Брати Капранови: «Україна має три відродження – розстріляне, зсучене та змарноване»

Де можна зустріти українського письменника? Звісно, у Львові, на Форумі видавців. Усі вони з’їздяться сюди у вересні, щоб поспілкуватися з читачами, підписати книжки, набратися позитиву. Ну а якщо ви заблукали у форумній колотнечі й не можете розібратися, що до чого, – прямуйте просто до воріт. Там, біля зеленого «Запорожця», на вас чекають брати Капранови, які залюбки дадуть відповіді на всі запитання.

– Панове-брати, настала осінь, і ми знову зустрічаємося у Львові. Чим порадуєте цього разу?

– Ну, звісно, новинкою. «Кобзар 2000» під однією обкладинкою з «Новими розділами» та ще й найновіші розділи на додачу! 870 сторінок відбірного тексту, ілюстрації чудового художника Олександра Костенка – налітай, поки дешево! 50 гривень і два автографи на додачу! (сміються)

– Гаразд. Переконали. «Кобзаря» я читав. «Нові розділи» теж. А про що найновіші?

– Про те, чого не було в попередніх. Наприклад, історія про потерча, яке захищає братика у дитбудинку, бо того хочуть продати за кордон. Чи про перелесника, який із того світу мститься коханцеві своєї дружини, а коханець – донецький бандит. А осьо розділ, який ми присвятили Юркові Покальчуку, – це про те, як віддають борги, і про попа-покутника. Все з реальності.

– А еротика є? Чи знову піддалися моралістам?

– А коли це ми піддавалися? Жіноча краса і темперамент – основа життя. Тому в нашій книжці дві дуже гарні та темпераментні спортсменки-фехтувальниці змагаються не за кубки, а за чоловіка, за кохання й успіх. Звісно, й тут не без містики, бо жінки – істоти містичні.

– І хто ж вас надихнув на такий сюжет? Чи не «золото» українських шаблісток на Олімпіаді?

– Ви вгадали. Непереможна Ольга Харлан, наша землячка з Миколаєва, стала причиною появи цього розділу. Довелося навіть розібратися у правилах фехтування, бо на правилах містики ми вже трохи розуміємося.

– Тобто ви залишаєтеся вірними своєму художньому способу – берете традиційні містичні історії та подаєте їх під сучасним соусом?

– Нічого ми не беремо. Такі історії трапляються мало не щодня у кожному селі. Оце зараз завели знайомство з попом на рідній Очаківщині, так він розповідає, що на Великдень йому щороку носять святити ножі. Щоразу серед пасок і крашанок кілька ножів. А на дворі, про всяк випадок, 2010 рік! Варто лише відкрити очі й вуха – ви такого наслухаєтеся, що й вигадувати нічого не треба. Втім, навіть композитор Глинка казав, що музику створює народ, а ми лише обробляємо. Як зараз пам’ятаємо цю цитату на стіні музичної школи.

– Гадаєте, таке зараз читатимуть?

– А чом ні? «Кобзар» з 2001-го по 2005-й перевидавався п’ять разів. 2008-го вийшли «Нові розділи», але нас і досі постійно смикають за рукави: де можна купити «Кобзар 2000»? От ми й вирішили зробити своїм прихильникам подарунок – зібрати все під однією обкладинкою і додати ще трохи. Люди мають потребу в традиційній літературі.

– Саме за це Андрій Бондар якось вас назвав останніми ренесансними особистостями?

– Дай Боже, не останніми. Українське відродження – річ перманентна. Щойно народ отримує шанс на самовизначення, митці виходять наперед. Бо така в них робота. Згадайте: революція, двадцяті роки – і ось вам відродження.

– Розстріляне.

– Точно. Розстріляне. Тому й не пройдене до кінця. Шістдесяті – знову відродження. І знову не до кінця. Але тут люди вже були навчені, тому щойно кількох із них репресували, решта розбіглися: хто сховався, так, що й не чути, а хто пішов на співпрацю з органами.

– От їх якраз і було чутно.

– Та й досі не вгамуються. Тому якщо відродження двадцятих можна назвати розстріляним, хоч розстріляли й не всіх, то відродження шістдесятих сміливо можна назвати зсученим. Ви пам’ятаєте, що суками в таборах називали тих, хто пішов на співпрацю з органами. І на кожного Стуса знайшлося п’ятеро колег, які на нього писали, які зсучилися не в таборі, а тут, на волі, у спілках і редакціях. За це вони стали товстописцями та червононосцями. Тобто відродження зсучилося, так і не відбувшись до кінця.

– Ну а дев’яності?

– Отут і починається найцікавіше. Культурне відродження незалежної України практично не торкнулося літератури. Парадокс? Чи то переляк минулих репресій засів у письменників на генетичному рівні, чи то шістдесятники так міцно обсіли командні висоти, що просто не дали проходу, – складно сказати. Тому процес відродження сьогодні реалізується в Україні через музику, через етнофестивалі, через побутове мистецтво: вишиванки, глечики, іграшки, – через кобзарство, ритуали та традиції. Але література переважно не бере в цьому участі. Хіба що епізодично десь вигулькне. Однак цікавість людей є, потенційний попит на ренесансні твори величезний – подивіться, варто лише вийти книжці, яка зачіпає серйозні історичні пласти: УПА, Холодний Яр, – і біля неї збурюється цілий вир пристрастей.

– А що, літератори не розуміють цього?

– Хтозна. Принаймні лічені люди беруться за цю непросту роботу.

– А чи не є модний нині український постмодернізм таким собі відродженням?

– Та ну! По-перше, не може існувати ніякого українського постмодернізму.

– Чому це?

– А тому, що для появи ПОСТмодернізму для початку має з’явитися власне модернізм. Ану, назвіть нам прізвища провідних українських модерністів… Отож. Тому наш постмодернізм – ніякий не український. Це звичайний радянський постмодернізм, який оперує радянськими та пострадянськими константами, текстами та образами, тільки робить це українською мовою, «по приколу». Звідси й Жадан з його серпомолотофілією. І Андрухович з його «Московіадою», але це найкращі зразки, бо переважна більшість постмодернує на фізіологічному рівні. Так воно легше, менше роботи.

– А європейський постмодерн? Врешті-решт усі ми є частинами великого спільного культурного простору. Може, звідти ноги ростуть?

– Не хочемо руйнувати міф про європейськість України, однак зауважимо, що більшість читачів не в курсі європейських культурних констант, а вже тим більше не до такого ступеню, щоб вони перетворилися на об’єкт постмодерного осмислення. Написати європейський постмодерний роман можна, але хто ж його в Україні прочитає? Складна і невдячна справа. Може, хтось із наших митців, хто частіше буває на Заході, ніж в Україні, візьметься за неї. Але знов-таки, чи воно того варте? Єдиними кандидатами на постмодерні ігри в українській культурі видаються портрети з гривневих купюр, проте цього вистачить хіба на один-два твори.

– І які з цього висновки?

– Висновки такі, що третє відродження літератори проігнорували.

– Тобто його можна назвати проігнорованим?

– Краще «змарноване». Так воно звучить автентичніше.

– Отже три відродження – розстріляне, зсучене і змарноване. Періодизація від братів Капранових?

– А хоч би й так. Справа в тому, що відродження відбувається не в головах письменників, а у глибинах нації. Воно дозріває всередині суспільства і формує запит, а справа митців – вчасно відчути це й запропонувати читачам, глядачам, слухачам те, чого вони потребують.

– Тоді й буде успіх?

– Буде. Не в одного, так у іншого, але тільки якщо твір відповідатиме глибинним потребам суспільства. Ці потреби можна вгадати, можна відчути, обчислити, але не можна ігнорувати. Україна сьогодні потребує відродження – культурного, економічного, морального. Ми бачимо це на «Країні мрій», на Форумі видавців – скрізь, де збираються нормальні порядні люди. А отже треба засукати рукави і працювати. Тоді й відродження можна буде перейменувати. Наприклад, на «пізнє». Не змарноване, а просто пізнє. Як схаменулися.

– Звучить оптимістично, як на теперішню політичну ситуацію.

– Політика – ніщо порівняно з людьми. Головне, щоб ми це зрозуміли.

Розмовляв Олекса Вертипорох