Кость Москалець: Усі необхідні відомості про мене можна з надлишком отримати, слухаючи пісню «Вона»

Власне, його творча біографія може поміститися в один рядок: автор слів і музики пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»). Було ще багато того, що зазвичай називається творчими здобутками – Кость Москалець зовсім не є автором одного твору – але «Вона» настільки міцно і глибоко ввійшла у золотий фонд української культури, як не снилося всім сучасним авторам, разом узятим.

 

 

– Мабуть, немає жодного громадянина України, який би не чув вашої пісні «Вона», проте мало хто звертав увагу на те, що її автор – Кость Москалець. Себто ви в українській літературі якось трохи інкогніто – це свідома позиція чи просто так історично склалося?
– Ну, мабуть, не так в українській літературі, як в українській музиці, якщо говорити про пісню «Вона» або про інші мої тексти у виконанні Тараса Чубая та Віктора Морозова. У цьому не-звертанні уваги я не бачу особливого лиха, це якраз нормально для такої події культури, як пісня.

Скажімо, я дуже люблю пісні британського гурту “Muse”, але поняття не маю, хто там пише тексти, хто – музику, навіть ім’я соліста постійно забуваю. Інформація про автора деколи потрібна фахівцям і найбільш запеклим фанатам – і перших, і других завжди мало, – а так, назагал, що можуть дати слухачеві відомості про моє ім’я чи рік і місце народження? Усі дійсно необхідні знання, причому з надлишком, він отримує, слухаючи або співаючи ту ж таки «Вона» чи “Oh, my dear Ukraine”. Тому, щоб до кінця відповісти на ваше питання, можу сказати таке: моя відстороненість – це свідома позиція, яка склалася історично. 

 

– Список ваших досягнень вражає: і проза, і поезія, й есеїстика, і диски, і спектаклі, а скільки лаврових вінків у вашій колекції! Мало письменників можуть таким похвалитися. Звичайно, ви пишете не для того, щоб доставити ще одну «галочку» у цей список – але ж, на вашу думку, цінність письменника для літератури хоч якось корелює з його, так би мовити, матеріальними  здобутками (зокрема з відзнаками)?
– Коли – корелює, коли – не дуже або й зовсім не корелює. Василь Стус – надзвичайно цінний для української літератури письменник, але про які матеріальні здобутки чи відзнаки можемо говорити у випадку з ним? Посмертні віншування до уваги не беруться (думаю, є якась важлива правда у тому факті, що Нобелівська премія не присуджується померлим). Гранична убогість, добровільне мучеництво – згадайте хоча б про всі ті численні голодування протесту, які він оголошував у в’язниці, – і послідовне замовчування або паплюження його імені в тогочасному радянському суспільстві. Якраз у ті ж роки його ровесники з покоління «шістдесятників» видавали свої, м’яко скажемо, не геніальні твори стотисячними накладами, отримуючи найпрестижніші в Радянському Союзі премії, ордени і медалі. З іншого боку, маємо приклади ось хоч би й моїх улюбленців, Германа Гессе або Томаса Стернза Еліота, які отримували нагороди за свою творчість цілком заслужено. Щоправда, сам Еліот назвав Нобелівську премію «квитком на власний похорон», отже, тут теж є певні нюанси. В кожному разі, ясно одне: справжній митець робитиме справу до кінця, незважаючи на наявність або відсутність нагород, а графомани й імітатори намагатимуться надолужити свою несправжність якомога більшою кількістю тих чи тих відзнак, застосовуючи при цьому подиву гідну жвавість рук, язиків, ну й інших, менш шляхетних, органів.

 

– Традиційне питання, яке письменникам, либонь, хроном сіло: якщо це не дуже інтимна таємниця – як ви почали писати?
– Я не можу сказати, як я почав писати, але можу сказати, коли: у 1978 році. Тоді бахмацька районна  газета надрукувала першу добірку моїх віршів. Було два головніших чинники, що спонукали до письма: розмови з батьком, який також був письменником, – і літературна студія, створена Володимиром Кашкою. Кашка тоді вступив до московського Літературного інституту, двічі на рік їздив на сесії, привозячи звідти купу самвидаву і прекрасних, хоч деколи й заборонених, книжок. Але найголовнішим було спілкування і непередавана словами творча атмосфера. Саме тоді я познайомився з Миколою Рябчуком і Грицьком Чубаєм, трохи пізніше – з Віктором Морозовим: вони всі належали до розгромленої КГБ «Скрині». Бути причетним до того кола і не писати самому вважалося немислимим.

 

– «Вікіпедія» повідомляє про вас шокуюче: «Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею». Припустимо, перебратися до села і збудувати собі келію – це ще якось можна уявити. Але що означає «займаючись виключно літературною працею»? Адже всі наші сучасні письменники неодмінно здобувають свій хліб у поті чола – працюють у різних виданнях, якихось інших установах, врешті-решт, мають власний бізнес…
– Виключно літературна праця – це те, у чому я завжди вбачав сенс свого життя. Якщо я продам найкращі години іншим працедавцям, щоб заробити на це життя, то досить скоро з’ясується, що якраз такого життя мені й задурно не треба. Обмеживши потреби до справді необхідних, можна жити і з літературної праці, не ходячи щодня до офісу або на чергування. Я зовсім не оригінальний у цьому плані, маю купу знайомих фрілансерів. Саме тепер, коли часописи, видавництва й Інтернет-видання почали чемно сплачувати гонорари, жити за рахунок перекладів або там колонок цілком навіть можливо. От у дев’яностих роках це було дійсно скрутно. Але кому тоді було легко? Зрештою, хіба не є у стократ більшим шоком те, що більшість наших пенсіонерів і сьогодні живе за 500 гривень на місяць?

 

– Ви зовсім не скидаєтесь на такого собі динозавра, який пішов із цивілізації, заперечивши її – он скільки слідів вашої присутності в Інтернеті можна знайти, навіть «Живий Журнал» ведете… Та й мобільним телефоном користуєтесь. А як ви прокоментуєте поширену тепер думку, що блоги руйнують літературу, і взагалі, класики писали від руки?
– Я теж пишу від руки, потім ще раз переписую і тільки тоді набираю текст на комп’ютері. Тільки таким чином можна уникнути неважливого письма. А от блоги та й загалом інтернет-культура – форуми, чати, сама можливість інтерактивного спілкування – це зовсім інше. “Живий Журнал” (окрім нього, в мене є блоги й на інших популярних платформах, таких як WordPress та Blogger) анітрохи не руйнує літературу, радше навпаки, я сам переважно звідти довідуюсь найцікавіші й найістотніші новини поточного літературного життя, з записів у щоденниках моїх френдів, а не з телебачення або радіо. Для багатьох блоги є чи не єдиною досяжною формою творчої самореалізації. І знову ж таки, безпосереднє спілкування з юзерами, обговорення найрізноманітніших тем без цензури важить дуже багато. Ясно, що в Інтернеті маса якого не хоч сміття – так само, до речі, як і на полицях наших книгарень, – але ж добір літературних блогів і сайтів, як і у випадку зі співрозмовниками, залежить виключно від нас.

 

– Ну і взагалі ідіотське, але не менш традиційне запитання: ви вже стільки зробили – а що ще збираєтеся зробити? Які у вас творчі плани?
– Знаєте, я кілька разів розповідав про творчі плани – і після того жоден з них не здійснився. Втім, це не тільки зі мною ставалося. Тому краще говорити про результати. А ще краще – створювати їх. От, наприклад, нещодавно вийшов новий альбом моїх пісень «Армія Світла» у виконанні Віктора Морозова…

 

– Ну що ж, залишається лише схрестити пальці і побажати вам нових результатів!

Спілкувалася Мирослава Крат