МАРИНА ПАВЛЕНКО: “ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА – НЕ СЮСЮКАННЯ”

Здається, що писати дитячу літературу так само просто, як бути маленькою дитиною: не треба ні про що турбуватися, а лише гратися – із сюжетами, персонажами, мовою… Але насправді така “гра” вимагає від дорослого письменника максимум зусиль і терпіння. Адже в головах маленьких вигадників безліч цікавих фантазій. Тому захопити їх сюжетами книг не так і легко. Як цього можна досягти? Про свої способи розповідає Марина Павленко.

─ Пані Марино, розпочнімо нашу розмову з традиційного запитання: коли ви почали писати?
─ Писати почала, відколи себе пам’ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. Пригадую розмальовані аркушики, де збоку біля малюнків — рядки ієрогліфів-каракулів (я й досі малюю лівою рукою, а тоді лівою й писала), котрі “розшифровують” зображене. Стала школяркою — взялася писати-малювати в звичайних зошитах у косу лінійку. Нині розумію, що то було неусвідомлене прагнення створити книжку. Досі перед очима одна з таких саморобних сторінок: намальовано танцюючих кухарів і вірш: “Борщ кипить, ніхто не бачить, бо на кухні гопки скачуть…”. Усі ті зошити регулярно батьки виносили на горище: ніхто не сприймав усерйоз моїх захоплень, бо вже і татові, і мамині літературні амбіції (обоє — дуже талановиті, і якщо є у мені щось доброго — передовсім від них) устигли зазнати розчарувань, навіщо це ще й доньці? А скільки й досі зберігається вдома вітальних стінгазет із прецікавими побажаннями! А листи, писані батькам із …“країни Втікляндії” над Попівським ставком!.. Зрештою, і друкована в “Кальміюсі” моя повістинка “Де твої білі банти? (Щоденник правильної третьокласниці)” — теж із тих часів.

─ Чому ви обрали для власних творчих пошуків саме дитячу літературу?
─ Не відокремлюю дитячої літератури від “дорослої”. Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз — по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового й захищеного світу — де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині?
У моїй першій книжці поезій дуже багато “дитячого”, але ніхто не називав “Бузкових зошитів” літературою для дітей. І навпаки, в “Домовичкові з палітрою” та казках “Півтора бажання” не лише немає “дитячого сюсюкання”, а й багато прагматизму, іронії, інших симптомів дорослого буття. Мені дуже дорога одна з рецензій “Березоля”, де було сказано, що мої казки “п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. …пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані на різновікового читача”. Та й зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів. Інша річ, що частіше — прозових, поезія справді неохоче прощає мені зраду. Хоча, якщо на те пішло, між власною поезією і прозою істотної різниці теж не вбачаю.

─ Яка ваша улюблена в дитинстві книжка, письменник, персонаж?
─ Про це можна розповідати до безконечності! Досі дивуюсь, як у моїх тата-мами вистачало терпіння щовечора начитувати-наспівувати нам із сестрою сотні казок-оповідань-пісень: по суті, ненав’язливо й природно подавати повноцінний курс літератури. Ні, це ми з сестрою самі просто-таки вимагали цього курсу, безапеляційним криком: “Ще!” буквально видирали з батьків нові твори.
А журнал “Малятко”!.. Гортаю сьогодні й тодішні – ех, “не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!..” А книжки! Та кожна з них несла цілий Всесвіт! Кожен автор — захоплював! Про одну книжку все ж скажу окремо. Навіть її поява в нашій хаті майже містична: мама підібрала її на шкільному підвіконні, довго шукала власника (скільки там тієї сільської школярні?), але ніхто так і не озвався. Грубий томик у твердій, мало не шкіряній обкладинці. Суперобкладинка згублена, титулки й відомостей про видання немає. Тільки — розкішні, загадкові, як правило, сумні, і ще й тому — “дорослі” — казки, перекладені з французької. Про кота Сіано, який перетворювався з чорного на білого і навпаки, про м’ясникову дружину, яка мерзла в крамничці, про горду красуню Розалінду, про… Та ще — ім’я автора: Крістіан Піно. Хто такий цей Піно? Чий це псевдонім? — у жодних енциклопедіях, у жодному довідникові, в жодній бібліотеці, в жодних знайомих людей досі не надибала про нього і згадки. Може, для справжнього спеціаліста тут усе ясно і прозоро, і він сміється, читаючи мої здогади? А може, я вже й сама не хочу, щоб хто взяв і раптом відкрив мені зараз цю таємницю мого дитинства?..

─ Розкажіть нашим читачам трохи про свої книжки. Ваша перша книжка для дітей – повість “Домовичок з палітрою” вийшла 2000 року, її наклад швидко розійшовся. Чи плануєте написати продовження?
─ Повість-казка “Домовичок з палітрою” — автобіографічна. Її головний герой — Дитинство, яке міцно застрягло в закапелках душі й світлим невимовним сумом мучило мене доти, доки не перекочувало нарешті у повість. Домовичок — це тільки зручний привід. Звісно, сам образ не новий, він тягнеться ще з давньої міфологічної свідомості. У мене й з’явився він спершу як атрибут народних вірувань: у двох… віршах!. Я зріднилася з цим образом настільки, що вже й не мислю без нього свого дитинства. Був у нас із сестрою такий шепелявенький патлатенький кумедний Домовичок — і квит!
Що ж до продовження, то воно вже є, перебуває на стадії остаточного шліфування. Решту “козирів” поки що розкривати не стану. Стосовно ж видання, то й сама ще нічого певного сказати не можу. Єдине, чого б хотілося, — це щоб продовження супроводжувалось перевиданням попередньої частини, а також — кольоровими ілюстраціями!..

─ А звідки образ баби Ялосовети та її чарівної скрині? Наскільки нині актуальний жанр малої казки, стилізації під народну казку, обробки народних сюжетів?
─ Поштовхом до написання збірки “Півтора бажання” (“Казок з Ялосоветиної скрині”) став ненароком знайдений мій “творчий” зошит за третій клас: у таких зошитах я писала всякі віршенята-казченята і щедро мережила їх малюнками. Десь тоді, між іншим, писався й мій “Щоденник правильної третьокласниці”, який, після незначних редагувань, під заголовком “Де твої білі банти?” недавно публікувався в “Кальміюсі”.
Так от, у цьому зошиті, серед інших, була й оповідь про Ялосовету і її волелюбних вихованок. Ця оповідь і стала “Мандрівницею мимоволі”, а далі, як мовиться, — за текстом книжки. Адже мені пощастило: і цей рукопис, як і попередній “Домовичок…”, виграв у літконкурсі видавницва “Смолоскип”, завдяки чому видався окремою книжкою.
Стилізація ж під народну казку, гадаю, нині, в часи глобального “космо-комп’ютеризму”, особливо актуальна, може, навіть модна. Головне, щоб це була саме стилізація, а не “шароварщина”. Та й дещо іронічна непередбачуваність сюжетів, неоднозначність героїв, індивідуалізована мова і сучасне мислення теж, гадаю, зроблять подібну стилізацію виправданою.

─ Коли і як виник задум книжки “Русалонька…”? Чи довго працювали над нею?
─ “Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських” народилася з драматичної історії одного родоводу, переказаною мені, як запевняла сама оповідачка, останньою спадкоємицею цього роду — Євгенією Іванівною Дульською. Щоправда, історію ту нині впізнати важко: в моїй уяві вона обросла купою нових подробиць, детективних ходів і абсолютно новою “мораллю”. Та ще й переплелась — не тільки з такою ж, як у Кулаківських, проґавленою рідними дітьми долею України, — а й із цілком сучасною і цілком видуманою мною “підлітковою” сюжетною лінією. Лише характери здебільшого взяті з життя: Софійка, наприклад, багато в чому уособлює мою старшу доньку Олю, Ростик — молодшу донечку Оксаночку.
Це була перша спроба “великого” жанру. У якийсь момент герої непомітно зажили власним, не залежним від мене життям. Робота ж із продовженням цієї повісті — другою її частиною “Русалонька із 7-В та Загублений у часі”, — йшла іще жвавіше. Випадкове знайомство з дивом уцілілим у Монастирищенському районі стилізованим під замок панським маєтком, суміш історій, почутих від місцевих селян, з особистими враженнями… А характери Софійки та її рідних — уже готові й чекають нових авантюр… А в попередньому творі, ніби навмисно, знайшлось кілька вже “заряджених рушниць”, які неодмінно “мусили вистрелити”… Усе: робота над повістю захопила й із непереборною силою природної стихії повела мене за собою!..

─ А нині який письменник для вас є своєрідним взірцем?
─ У мене є дуже багато улюблених письменників (з часом одні замінюють інших), але казати, що орієнтуюсь на якісь конкретні взірці… Якщо уявити собі такий ідеальний взірець, то це, наприклад, буде сукупність Шевченкового незламного духу й Стефаникової стислості, плюс Лесина драматичність, плюс афористичність Василя Слапчука, плюс метафоричність Ігоря Калинця, плюс затишна енергетика Ірини Жиленко, плюс, плюс, плюс… Ой, ризикована то справа — взірці!.. У власній же творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів тощо. Хтозна, можливо, колись це і вдасться?

─  За якої книжкою ви зазвичай відпочиваєте?
─ Боюсь, що саме відпочивати з книжкою останнім часом не щастить. Танку Ісікава Такубоку: “В найближчі вихідні задам я хропака на цілий день, — живу цією думкою всі три останні роки” я перефразувала б: “…останні десять років”, і мрію не про спання, а про, за І. Жиленко, “день валяння, читання і мрій”. Бо тепер читаю здебільшого у зв’язку з роботою: готуюся до лекцій, до конференцій, до рецензування, прагну бути в курсі свіжих публікацій у літературних часописах тощо. Інша річ, що читання гарної книжки (художньої чи й літературознавчої) — завжди насолода. А отже — таки відпочинок.

─ Як мама і педагог, скажіть, якою на вашу думку має бути хороша дитяча книжка?
─ Хороша дитяча книжка — це… Насамперед — гарна поліграфія (надто ж для найменших), без якої сучасна книжка просто загубиться на ятках. Далі — жвавий, захопливий сюжет. Розвиток дії, що, після розлогих описів і резюмувань починається на тридцятій-сороковій сторінці, уже давно віджив себе.
Нарешті дуже болюче питання — мова! Засилля русизмів і неграмотності зараз просто-таки поголовне! Часом навіть у видатних авторів собаки “лають”, ведмеді “благодушно басять”, а тачку “чинять”! Що вже казати про переклади! А правильне використання відмінкових закінчень, а недолугі кальки з російської, а незграбна стилістика й таке інше, таке інше, таке інше! Чомусь вважається, ніби амебне спрощення речень і максимальне наближення до “общепонятного” — це мова “для дітей”. З іншого боку, мова дитячих книжок не може бути переобтяженою надмірними поетизмами, канцеляризмами, складними конструкціями (як і “сюсюканням”). Легка, образна, сучасна (виходу немає: мусимо навчитися знаходити й українські природні відповідники російському сленгові), дотепна, містка — ось якою вона має бути, на мою думку.

Розмовляла Зоя Жук