Даніель Одія vs Олександр Бойченко: «Я писав книжку рік, а ти переклав за три місяці!»

Взаємини «автор – перекладач» цікавлять не одне покоління критиків. Надто ж тоді, коли переклад сприймається не як «дублікат» певного твору іншою мовою, а як цілком самостійна річ. Дізнавшись, що на Львівському форумі зведуть разом польського письменника Даніеля Одію із перекладачем Олександром Бойченком, ми вирішили розпитати обох авторів українськомовного «Тартака» про переклад, творчі села і… Сашка Положинського.
 

– Скажіть, кому треба дякувати за український переклад роману «Тартак» Даніеля Одії?  Певне, у першу чергу, перекладачеві?
Олександр Бойченко: Почну з того, що як співредактор часопису «Потяг 76» у 2005 році робив спеціальний номер, присвячений польській літературі. Саме тоді я був півроку на стипендії в Польщі. Читав там якомога більше польської літератури, вибирав собі  для журналу авторів і їхні тексти. Тоді ж і прочитав якісь перші тексти Даніеля, тобто не «якісь», а, власне, роман «Вулиця». Шматок із нього я надрукував у «Потязі», в спеціальному випуску «Потяг до Польщі» серед інших польських та українських текстів. Переклади робила Лариса Андрієвська і я трошки. Отже, це було першим, ще віртуальним, знайомством, фактично ми не були близько знайомі, але Даніель уже існував у моїй свідомості серед десятків сучасних польських письменників.
Подальша співпраця знову була пов’язана з часописом «Потяг 76». Ми поїхали в тур Німеччиною. Він був нібито для українських письменників, але місто Фрайбурґ тоді запропонувало провести один, ні, навіть два польсько-українські вечори. Ми мали відібрати двох польських письменників, які вже тоді друкувалися в «Потязі». Від України їхзали Юрко Андрухович, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Любко Дереш ─ не буду всіх перераховувати. А від Польщі ми запросили Даніеля Одію та Міхала Вітковського, якого перекладав Андрій Бондар. Це дуже різні письменники, але ми вирішили так зробити, щоб показати два полюси польської сучасної літератури. Андрій Бондар уже на той момент працював над книжкою і видав її під назвою «Хтивня». Я подумав, що неправильно якось виходить: Вітковский уже має у нас книжку, а Даніель – ні (сміється).  Отже, у Фрайбурзі ми й домовилися, що я перекладу його роман. Так було?
Даніель Одія: 
Так. Подумали, що, мабуть, варто перекласти «Тартак».
О.Б.: Власне, вибрали «Тартак», бо з «Вулиці» фрагменти вже друкували. Хай буде щось інше!

 

– Переговори з видавництвом, що друкує твори Одії в Польщі, почалися 2006 року. Значить,  робота над книжкою тривала два роки?
О.Б.: Ні, цю книжку я перекладав три місяці!
Д.О.: Я писав книжку рік, а ти переклав за три місяці!
О.Б.: Я не відволікався на інші речі. Роман я переклав ще 2007, на початку року, у квітні я віддав Василеві (Василь Дроняк – директор видавництва «Книги – ХХІ». – І.К.) текст, і в травні він уже показав книжку. Як бачите, з моменту здачі рукопису до видання книжки минув місяць. Рекордні терміни.

 

– У якому форматі відбувалася співпраця між автором і перекладачем?
Д.О.: Добре якось працювалося, адже маємо схоже відчуття світу. Сашко запропонував перекласти «Тартак». Чом би й ні? Загалом, небагато питань виникало. Можливо, було кілька діалектних висловів, які треба було пояснити, а в усьому іншому я абсолютно довіряв Сашкові. Він ще спитався, чи погоджуся на вступ до «Тартака», щоби ввести читача в роман. Я сказав: «Роби, що хочеш». Потім  додав: «Зроби це добре». І все. А ще Сашко, як і я, пиво п’є (сміється).

 

– Олександре, вважаєте себе перекладачем, чи все-таки автором українського перекладу роману «Тартак»?
О.Б.:
Перекладачем. Інша справа, що я ще не вважаю себе перекладачем. Є люди, які цим довго, професійно займаються, а я переклав дві книжки: одну – з російської («Хороший Сталін» Віктора Єрофеєва), другу – з польської («Тартак» Даніеля Одії). Крім того,  з польської я переклав ще, може, із десять невеликих за обсягом оповідань для «Потяга». Переклад не є моєю роботою. До того ж, перекладацької освіти, якщо така буває, у мене немає. Може, з часом буду більше перекладати, але поки що робив це для задоволення.
А щодо власне книжки, скажу таке: у перекладі роману немає якихось відступів від оригіналу, але деякі речі, наприклад, нецензурна лексика – найпростіше, однак найпоказовіше. Тут уже кожна мова має свій набір і свої сталі словосполучення. Зрозуміло, я не йшов дослівно за оригіналом, а перекладав таким чином, щоб українець побачив себе у книжці, почув ті матюки, які використовує у схожій ситуації.

 

– Тобто відбулася адаптація до українського читача?
О.Б.:
Так, це одне. І друге – сьогодні якраз згадували з колегами – є в романі один момент, коли до бідних пегеерівців (від PGR – «державне сільське господарство». ─ Ред.), по-нашому до «постколгоспівців», приїжджає політик і починає їх агітувати. Це взагалі унікальна, унікАльна, як каже Віктор Андрійович, історія, тому що прізвище цього політика (так і є в оригіналі) – Пасіка. Для українця пасіка – пряма відсилка до головного політика. Я в промовах персонажа лиш кілька слів додав, наприклад, «любі друзі» (сміється). Пасіка й говорить саме те: бандити будуть сидіти в тюрмах, він покаже, бо він показує, допоможе, бо він патріот,  і так далі.

 

– Чи зрозуміє український читач реалії польського села?
Д.О.:
Думаю, саме цю книжку український читач зрозуміє найкраще, бо вона універсальна, її можуть читати всі. У ній ідеться про колгоспну реальність, навіть про посткомуністичну реальність. У той же час «Тартак» – це притча про родину, в якій немає любові. Роман має біблійний характер, нагадує апокриф, у якому є Йосиф, Марія та агресивний Кшиштоф, який має тільки шість, а не дванадцять визнавців своєї віри, ─ бо село маленьке. На мою думку, є там і чорний гумор, зрозумілий для всіх, зрозумілий навіть більше для українців, ніж, скажімо, для австрійців. А для французів ця книжка буде радше вульгарна, ніж зрозуміла.

 

– Кажуть, що в романі забагато «чорнухи».
Д.О.: «Тартак» – це опис буття. Кожна книжка є лишень одностороннім блідим відбиттям реальності. Не факт, що книжка «чорна», просто така реальність. У моєму житті був період, коли я жив по маленьких селах, не дуже там весело. До цього часу небагато змінилося.

 

– Яке майбутнє таких сіл?
Д.О.: 
Невідоме. Якщо польський уряд нічого не зробить, то вони залишаться зі своїми проблемами сам на сам.

 

– «Тартак» означає «лісопильня», однак із такою назвою книжка Одії неодмінно асоціюватиметься із творчістю Сашка Положинського…
О.Б.:
Як Даніель назвав книжку, так я її і переклав, я не міг її назвати інакше.
Д.О.: Асоціація з поп-роковим гуртом або допоможе книжці завойовувати українського читача, або навпаки, відіб’є охоту читати цю книжку. У будь-якому разі такий збіг назв – це добре.

 

– Даніелю, вас визнають одним з найкращих сучасних письменників у Польщі, ви були фіналістом найвищої нагороди «Nike» у 2004 році. Що думаєте про таку високу оцінку вашої творчості?
Д.О.: Для мене писання – це погана звичка, залежність. Під час писання заспокоююся; за те, що написав, хвилююся. Я почав писати, щоб зрозуміти, що навколо мене діється. Писання допомагає, перш за все, розвинути уяву, можливо, трохи й інтелект, та воно не допомагає в зрозумінні дійсності. Той, хто пише, більше спостерігає, більше бачить навколо себе, бачить, що відбувається на вулицях і в цілому світі. Писання для мене – це радше спосіб духовного розвитку, а не засіб здобуття нагород. Нагороди дуже добрі в тому плані, що дають гроші, на які й можна жити, далі писати ─ легше тоді писати. Та я ніколи не сідаю за писання ситий, бо тоді організм перетравлює їжу, а не думає про текст. Завжди пишу натщесерце. Мене цінують як письменника в Польщі, але постійно думаю, що кожна моя книжка ледве дотягує до чернетки, невдалої спроби, яку хотів би зробити набагато краще. І зовсім не для того, щоби бути більше поціновуваним, а лишень для самого себе.

 

– Тобто для вас писання – це відкриття себе, самозаглиблення?
Д.О.: Так, часами писання для мене – це психотерапія. У своїх книжках я оповідаю про свої радості, любові. Хочу якнайкраще описати радість або якнайкраще передати біль, або страх перед болем. А сюжет – це тільки спосіб заохотити читача. А мета – підготувати до болю, що чекає на нього в самому кінці. Або як описати любов? Це в мене постійно не виходить.

 

– Даніелю, чи маєте плани написати справжню, на вашу думку, книжку?
Д.О.:
Так, маю такі плани. Вже написав два романи. Писав їх доволі довго: один – п’ять років, другий – два роки. Мені здається, що ці романи кращі за «Тартака», кращі за інші вже написані твори. Та все одно вже бачу, що і в них дещо не так, як хотів би бачити, тому прагну нового, кращого. Найголовнішим в писанні є саме писання. Зустрічі й розмови про написане також важливі, але найприємніше – «самописання».     

                

Спілкувалася Ірина Ковальчук