Олександр Ірванець: «Люблю, коли гроші бряжчать у кишенях»

Він вважає, що поезія — жанр доволі маргінальний. І взагалі, вірш може написати кожен. Як доказ, студентам Острозької академії, у якій він викладає курс «Літературна творчість», розповідає історію про сеньйориту Велескес. Жінку, яка все життя працювала медиком, але ще за молодості написала пісню за назвою «Бессаме мучо». Можливо, і так. Проте не можна не зазначити, що чиїсь вірші читають, друкують, люблять, вчать напам’ять. Шанувальники творчості окремих письменників полюють за авторськими новинками. Отож, Олександр Ірванець, а йдеться саме про нього, — один із тих небагатьох, на чиї вірші «полюють» не лише поціновувачі поезії. ДЧ пощастило «вполювати» його самого.

 

— Кажуть, що після відвідин США ви не мали бажання повертатися додому?
— Неправда, навпаки, я всім там казав: «Чим більше я люблю Америку, чим більше я в неї закохуюся, тим сильніше я хочу додому». Зокрема, я побував у Філадельфії, у Нью-Йорку — і просто закохався в ці міста, бо вони дійсно дуже кльові. Адже коли потрапляєш до Мангетена, не можеш не помітити енергії світової столиці, вона пре з усього: із кожного каменя бруківки, будинку, навіть із кожного жебрака.

 

— Невже повертатися для вас легко?
— Я люблю повертатися так само, як і люблю від’їздити. Все-таки моє місце тут. Я — український письменник і більше ніде не зміг би реалізуватися. Я не дуже вірю в такий феномен, втіленням якого є, наприклад, Набоков, — це велика рідкість.

 

— Ви часто буваєте за кордоном. Це, випадково, не з наміром поставити вашу п’єсу на Бродвеї пов’язано?
— Я не ставлю, а пишу п’єси. Хотів би займатися режисурою, але маю замало часу. Хоча б і не відмовився зіграти якусь роль у гарній п’єсі. Однак поки пропозицій не надходило (сміється).
Якщо серйозно, то я лише дав почитати текст п’єси режисерові. Але друзі вже дорікають, що після її постановки в’їзд до Америки мені буде заборонено. Та нині говорити про появу п’єси на Бродвеї все одно зарано. А поки я вкотре переписую її, бо люблю двічі-тричі переробити, щоб уже нічого не хотілося змінювати.

 

— Ви пишете вірші, прозу, п’єси, викладаєте в Острозькій академії. Чим іще займаєтеся?
— Перекладами. У моєму перекладі вийшло п’ять книг. Серед моїх здобутків дві книги білоруських авторів: мого близького друга, дуже гарного прозаїка Уладзімера Арлова та білоруського класика Васіля Бикова. Обидві книги вийшли у «Факті». Із польської я переклав Януша Корчака «Молитви тих, котрі не моляться», з російської — дві книги Григорія Остера «Шкідливі поради» і «Задачник». Трошки було перекладів поза книгами, у журналах. Та й мої книги були перекладені іншими мовами. Зокрема, польською — книга п’єс і роман «Рівне/Ровно», який уже «заговорив» сербською й білоруською мовами. Зараз я працюю з німецькою перекладачкою.

 

— Можна назвати перекладацьку працю вашим хобі?
— Насправді, у мене інше захоплення — я збираю монети й телефонні картки. Однак картки я подарував товаришеві з Любліна, який фанатіє від них набагато більше за мене. А монети я збираю, бо люблю матеріальне вираження грошей, люблю, коли вони бряжчать у кишенях. Я десь читав, що, на думку шаманів, брязкіт монет відлякує злих духів. Ще до запровадження євро я встиг зібрати зразки усіх валют, які зараз зникли: іспанська песета, нідерландський гульден, франки, марки — у моїй колекції усе це збереглося. Ось згадаєте ви про це в інтерв’ю, і до мене прокрадуться бандити-рекетири й викрадуть колекцію, а мене придушать (посміхається).

 

— А як же ваша заява, що, якби ваша воля, ви б узагалі нічим не займалися?
— Ні, ну як нічим? Все одно чимось би займався. Ну, скажімо так: я не дуже працьовита людина. Ось, наприклад, Юрко Андрухович, який старший за мене на непов­ний рік, є автором чотирьох романів, а Віктор Пєлєвін, взагалі молодший за мене на кілька років, уже до десятка «догрібається». Ну, а я поки написав не так багато, так склалося. Однак я не ледачий, я малопрацездатний.

 

— Бачу, ви порівнюєте себе з іншими письменниками. Вам це лестить?
— Не зовсім так, мене часто порівнюють із хорошими письменниками. І хіба може не лестити порівняння із Шекспіром, Данте, Гомером… На мене свого часу справив дуже велике враження роман Оруела «1984». І ось один чоловік мені сказав, що в моєму романі «Рівне-Ровно», який іще тоді мало хто читав, він знайшов відлуння Оруела. Я був страшенно потішений, тим паче, що дуже люблю мати справу з кваліфікованим, чутливим читачем. Як і решта письменників — я не виняток. Зокрема, одна моя читачка — літературний критик Інна Булкіна — помітила в «Очамимрі» і «Львівській брамі» фразу, яка об’єднує обидва ці твори.

 

— Ви згадали про «Очамимрю», яка свого часу викликала неоднозначну реакцію критиків: від звинувачень у плагіаті до звинувачень у некрофілії.
— Взагалі-то  я  до  критики  ставлюся  нормально. Завжди з нею ознайомлююся і, якщо вона справді об’єктивна, реагую. На справедливу критику потрібно реагувати. Ну, а коли заводять мову про плагіат, вибачте, але легенда про Кирила Кожум’яку набагато давніша, ніж те, що мені закидали. Я не приховую, що ідею легенди використав. Колись іще Віктор Шкловський в одному своєму есеї писав: «Красти треба вміти. Я ще в 30-ті роки 3‑4 сторінки з Гоголя втулив у свою прозу, і досі ніхто не викрив».

 

— А як щодо прізвиськ в «Очамимрі»: «піпсікола», «кукакола». У вас гіпертрофована пристрасть до гострого слівця?
— Швидше ні, ніж так. Але з іншого боку, любов до гострого слова не обов’язково виражається у даванні прі­ звиськ. Ще в юності я таким чином намагався жартувати. Наприклад, колись я працював у піонерському таборі, директором якого був чоловік на прізвище Огородник. Отож, я з піонерами з мого загону поставив у ролях «русскую народную сказку» «Козел-огородник». Власне, це було за день-два до кінця сезону, тому ні я, ні мої піонери не були «репресовані».

 

— А  як  щодо  самого  літгероя Очамимрі? Літературознавці стверджують, що його прототипом став Леонід Кучма.
— Та ні, «Кнєзь» — це зовсім не наш екс-президент. Там інше значення. І взагалі, поки я був за океаном, кияни, інтелігентні кияни, раптом вибрали Очамимрю мером міста. Як вам це?

 

— А про сучасних політиків не виникає бажання написати?
— Хай відійдуть — тоді подивимося. Як буде що про них згадати — може, й напишу. Тільки спершу нехай вони стануть минулим, історією…

 

— Ваша друга збірка поезій теж не позбавлена якогось містичного зв’язку із політичним життям країни.
— Вірно, збірка «Тінь великого класика» та інші вірші» з’явилася в книгарнях Рівного 19 серпня 1991 року. Тобто коли всі ходили шоковані через розвал Союзу, я був приємно вражений появою моєї книги у продажу. Отож, сталося так, що й рік, і місяць, і навіть день виходу моєї другої збірки збігся з московським путчем.

 

— Чи не був це якийсь містичний знак?
— Я достатньо забобонний чоловік, тому надаю значення й чорним котам, і порожнім відрам, і збігам цифр, і кабалістиці. Кілька разів у житті переконувався, що в цьому щось є.

 

— Чи, випадково, не через забобонність ви відмовляєтеся від внесення ваших творів до шкільної програми?
— Ні, для цього в мене є дуже чіткі підстави. Адже я маю вісім років педстажу, я вчитель колишнього загартування. Мені страшно подумати, що якась дитина, не вивчивши напам’ять вірш Ірванця, отримає двійку. І зрештою ця маленька людина зненавидить і мене, і всю українську літературу за отаку фігню. Тому я проти.

 

— А, може, тому що ви не честолюбна людина?
— А хіба честолюбство полягає в тому, щоб про тебе згадували в підручниках? Насправді, воно утім, щоб твої книжки виходили, п’єси ставили на підмостках театрів. Якось я повертався з Америки (мене не було майже рік), проте митник у Борисполі мене впізнав і пропустив за прискореної процедури. Оце честь, а в підручник я не хочу. Та й українська класика в підручниках представлена не найкращим чином — іще одна з причин, чому я не хочу бачити там своє ім’я.

 

— Що не так зі шкільною програмою з української літератури? Пропонуєте внести якісь корективи?
— Я б запропонував — але це мали би бути якісь кардинальні, і тому неприйнятні, зміни. Треба в школах вивчати веселу, цікаву, я б навіть сказав «життєствердну» ,літературу  — а в нас такої, на жаль, обмаль. Запліснявіла класика відбиває інтерес до української літератури. І ніхто цьому не зарадить.

Спілкувалася Іра Татаренко