Лариса Денисенко: «Мене називали Гуттіере через те, що в мене закохався водолаз»

Лариса Денисенко постійно потрапляє у кумедні ситуації, дає інтерв’ю у літаках, переконує дітей, що вона ─ Мері Поппінс, а ідеалом чоловіка вважає Паніковського. А ще ця письменниця володіє однією з найбільш цінних рис характеру ─ вона не боїться сміятися над собою. Книжки пані Денисенко рекомендовані для підняття найпохмурішого настрою ─ втім, як і спілкування безпосередньо з письменницею, у чому пощастило переконатися і кореспондентці ДЧ.

─ Ларисо, з героями ваших творів повсякчас трапляються незвичні кумедні історії. З ваших інтерв’ю знаю, що ви також весь час потрапляєте в кумедні ситуації. Хто в кого позичає сюжети: ви у власних героїв, чи навпаки?
─ Зазвичай вони в мене, тобто я із ними ділюся (Сміється). Мені здається, анекдотичні ситуації трапляються з людьми, які прагнуть у всьому бачити приємне, кумедне й веселе. Таким чином, вони самостійно, й головне –ненавмисне, створюють комедійні ситуації. Ну й, звісно, потім самі ж у них і потрапляють. Історії, змальовані в моїх оповідях, – біографічні. Для мене це певною мірою принципово – переповідати ті незвичайні випадки, які траплялися в моєму житті.

─ Добре, а розкажіть про найбільш незвичне місце, де вам випадало давати інтерв’ю?
─ У літаку. Я саме виходила з «жіночої кімнати», як на мене налетів якийсь чоловік і попросив про інтерв’ю. Спочатку я подумала, що він мене з кимось переплутав. Однак чоловік представився кореспондентом одного донецького видання й додав, що читав мою книгу. Я погодилася, бо мені вперше видалося спілкуватися з журналістом на такій висоті!

─ Літак, донецький хлопець і книжки – знову ж таки досить незвичне поєднання. А чи доводилося вам чути на свою адресу образливо кинуте «казкарка»?
─ Ну, я нічого образливого в цьому слові не бачу. Це не прізвисько. Це досить пристойна професія, яку не вдасться опанувати, якщо до неї нема хисту. Мені було б дуже цікаво поспілкуватися з найвідомішими казкарями світу. Наприклад, із Астрід Лінґрен. Уявляєш, полазити б із нею по деревах! Можливо, про щось потеревенити, про щось – помовчати. Певно, казки творять люди, які дуже втомлюються від звичайних людей. Не відчуваю себе втомленою, тому й не вигадую казок. А от із казковими героїнями – інша справа. Одного разу мені довелося переконувати маленького хлопчика, що я – справжня Мері Поппінс. Іншим разом – на власному досвіді відчути себе Гуттіере.

─ Невже у вашого коханого, як і в головного героя роману Олександра Бєляєва «Людина-амфібія», були зябра?
─ Ні. Мене називали Гуттіере через те, що в мене закохався водолаз. Події відбувалися на кримському курорті. Мій шанувальник пообіцяв мені подарувати морську перлину. Однак, мабуть, із перлами в Чорному морі ситуація складна… Зате із ювелірними прикрасами які постійно гублять відпочивальники – навпаки. За час тижневого відпочинку, я отримала три обручки, браслет, ланцюжок, хрестик, перстень із рубіном… Усе це вручалося із таким гордим виглядом, із яким курка – якби у неї була гордість – передавала б господині знесене яйце. При цьому він говорив: «Від щирого серця за красу очей я, рідна, вручаю тобі алмаз!»

─ А ваш прихильник знав, хто «найкращі друзі дівчини»…
─ Його залицяння не справляли на мене враження. Всі скарби я регулярно приносила до адміністрації санаторію, де з мене кепкували: «Гуттіере знов притягла ювелірний брухт». Тоді мій прихильник, зрозумівши, що його подарунки не спрацьовують, вирішив мене врятувати. На його біду, я дуже добре плаваю. Та це його не зупинило – одного разу, коли я запливла за буйки, він підплив і смикнув мене за ногу. Небезпека активізувала супротив, я щосили вдарила його ногою й хутко попливла до берега. Синець вийшов неперевершений! Добре, що наступного дня я від’їжджала – невідомо, чим би все це скінчилося.

─ А історію з Мері Поппінс розкажете?
─ Була дощова погода, я вечеряла в київському ресторані «Опанас», що в парку Тараса Шевченка. Вийшовши із закладу, я згадала, що забула парасольку. Коли повернулася, то нею вже грався маленький хлопчик і не хотів її повертати. Тоді я вирішила переконати його, що я – справжня Мері Поппінс, і парасолька мені потрібна як засіб пересування. Він пообіцяв її повернути за умови, що я (як чарівниця) оживлю пам’ятник, що видніється з вікна ресторану. Я відповіла, що трохи втомлена й навряд чи мені це сьогодні до снаги… Але залюбки можу почитати йому вірші поета Шевченка, на честь якого і зведено пам’ятник.

─ Скажіть, пам’ятник якому письменнику, політичному діячеві чи комусь іншому ви насправді мріяли б оживити?
─ Пам’ятник сліпому з Одеси – панові Паніковському. Він із тих персонажів, яких навмисне не вигадаєш. Напевно, була така людина, з якої його змалювали Ілля Ільф і Євген Пєтров. Якби моя воля, я би просто за цим Паніковським поспостерігала. Адже його не потрібно ні про що запитувати – він сам усе розповість.

─ Ой, Ларисо, не вірю, що вам подобаються маленькі, брехливі, підстаркуваті волоцюжки на кшталт Паніковського…
─ Яка різниця, якого він віку? Для мене почуття гумору – найголовніша із найпривабливіших рис чоловіка. Люблю, коли мені весело!

─ Як ставитеся до поділу літератури на «чоловічу» й «жіночу» прозу? Не ображаєтеся, коли ваші твори зараховують до останніх?
─ Чесно, я ніколи не чула, щоби мої тексти зараховували до жіночої прози. Хоча б тому що їх читає дуже багато чоловіків. Скажімо, роман «Корпорація ідіотів» – ну зовсім не скидається на жіноче чтиво! І взагалі, чому мені ображатися? Дуже багато речей є штучними. На мій погляд, є література погана, а є хороша. І зовсім неважливо, якої статі її автор. Мені як читачеві, наприклад, цікаво спостерігати певні літературні прийоми або ж звичайні кліше, за якими відчуваєш, хто автор – чоловік чи жінка. Це щиро, принаймні природно.

─ Тобто бувають погані книжки?
─ Ні. Все те, що погане, – це не книжки.

─ Наприклад?
─ Я не люблю концентруватися на поганому. Тому навіть не буду перераховувати книжковий непотріб, який доводилося брати до рук. Прочитати можу все, але не від усього отримую задоволення. Просто запам’ятаю автора й ніколи більше не купуватиму його книги. А от із гарного чтива… Останні позитивні враження подарував американський письменник Джозеф Геллер. Я прочитала його книжку «Щось трапилося» – надзвичайно потужна проза! Всім рекомендую!

─ Якось ваша колега зауважила, що чоловіки перестали вміти дивувати. Згодні?
─ Ні. Мене взагалі не потрібно дивувати. У стосунках із чоловіками споконвіку достатньо одного погляду – і погоджуєшся на все. Частіше я дивую оточуючих. Нещодавно зі мною трапився дуже смішний випадок. Я зустріла чоловіка й жінку – моїх нових сусідів. Жінка несла чайник і коробку й попросила мене це потримати. Я подумала, що вона вирішила мене пригостити цукерками з коробки, тому відкрила її і вкинула цукерку до рота. Виявилось, що то були нарди… Як я не попсувала зуби – не знаю. Дякувати Богові й дантистам, зуби в мене міцні.

─ Як ви поставилися до того, що вас внесли до списку претендентів на звання секс-символу сучасної української літератури?
─ Мені спочатку це не сподобалося зовсім, ідеологічно насамперед. Насправді це через те, що років з дванадцяти я почала відчувати підвищений інтерес чоловіків, подекуди це навіть дратувало, лякало й смішило. Зрештою, зараз я також відчуваю цей інтерес – і мені це приємно, але насправді мені не цікаво бути символом – ані сексуальним, ані будь-яким іншим. Утім, мій видавець Елеонора Сімонова у відповідь на мої: «Не хочу, мені це не подобається!» — запитала: «Чого ти каверзуєш, це ж гра!» Я – гравець, тому й дала згоду. Зрештою, я поважаю вибір своїх читачів, як й ініціативу любих моєму серцю й розуму братів Капранових.

─ А звання літературного секс-символу, яке ви у результаті здобули, якось вплинуло на ваше життя чи творчість?
─ Звичайно, вплинуло! Зараз я знімаюся в стрічці пана Шапіро «Ларануель, або Заплутане статеве життя Лари Д.» Як ви розумієте, це – жарт. Онукам буду показувати диплом секс-символу, якщо виглядатиму огидно в тому віці, й вони вимагатимуть офіційне підтвердження моєї сексуальної привабливості.

Біографічна довідка
Лариса Денисенко народилася в Києві.
Адвокат. У 1995 році закінчила юридичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Письменниця. Авторка шести романів: «Сарабанда банди Сари» (2008), «24:33:42» (2007), «Танці в масках» (2006), «Корпорація ідіотів» (2006), «Кавовий присмак кориці» (2005), «Забавки з плоті та крові« (2004). Має авторські колонки в «Жіночому журналі» й дитячому часописі «Соняшник».
Автор і ведуча культурологічної програми «Документ +» на телевізійному каналі «1+1».
Тривалий час очолювала українське відділення міжнародної неурядової антикорупційної організації Transparency International, працювала на керівних посадах у міністерстві юстиції України.

Спілкувалася Іра Татаренко