Максим Кідрук: «У місті почуваюся, як в інвалідному візку, а у мандрівках я живу»

kidrukМинулого року в літературне життя України увірвався 25-річний Максим Кідрук. Він відродив у сучасній українській літературі обділений увагою жанр – подорожні історії. Про те, чи планує Максим далі заповнювати цю нішу, чому він так любить мандрувати, а також про нові подорожі Максим розповів кореспондентові ДЧ.

– Максиме, ти – лауреат «Коронації слова – 2009», також тебе визнали «літературним відкриттям року». Чи відчув себе письменником? Як змінилось твоє життя після виходу «Мексиканських хронік»?
– Письменником я себе, взагалі-то, не вважаю. Дуже багато людей пишуть заради того, щоб їх називали письменниками. Насправді має бути по-іншому: автор має щось казати в своїх текстах, а читачі самі визначать, чи це письменник, чи ні. Коли мої книги видаватимуть 100-тисячними тиражами, тоді скажу, що я – письменник. А поки що не маю морального права цього говорити. Наразі моя літературна діяльність – це проміжок між маранням паперу та професійною літературою. Чи змінилося моє життя після виходу книжки? Ні, життя змінилось раніше, коли я вирішив покинути аспірантуру й кардинально повернув шлях свого буття. Єдине, що змінилося після виходу книжки, – зараз мене почали запрошувати на літзустрічі, презентації. З’явились нові знайомства, особливо з дівчатами (сміється).
– Коли ти подорожував Мексикою, чи думав, що писатимеш про це книжку? Чи бажання написати роман виникло пізніше?
– Чесно кажучи, я письменником себе не бачив. Але було багато цікавих моментів, про які я постійно робив замітки в аеропортах, фотографував. Коли приїхав додому, друзям почав розказувати про пригоди в Мексиці, і мій товариш сказав: «Макс, багато цікаво матеріалу, було б прикольно написати про це книжку!». Можливо, саме після цих слів я вирішив описати свою подорож.
– Яку мету перед собою ставив, коли писав «Мексиканські хроніки», який головний меседж хотів донести до читача?
– Хотів показати молодим людям, що можна досягати своєї мрії, повіривши в себе. І, звичайно, популяризував мандрівки. Бо в Європі люди постійно подорожують. Добре було б, якби й українці зрозуміли, що подорожувати – це круто. Я пропагую інший стиль життя. Наприклад, голландці, австралійці – мандрівні нації: коли в них з’являються гроші, вони відразу їх витрачають на подорожі. А в нас люди назбирали трохи грошей – і відразу заховали їх у банку на чорний день. Я хотів би, щоб через років 20 наша молодь не збирала гроші на квартири й авто, а витрачала їх на подорожі, тобто реально жила.
kidruk– Можна сказати, що література стала для тебе основною діяльністю в житті?
– Зараз – ні. Бо в Україні на цьому не проживеш. Але я дуже хотів би займатися тільки літературою і мандрівками. Це ідеальне життя: подорожувати й писати про це. Зараз я все роблю для того, щоб у майбутньому жити зі своїх книжок.
– Як відомо, після Мексики ти ще побачив багато інших країн. Розкажи про свої мандрівки. І чи побачать читачі нові романи про них?
– Взагалі, я ще до Мексики об’їздив майже всю Європу. Потім була подорож у Латинську Америку. Пройшов Еквадор, Перу, Чилі й полетів на острів Пасхи – найвіддаленіший куточок світу. Дуже багато всього цікавого було – різні пригоди, в яких дивом вдавалося вийти «сухим із води». Про все це я розповідаю в новій книжці. Рукопис про цю мандрівку вже здав у видавництво. Тож влітку вийде роман «Подорож на Пуп Землі». Ця книжка буде більшою за «Мексиканські хроніки», вміщатиме більше історій та фотографій… А остання подорож була у Бразилію. Полювання на піраній, дражніння крокодилів, Пантанал – найбільша болотиста місцевість світу, де немає людей і електроенергії…
– Кажуть, що подорожі найбільше розвивають людину. Що ти знаходиш для себе у мандрівках?
– Ще Френсіс Бекон казав, що коли ти відправляєшся у мандрівку – то наче йдеш до школи. Доводиться вчитися всьому спочатку: щоразу нова країна, нові порядки, новий стиль життя, нова мова, нові люди. По-перше, це дає колосальний досвід самоорганізації: потрібно вміти домовитися з місцевими жителями, не можна запізнюватись, важливо мінімізувати витрати, розрахувати бюджет і ще купа подібних дрібниць. По-друге, заводиш дуже багато нових знайомств із людьми з усього світу, спілкування з якими надзвичайно цікаве. По-третє, це враження. І найголовніше – у подорожах я знаходжу самого себе. Тут, у місті, я наче на інвалідному візку, а в мандрівках – я живу.
– Над чим працюєш зараз, і коли побачимо нову книгу?
– Пишу книгу про подорож до Бразилії. Робоча назва роману – «Любов і піраньї». Також паралельно пишу вигадані пригодницькі історії в стилі О’Генрі. Це теж про подорожі, але не з власного досвіду. В них я якраз і випробую себе в амплуа письменника. Головна «фішка» – це має бути весело. Адже література втратила повчальний контекст, все це вже написано. Філософію зараз мало хто читає. Саме весела література сьогодні привертає увагу.
– Яких письменників читаєш? Чия творчість вплинула на тебе найбільше й кого б ти хотів наслідувати?
– Читаю дуже багато – це моя робота. Читаю всіх: починаючи від світових класиків і закінчуючи сучасною українською літературою. Найбільше вплинули на моє формування як автора чотири письменники: Джек Лондон, Джеральд Даррелл, Марк Твен і О’Генрі.
– Як оцінюєш літературний процес в Україні? Хто з сучасних авторів тобі подобається?
– Сам факт, що такий процес як «сучукрліт» існує, – це вже добре. Це значить, хтось пише, і хтось це читає. Те, що читають мало, це вже інша проблема: зараз узагалі мало читають будь-яку літературу. Подобається багато авторів: наприклад, Антон Санченко близький мені по духу, цікаві твори в Артема Чеха.
– Ти багато їздиш по світу, бачиш різні культури, народи, є з чим порівнювати. Яке ставлення в інших країнах до України та українців?
– В Європі різне ставлення: десь позитивне, десь байдуже, в деяких країнах зневажливе. Європейці дивуються, чому країна, яка могла б бути однією з найбагатших, в реальності бідна. Зате коли летиш за океан, де всі стомилися від європейських та американських туристів, ти стаєш центром уваги. Для них побачити українця – це все одно, що побачити інопланетянина. Для Південної Америки Україна – це щось екзотичне: всі розпитують, які в нас умови життя, яка культура тощо. А в Еквадорі взагалі не знали, де Україна знаходиться.
– Яким би ти хотів бачити Максима Кідрука через 10 років?
– Якщо в глобальному плані, то хотілося б заробити певну суму грошей, яких би вистачало на безперервні подорожі. І, звісно, стати успішним письменником.

Спілкувався Дмитро Стретович