. А взагалі мрій і задумів, як і в кожного автора, у мене багато. Головне – аби мої твори були цікавими і для тих, хто їх читатиме.

Спілкувалася Анна Богородіченко