Валерій Шевчук: “Я жив без читача більше, як із ним”

Його творчий доробок означують як “химерна проза”, хоча дехто говорить, що це – магічний реалізм. Його твори вивчають у вузах, хоча сам він не вважає себе класиком української літератури. Він не любить спілкуватися з пресою, з’являтися на телебаченні, й переконаний, що справжній художній твір має нести якесь відкриття у світові та людині. Отож, інтерв’ю з письменником, перекладачем, дослідником давньої української літератури Валерієм Шевчуком.

 

– Пане Валерію, в одному з інтерв’ю ви зазначили, що ваш естетичний метод дотикається до магічного реалізму, але не цілком. Чи не могли б ви розширити це визначення?
– Дотикається, наскільки співдотикаються естетичні засновки в літературі, твореній в одному й тому ж часі чи епосі, і це не обов’язково мусить мати характер запозичень: однакові проблеми, стиль життя, події створюють певну подібність в естетичному мисленні. А не цілком дотикається мій метод до “магічного реалізму” з тієї простої причини, що коли я написав перші свої так звані фольклорно-фантастичні повісті та романи, про магічний реалізм іще ніхто поняття зеленого не мав. Інша справа, що мені не вдалося своєчасно ті твори надрукувати, тож вийшли вони в світ уже тоді, коли до тієї поетики звикли, тож критики й літературознавці побачили в моїх писаннях того типу вторинність.

 

– Чи входить у ваш творчий процес спрямованість до певного кола читачів? Чи взагалі доречно говорити про письменника “для когось”? Іншими словами, яке місце у вашій творчості займає постать читача?
– Я розділяю письменників на дві категорії: творці та імітатори. Саме імітатори працюють, враховуючи вимоги читацької публіки, відтак серед них є письменники–бізнесмени і письменники, котрі шукають успіху, а не творчого здобутку. Моя ж творчість була і є засобом самовиливу, потребу в якому, очевидно, формую не я, а якась третя сила. Але ця третя сила не є читачем: свого читача я не знаю, за його оцінками чи захопленням не ганяюся, до нього не пристосовуюся. Звісно, я розумію, що без читача творчість стає безпредметна. Але моя літературна доля так склалася, що я жив без читача більше, як із ним. Читач до серйозного письменника приходить, чи має приходити, сам – це той серйозний, розумний читач, що прагне не розваги, а духовного хліба. Той, що прагне розваги чи подратувати собі нервові закінчення, мої книги хоча, може, випадково візьме до рук, але відкине. А коли це критик, то залюбки жбурне в мене кавалок болота, як безліч разів траплялося.

 

– Чи є серед сучасників чи попередників письменники, які близькі вам по духу?
– Це питання настільки часто ставлять в інтерв’ю, що мені вже нудно на нього відповідати. Звичайно, в кожного письменника є попередники та сучасники, близькі йому за духом. Є естетичні однодумці й естетичні антагоністи, а також проміжні серед них. За своє життя я прочитав багато книг і вважаю, що без такого спілкування з іншими авторами естетично збутися неможливо, й це не перешкоджає автентичності письменника, навіть йому допомагає. Навпаки, письменник–імітатор може бути анальфабетом і книжок не читати, а імітатором таки залишається.

 

– Чим вас приваблює естетика бароко, що в навколишньому світі спричинило звернення до тієї епохи?
– Річ у тім, що історико–стилістична естетика попередніх епох згодом, в епохи нові, частково повертається й засвоюється. Так, античну поезію перейняли діячі відродження, класицисти, неокласицисти і т. д. В чому суть естетики бароко? В тому, що вона змагання різнояких людських начал помістила у самій людині, де ті й борються інколи непримиренно; в модернізмі це набуло рис психологізму. Окрім того, ХХ століття було таке ж катаклізне та страшне, як і століття XVII–XVIII, в які панувало наше бароко. Цікаво й те, що інтерес до бароко з’явився майже одночасно в багатьох європейських культурах – українська тут не виняток. Хоч і не у всіх: росіяни, приміром, бароко не знали, вони до нього й не поверталися. Мене бароко не просто приваблює, я в ньому живу, і як учений спеціялізуюся на його вивченні.

 

– Багато уваги у своїй творчості ви приділяєте постаті Григорія Сковороди. Чим вам близький його світогляд?
– Сковорода – мій перший учитель, від нього я навчився, як морально, психологічно й культурно встояти людині в тяжких умовах тоталітаризму, що людину нівелював і зневажав, а часто й нищив. Отож, учення Сковороди дало мені цю силу. Сковорода ніс світло світу, світу страшному, жорстокому, дурному, зажерливому, нікчемному. Сковорода вчив, як у цьому світі зберегти в собі Людину і світло душі.

 

– Хотілося б запитати про жіночі образи у вашій творчості. Вони переважно вигадані чи взяті з життя?
– Усе вигадане взяте з життя. Відповідно, письменник, творячи різні образи, не обов’язково тільки жіночі, щось бере з життя, а щось художньо моделює. Однак, коли літературний образ не вивіряється правдою життя, він стає мертвим, безкровним, – тінню людини, а не живою, хоч і твореною уявою митця, істотою.

 

– “Таємниче, містичне, загадкове” – наскільки ці визначення дотичні до ваших творів?
– Кожен художній твір, коли він справжній, а не імітований, як це тепер часто трапляється, мусить нести якесь відкриття у світі та людині. Оце і є та загадка, яку читач разом із автором у творі розгадує (я не кажу про низові форми літератури, наприклад, детективи, де така загадка розв’язується на примітивному рівні), а про одкровення перед непізнаним. Містичне – це теж елемент літературної техніки, що його ввели в літературу романтики, воно дозволяє авторові перейти з реальних умов на умовні форми художнього зображення.

 

– А як ви ставитеся до поняття “доля”?
– Так, як і античні письменники: доля – це сила, яка керує людиною, залишаючись для неї невидимою, і не завжди їй сприяє, хоч часом сприяє, не сприяючи, тобто через биття, як батько дитину, котру неодмінно любить.

 

– Час у ваших творах тяглий, неспішний, розмірений. А як ви його відчуваєте у реальності?
– Такий час у мене тому, бо я залишаюся (тип митця, що вже забувається) серйозним письменником, і моя мета – вглиблюватися в екзистенцію людини та світу. Для мене час реальний такий же, різниці тут нема.

 

– Що для вас є творчість?
– Пізнання світу й людини передусім для себе, яке здобуває публічні форми; тоді воно приходить і до тих, хто здатен уловити мої енергетичні посилання на рівні духовного з’єднання. Але цей процес часто не є продуктом мого вольового зусилля, його корені метафізичні.

 

– Чи почуваєте себе класиком української літератури?
– Звісно, ні. Загалом, це поняття тепер деформувалося: класиком почали називати будь–кого: критик так зве свого приятеля–писаку, називають так людей із суспільним визнанням і т. д. Насправді ж класик – це той, що сповідує класичну естетику. Класиками можна назвати творців ренесансу, класицизму, неокласиків, реалістів, бо їхня естетична база будується на класичній, тобто античній традиції. Я ж модерніст, який творить не неокласицизм, а необароко та, частково, неоромантизм; в юності я, правда, творив у манері неореалізму, але від того давно відійшов.

 

– Скажіть, чи є серед сучасних українських письменників ваші улюблені?
– Важке запитання. Я живу здебільшого у світі літературних традицій попередніх епох; сучасна література, за малими винятками, мені просто нецікава. А коли мені щось нецікаве, я обходжу те боком.

 

– Як би ви могли охарактеризувати сучасний літературний процес?
– Недаром це питання тринадцяте. Забагато сміття, замало значних, не кажучи вже про великих, творчих індивідуальностей. Замість високого художнього результату подаються епатажні маски, за якими часто не знати обличчя. Сміття пливе в каламутній воді, відповідно, годі в ній зловити добру рибу. Але я вірю: сміття спливе, вода очиститься, і знову прийдуть у літературу ті, які захочуть на новому рівні пізнати світ та людину. І пізнають у тому святе одкровення, а не вигецуватимуть на уявних маскарадах.

 

– Чи є у вас якась давня мрія, яку би ви хотіли здійснити?
– Якось люди тепер забувають, що є в людини інтим, у який не можна втручатися. Мрії – це частка такого інтиму. Відповідно, коли святе виставлятимуть на продаж на базарі, воно святість свою знищить.

 

– Чим ви зараз займаєтеся?
– На такі запитання не відповідаю ніколи. Це також частка мого інтиму, про це можуть знати люди мені близькі, базар – ні. А я забобонний.

Спілкувалася Мирослава Крат