Давид-Дефі Ґоґібедашвілі: Моє призначення як поета – нести грузинське слово у глобальну культуру

Без сумніву, однією з найбільш яскравих особистостей на літературному фестивалі у Львові був грузинський поет Давид-Дефі Ґоґібедашвілі. Його вроджена пристрасність, палкий характер, чоловічий шарм і неординарний поетичний талант одразу привернули до нього не тільки жіночі серця, але й цікавість шанувальників доброї поезії. Утім, нічого дивного, що грузинський поет так сподобався українській аудиторії: виявляється, у Грузії Давид-Дефі займає те ж місце, що й Андрухович в Україні.

 

Дефі, ви представлені в програмі літературного фестивалю як спеціальний гість із Грузії. Поділитеся, чим дивуватимете українського читача?

Зазвичай під час моїх читань на екран проектується відеоряд, супроводжуваний різними звуками: гугіт потягу, діалоги пасажирів, звук дощу чи відлуння літака, що летить… Не знаю, чи здивує це українського читача, який одночасно буде слухачем і глядачем. Утім, створюючи такого роду поетичні перформенси, я не прагну когось здивувати. Насамперед намагаюся відтворити той світ, у якому себе відчуваю, у якому народжуються мої вірші. Мій львівський виступ супроводжувався відеоінсталяціями з проекту «Обсерваторія», над зйомками якого попрацював мій приятель, талановитий режисер-документаліст Георгій Какабадзе. Також я привіз із собою книжку «Нехай мій близнюк знайде мене». На жаль, поки вона є тільки в німецькому перекладі, дуже сподіваюся, що зможу в майбутньому представити її ще й українською мовою. А взяти участь у фестивалі мені запропонувала президент Форуму Олександра Коваль. Вона чудова жінка, я ніяк не можу вгадати її дії та думки! Статус «спеціального гостя» мене самого приємно здивував, про нього я довідався вже по прибутті до Львова.

Яку оцінку ви поставите Літературному фестивалю? Знаю, що ви часто ставали учасником подібних заходів.

Тільки найвищу! Я приємно здивований українською публікою: вона самотужки готова «коронувати» поета, читачі самі зводять улюбленого автора в «зоряний» ранг. У нас часто з героями обходяться інакше: спочатку літератора люблять, пускають до себе в серце, потім забувають і женуть, потім знову люблять, потім знову забувають, потім поет помирає від голоду десь у нетрях. Ну, а за ним усі плачуть і ремствують з приводу його геніальності. Більш просунута частина суспільства використовує іншу тактику: уважно спостерігає за поетом, вивчає його, і тільки тоді підпускає до себе, аби надалі скрізь «СЛІДУВАТИ» за ним. А от у вас люди відразу довіряють, і це мені більше до серця.

Чи доречно порівнювати українські й грузинські літературні заходи?

Чому ж ні? Звичайно, грузинські літературні читання під час фестивалів зазвичай проходять ув одному приміщенні, павільйоні, театрі, тоді як львівські розосереджені по всьому місту. Хоча місця підібрані дуже грамотно – старовинні театри й затишні кав’ярні додають виступам магічної камерності. Однак не думайте, що грузинські літератори й організатори фестивалів позбавлені фантазії! Часом ми збираємося на дахах, один раз готувалися до проведення читань у метро, але з технічних причин відмовилися від витівки.

З ким із українських авторів ви вже встигли подружитися?

Я познайомився з Юрієм Іздриком і Богданом-Олегом Горобчуком, встиг подружитися з Юрієм Андруховичем. Ми познайомилися після концерту, який він давав разом із групою «Karbido». Він мені дуже сподобався в бесіді. Я всерйоз задумався над тим, що потрібно проводити якнайбільше літературних заходів і в Грузії, і в Україні. Мій девіз: «Переможе поезія – переможе людство!» Ми з Юрком обмінялися дисками, я подарував йому свою книгу в німецькому перекладі. Мені багато говорили в Грузії, що ми з Андруховичем схожі, й просто зобов’язані зустрітися. Як виявилося, Юрію теж про це казали.

Невже в Грузії так добре знають українських авторів?

Я вів вечір поезії в Тбілісі, на якому була присутня делегація Міністерства культури України. Наприкінці вечора до мене підійшли два українці й сказали, що я їм дуже нагадую «патріарха» української літератури. Я здивувався й запитав: «Патріарху належить бути дуже старим, невже я нагадую його ззовні?» — на що вони розсміялися й сказали, що український «патріарх літератури» старший від мене всього на вісім років! Так я вперше почув про нашу схожість із Юрком Андруховичем.

Відвідавши книгарню в Тбілісі, я була здивована асортиментом аудіокниг ─ навіть склалася думка, що вони витісняють грузинські книги. Чи так це?

Можливо, так воно і є. У Грузії справді більш розвинуте «аудіочитання». Втім, я не схильний розподіляти читачів за тим, як йому зручніше читати: комусь для цього необхідно усамітнитися, і тоді він купує книгу; а хтось знаходить час на спілкування з книгою тільки в транспорті, де аудіокнига набагато зручніша – в такому разі він купує диски. Я позитивно ставлюся до аудіоформату книги, як і до всього нового (наприклад, до листування через Інтернет). Погодьтеся, сьогодні, аби бути в курсі світових подій, одного паперу просто недостатньо.

Що частіше купуєте ви ─ книги чи диски?

Диски, але не з літературними творами, а з музикою. Обожнюю «Pink Floyd» і музику видатного Бетховена. Колись я був дуже хорошим читачем, та відчуваю, як поступово втрачаю ці навички, читаю менше. Можливо, через те, що багато пишу. Ясна річ, не я шукаю книгу, а вона сама до мене потрапляє. Для мене дуже інтимним є сам процес читання, гортання сторінок, далеко не кожного письменника я підпускаю до себе близько. Мені важливо, щоби енергія автора збігалася з моєю власною. Дивуюся неперебірливим «книгоїдам», котрі скуповують і читають усю літературу! Я щиро радію, що читачі мене до себе підпускають (Усміхається).

Кого ж підпускаєте до себе ви?

Едгара По, Шоту Руставелі, Давида Гурамішвілі, ще люблю сучасних грузинських авторів: Свимонішвілі, Самкаулі – поетів ордену, який я сам організував. Певний час мені були дуже близькі Сергій Єсенін і Вільям Фолкнер, зараз – Орхан Памук. Ми навіть листувалися з ним якийсь час.

Розкажіть про ваш орден, про акції, які ви проводили.

Я заснував орден у 2004 році, двадцять четвертого травня, і з того часу ми активно почали виступати по всій країні. Практично щотижня ми давали «лайв-первоманси», випустили книгу й подвійний аудіоальбом. Крім того, проводили ритуальні акції «Чотири стихії». Стихія вогню… В полі Дідгорі, де зібралося багато люду, ми довірили наші вірші вогню — тобто читали свої вірші, а після того їх спалювали. Стихія води… Ми вийшли в море на катерах і яхтах, прочитали вірші, закоркували їх у пляшки й випустили в море… Стихія землі… Поряд із собором Святої Трійці в Тбілісі патріарх всія Грузії виділив нам місце, де ми посадили гранатове дерево, в корінні якого закопали рукописи наших віршів. І, зрештою, стихія повітря. Ми плануємо піднятися на повітряних кулях, щоб просто в небі читати вірші. Проект поки що тільки на стадії підготовки. Відкрили сайт, що працює і тепер (www.samkauli.ge). А зараз ми ніби як розійшлися: хлопці зайняті театром і поезією, а я запустив новий проект High Definition, частиною якого і є перфоманс «Обсерваторія». Працюю в студії над альбомом. Нещодавно вийшов мій останній роман «Демна Гедеванішвілі». Невеликі уривки із роману увійдуть до аудіоальбому поезії.

Українські й грузинські читачі різні?

Звісно! Головна їхня відмінність – темперамент. Якщо грузину хоча б одне слово у книзі видасться зухвалим, він миттю вибухає й кидає її. Така манера поводження із творами властива як грузину-читачеві, так і грузину-видавцю. В останньому випадку книга може побачити світ тільки через кілька століть (Сміється). В Україні дивляться на книгу по-філософськи. У всякому разі, колегіальність у вас більш розвинута.

Невже й ви кидалися книгами?

Один раз, щоправда потім я розкаявся у цьому. Я кинув книгу Борхеса, тому що він фамільярно висловлювався про творчість Едгара По. На мій погляд, По – батько світової літератури, причому не тільки детективної і фантастики. Моєму обуренню не було меж, і том Борхеса полетів у віконце (Сміється) Якщо порівнювати письменників, поетів, музикантів із зірками й планетами, то Едгар По – ціла галактика, з яким здатні зрівнятися тільки рівнобіжні світи – Шота Руставелі, Ісус Христос, Людвіг ван Бетховен.

Чи допускаєте ви, що навіть якби народилися не в Грузії, то все одно були б поетом – англійським, французьким, українським?..

Я можу говорити тільки про даний момент. На те, що вирішили в небесній канцелярії, я не можу вплинути. Оскільки ж моя батьківщина – Грузія, то моє призначення як поета – нести грузинське слово в глобальну культуру.

На фотографії, що вміщена в каталозі гостей фестивалю, ви зображені у вінку. Він щось символізує?

З вінком зв’язана ціла історія. У мене був вечір поезії в курортному містечку Шові. Місцеві шанувальники поезії подарували мені вінок із гіацинтів, сказати б, коронували мене. На прохання укладачів фестивального каталогу я відсилав кілька фотографій, та, очевидно, ця їм сподобалася найбільше. На ній я схожий на римського патриція. Можливо, це дещо амбіційно з мого боку, та куди правду діти?

 

Давид-Дефі Ґоґібедашвілі

Грузинський поет, прозаїк, журналіст, кіноактор.
Народився 1968 р. у Тбілісі.
Закінчив факультет архітектури Тбіліської Державної Академії мистецтв. Автор романів «Талісман Грудня» (2003), «Ранок напередодні див» (2004), «Нехай мій близнюк знайде мене» (2005), «Демна Гедеванішвілі» (2008), збірок поезій «Сапфір та Смарагд» (2003), «Да» («І сестра», 2006), «Ца» («Небо», 2006), «Ік» («Там», 2008), книги віршів та есеїстики «Мертвий час» (1998). Засновник Ордену поетів «Самкаулі» («Коштовність»). Працював у Ґете-інституті, кількох газетах і часописах, автор і ведучий програм на грузинському телебаченні. Зіграв головні ролі у фільмах Отара Іоселіані «Розбійники, розділ VII» та Нани Джорджадзе «27 загублених цілунків».

Спілкувалася Іра Татаренко