Дмитро Лазуткін: Дівчата кажуть: „Присвяти мені віршик, у нас же з тобою стільки всього було…”

Поет, спортсмен, секс-символ сучасної української літератури, – це все про нього, Дмитра Лазуткіна. У його арсеналі – п’ять поетичних збірок та сотні розбитих дівочих сердець. Ліна Костенко назвала його творчість “справжньою чоловічою поезією”, а сам він вважає, що складання римованих рядків – це магія. Про те, як ведеться бойовому магу поетично-сексуального фронту, наша розмова з Дмитром.

 

– Дмитре, за фахом ти спортсмен, за трудовою книжкою – спортивний журналіст, а за покликанням – поет. Як вдається поєднувати спортивний ритм життя із творчим? Наскільки знаю, вони геть різні…
– Дійсно, моє життя пов’язане зі спортивною журналістикою. На цьогорічних Олімпійських іграх я коментував змагання з боксу та дзюдо. Я маю 1-й дан із карате, але власні виступи завершив ще два роки тому. До речі, на час виходу моєї першої книжки я працював тренером із карате. Ось тоді мене багато хто запитував: як вдається поєднувати непоєднувані речі? Чесно, на той час, як і на сьогодні, я не знаю, що відповісти. Великий китайський поет Лі Бо був засновником одного зі стилів кунг-фу – це нормально. Не бачу нічого дивного і неприродного у поєднанні спорту, журналістики і поетичної творчості.

 

– Добре, майже переконав. І все ж таки, не вірю, що після спортивних тренувань можна прийти і братися за написання віршів.
– Я й сам не вірю, що хтось так робить. Я – мабуть, ніколи. Не маю власного рецепту написання віршів. Певно, я в цьому не є оригінальним, але складання римованих рядків – це, перш за все, магія.

 

– Чи важко бути молодим поетом?
– Молодим поетом, молодим письменником, як і взагалі молодою людиною, бути набагато легше, ніж старим поетом чи прозаїком, чи ще гірше, старим драматургом. Коли все вже відбулося, лишилося позаду, і нічого немає попереду.

 

– Розкажи про літературне угрупування «ГОКОКОЛА». З якою метою воно було створене?
– Це була разова літературна акція. Я в компанії учасників угрупування «Цілодобово» – Олега Коцарева, Павла Коробчука та Богдана-Олега Горобчука – мав спільний виступ у Києві. Назву було створено на ходу, за першими складами наших прізвищ. Ніякого об’єднання не існує. Я взагалі ніколи не був членом жодного літугрупування, бо мені ніколи не бракувало товариського дружнього плеча. В мене немає конфлікту із хлопцями з «Цілодобово». Я від початку індивідуаліст, егоїст, якщо завгодно!

 

– Здається, дівчатам подобаються саме такі! Не сварилися з хлопцями із «Цілодобово» через шанувальниць?
– Навіщо? В мене їх більше, ніж у них трьох разом узятих – я задля цього добряче попрацював (сміється).

 

– Вони не чатують на тебе біля під’їзду?
– Ні. Але інколи свою прихильність підкріплюють досить дивними подарунками. Одна шанувальниця подарувала мені пакунок крейди. Вона добре обізнана із моєю творчістю, був вірш „Хто вкрав крейду?” От дівчина начиталася і подумала, що, певно, мені буде приємно отримати такого презента. Мені, звісно, приємно, проте я не знаю, що із нею робити.

 

– Гасло рок-н-рольщиків звучить як «sex, drugs, rock-n-roll». А як звучить гасло поетів-двотисячників, і, власне, Дмитра Лазуткіна?
– Ти хочеш почути «секс, секс, секс»? Добре – «секс, секс, секс»…

 

– Коли вже в нас така відверта розмова, поділися, яку найбезсоромнішу книгу ти читав у своєму житті?
– Можливо, «Трави трасу» Уайта… А хіба найбезсоромніший вид літератури – не поезія? Тому що в ній – неприкриті почуття, неприховані емоції. Гортаючи збірку віршів, ти гортаєш душу автора, маєш нагоду зазирнути у найпотаємніший її куточок. Діалог автора і читача за посередництвом віршів дуже відвертий.

 

– Наскільки ти безсоромний поет?
– Десь безсоромний, десь цнотливий. Не завжди безсоромність є доречною.

 

– Тобі часто цитують твої ж вірші?
– Так, зазвичай дівчата і п’яні друзі-літератори під час фуршетів-бенкетів.

 

– Чи часто присвячуєш вірші дівчатам?
– Дуже рідко. Деякі дівчата ображаються, а деякі підходять і прямим текстом кажуть: „Присвяти мені віршик, у нас же з тобою стільки всього було…”

 

– Доводиться йти назустріч…
– Розумієш, у поезії дівчина перестає бути собою, вона стає ліричним героєм. Часом літературний образ настільки відривається від конкретної особи, що неможливо впізнати й асоціювати героїню із реальною людиною. А часом навпаки – її легко впізнати. Зайва відвертість може зіпсувати репутацію. А репутація дівчини – це святе.

 

– До чиєї думки дослухаєшся, працюючи над власними віршами?
– Мені важлива будь-чия думка: читачів, колег, критиків, приятелів. На щастя, папір усе стерпить, і прикрі рядки можна легко виправити. В літературному світі до певного моменту можна щось змінити – це дуже важливо!

 

– Виділяєш час для знайомства із творчими доробками колег?
– Звичайно, але без фанатизму. Хоча, наприклад, пересуваюся транспортом виключно у книжковому товаристві. Принципи, за якими обираю книжку для читання, прості: красива обкладинка й картинки, приємний на дотик папір, приємний запах поліграфії. До автора твору чи сюжету в мене ніколи не виникає жодних вимог. Загалом вважаю, що варто не вимагати, а пробувати розрізняти слова, відшукувати саме ті, що до тебе звернені.

 

– Яку з останніх прочитаних книг ти, так би мовити, «не оминув увагою»?
– «Сила малого» – це збірка коротких оповідань різних авторів. Мені дуже подобається мала форма. Я вважаю, що це перспективний жанр. Втілити якусь емоцію чи почуття у дві-три тисячі знаків не так уже й просто. Такий твір має бути ідеальним за формою, як крапля води, це мистецтво!

 

– Які «краплі води» хочеться перечитати?
– Мабуть, Євангеліє від Матвія.

 

– Знаю, що ти багато подорожуєш. Куди була остання мандрівка?
– До Китаю, я вже казав, що коментував Олімпійські ігри. Це була яскрава мандрівка, навіть не хотілося повертатися. Хоча, здавалося б, це геть чужа країна, з культурою і традиціями, зовсім не схожими на наші… Вже десь на третій день китаянки стали видаватися мені привабливими, на сьомий – зникли думки про роботу, а на десятий – я став вільно дихати насиченим вологою повітрям і не звертати увагу на смог, що висить над головою. Днями збираюся на Кубу – планую там відсвяткувати своє тридцятиріччя.

 

– Тобто не хотілося повертатися додому, чи від’їжджати з Китаю?
– Я не хотів від’їжджати з Китаю. Додому мені хочеться повертатися завжди! Банально? Але ж хіба є країна, краща за нашу?

 

– Як ти почуваєшся у ролі секс-символа? Чи змінилося якось твоє життя?
– Почуваюся природно. Думаю, перебуваючи на острові свободи, матиму нагоду підтвердити це «високе звання»… А от коли повернуся, хочу одружитися, аби стати секс-символом для однієї людини – найдорожчої.

Спілкувалася Іра Татаренко