Леся Романчук: “Я народилася “на зоні”

Твори тернопільської письменниці Лесі Романчук здобувають дедалі більше прихильників в Україні. Це зрозуміло, адже вони торкаються таємних струн жіночої душі, до того ж написані колоритною галицькою говіркою. Леся Романчук уміло поєднує працю лікаря та творчу діяльність. Тож пропонуємо вашій увазі знайомство з цією неординарною особистістю.

–                   Свій шлях у літературу Ви починали з підручників, потім були вірші, пізніше проза…

–                   Починала я все-таки з поезії. Підручники були вже в 98-му, тоді я зрозуміла: якщо можу написати таку товстезну книгу, то чому не можу написати прозу.

–                   Ваш перехід від поезії до прози – це такий етап «дорослішання», розвитку як письменниці? Якщо не помиляюся, то до Спілки письменників Вас сприймали як поетесу.

–                   Дуже правильне питання. Справді, багато поетів з роками або переходять на прозу, або просто перестають писати. Це, можливо, етап, коли ти розумієш, що можеш ще багато чого сказати світові, але іншою мовою. Зовсім інше полотно. Є речі, які можна сказати тільки прозою, а є ті, які можна висловити тільки поезією. Проза – величезне море з безліччю островів. У прозі можна використовувати різні стилі й цим робити її багатшою, різноманітнішою. Інколи чую закиди на свою адресу про те, що мої твори легко читати. Ви бачили балерину на сцені? Бачили, як легко й граційно вона рухається? Здається, це дуже просто, а спробуйте прокрутити тридцять два фуете! І хай кине у мене каменем той письменник, який не хоче, щоб його твори читали.

– Я знаю, хто це може зробити. Нещодавно Юрко Іздрик сказав, що йому байдуже, чи його твори хтось читає і чи читають взагалі. Письменник заявив, що у нього навіть немає потреби в читанні. Тепер зрозуміло, чому в нас письменників більше, ніж читачів.

–                   У першу чергу я – читач, а потім – письменник. У дитинстві дуже багато читала і зараз також. Проте читаю тільки те, що хочу. Минули ті часи, коли брала до рук книгу тому, що вона популярна, що хтось написав гарний відгук або що це відомий автор. Якщо починаю читати, і автор мене не захоплює майстерністю слова чи побудови сюжету, то скажіть, чому я, щира галичанка, маю «цьому мештові терпіти»? Або мені цікаво і я насолоджуюся кожним словом, кожною фразою, або не витрачаю марно час – у мене його обмаль… «Музей покинутих секретів» мене зачепив – і я прочитала книгу на одному подихові. Коли люди говорять, що Оксана пише важко, я дивуюся, бо, як на мене, тексти Забужко дуже легкі, повні повітря. У мене є зауваження щодо змісту (в УПА були суворі закони щодо моральності. Діти у криївках народжувалися, але у ВІНЧАНИХ пар. Для дівчини-галичанки народити поза шлюбом – страшна ганьба. Навіть за спробу поцілувати дівчину без її згоди хлопець міг бути засуджений до кари смерті – такий випадок я описую в романі зі слів учасниці подій), але не до того, як це написано.

–                   Забужко цей роман писала сім років. Ви своїх «Лицарів любові й надії» написали за два, і це при тому, що торкаєтесь не менш складної теми. Та й «Лицарі…», мабуть, сторінок лише на сто тонші за «Музей…». Коли Ви встигаєте, адже робота лікаря теж вимагає багато часу? У Вашій добі більше ніж 24 години?

–                   Та ні, 24. Я сплю вісім годин на добу — жіноча краса цього потребує (сміється). За цих два роки написала ще дві книги «Міста карликів», інтернетну повість «У мереживі мережі», науково-популярну книгу для молоді «Маленькі чудеса гормонів», збірку поезій «На ноті ЛЮ», а також ще один підручник (усього наш творчий колектив їх випустив уже 15), склала понад тисячу тестів українською та англійською мовами на роботі. Щодня – заняття зі студентами, а ще – палата, в якій п’ять вагітних, що потребують уваги цілодобово. Потрібно щоранку брати себе за вухо і змушувати робити те, за що взявся. Але для мене це не каторга, це — задоволення.

–                   Отже, своєї найбільшої вади — лінощів, Ви позбулись.

–                   Та де там! Якби я її позбулася, то на стенді видавництва не було би вільного місця від моїх книжок.

–                   Що Вам більше подобається: збирати матеріал для книжки чи перетворювати його на текст?

–              Навіть не знаю… Часом потрібно прочитати десять книжок, щоб знайти матеріалу на півсторінки, або масу книг про одне й те ж, бо хтось бачить цю подію під таким кутом, інший – під протилежним. Люди по-різному трактують одне явище, а ти маєш бути максимально об’єктивною. Написання твору – це не табличка множення, де як не крути, а двічі по два – чотири. Важко, але в цьому є якесь задоволення. Книжка – як пазл, як картина, що складається з безлічі частинок. І коли ти, нарешті, знаходиш необхідний елемент, якого так бракувало, щоб пазл-книга мала завершений, цілісний вигляд, – це неймовірне щастя. Інколи ці «елементи» самі мене знаходять: документи дивним чином потрапляють до рук. Коли писала про вбивство ужгородського єпископа Теодора Ромжі, мені привезли свідчення монахині з Австралії. Уявіть тільки: де Тернопіль, а де Австралія!

–              Зараз історію переписують залежно від уподобань того чи іншого політика. Не виникало думок, що з темою ГУЛАГу варто почекати, вибрати більш вдалий час?

–              «Лицарі любові й надії» вийшли в прекрасний час! Адже рік тому це була б звичайна кон’юнктура, а ще треба було написати «За підтримки Катерини та Віктора Ющенків» – оце була б повна кон’юнктура. У «струю» попадати я ніколи не хотіла. Навпаки, коли я писала цю книгу, то мене трішки бентежило, що це виглядатиме нібито на догоду владі. Я роблю те, що хочу, а це чомусь завжди виходить проти вітру. Але я певна, що влада підтримає цю книжку. Вона й писнути не посміє. Це український «Архіпелаг ГУЛАГ», а майже половину всіх політичних в’язнів становили українці. Це наш шматок історії, наша біда, наш біль, ми маємо перші про це говорити.

–              Що Вас спонукало до написання цієї книги?

–              Місце народження, мій покійний тато, який пройшов Колиму воєнних років (40-го він був заарештований, а 41-го вже був на Колимі). Я ж народилася «на зоні», хоч батьки вже були вільними, але перебували в засланні й не могли повернутися в Україну. Роки, прожиті там, не забути.

–              Чи залежите від думки інших про Ваші твори? Як сприймаєте критику?

–              Я пишу те, що хочу писати. Мене не можна змусити ні до чого. Думки критиків, колег-письменників мене не обходять. Якось ми з Марією Матіос говорили про те, що письменники пишуть короткі твори, адже вважають, що сучасний читач не буде багато читати. «Сучасна українська література тяжіє до лапідарності», – зауважила Марія. «Ні, це деякі сучасні українські письменники тяжіють до лінощів», – віджартувалась я. Оповідання чи есеї – лише картина на стіні, максимум маленька кімнатка. Роман – це світ, у якому хочеться жити.

–              І чим Ви готові пожертвувати заради цього світу, заради творчості?

–              Нічим. Ні особистим щастям, ні відпочинком, ні сном. Я це роблю, бо хочу сказати слово своєї правди світові. «Боже, я б усім пожертвував заради творчості, не їв, не спав…» – яка занудна і нещира пісня! Та скажіть, великомученику, скільки людей прочитали ваші твори, написані таким гірким коштом? Людина повинна отримувати задоволення від того, що вона робить.

–              У Ваших творах багато біографічного, не боїтеся так оголюватися перед читачами?

–              Чому не показати душу? Кожен письменник, хоче він того чи ні, оголюється, проектує себе у творах. Якщо в його душі багато темряви, то як би він це не приховував, як би не закручував, які б лабіринти не будував, це виявиться. Якщо в серці немає любові та світла, книга не вийде щирою і світлою.

Біографічна довідка:

Леся Романчук народилася в Магаданській області. Закінчила Тернопільський медичний інститут.

Кандидат медичних наук. Доцент кафедри акушерства та гінекології Тернопільської медичної академії.

Авторка роману в 8 книгах «Софія. Не залишай…» (2001-2004), який набув всеукраїнського резонансу, книг «Гравітація» (2004), «Чотири дороги на зустріч» (2006), «Лицарі любові і надії» (2010), збірок поезії «В мереживі мережі» (2009), «На ноті ЛЮ» (2010) та ін.

Спілкувалася Анна БОГОРОДІЧЕНКО