Марія Матіос: Люблю, коли мене впізнають по голосу

Марія Матіос рекомендацій не потребує. Це письменниця, заради автографа якої годинами стоять у чергах, ба більше ─ навіть їдуть із інших міст. Її твори, незважаючи на те, надруковані вони чи поставлені на сцені, завжди завойовують беззаперечний успіх. До Форуму видавців пані Марія підготувала черговий подарунок своїм численним шанувальникам. Нова книга, як зізналась письменниця, вийшла гарячою й болючою ─ Марія Матіос сказала у ній все, що давно хотіла сказати. Втім, прямолінійність та щирість завжди були чи не найхарактернішими для письменниці рисами. Пропонуємо читачам ще один цьому доказ ─ інтерв’ю з Марією Матіос.

─ Нещодавно роман «Солодка Даруся» і книжку новел «Нація» було перекладено і видано у Москві під назвою „Нация”. На вашу думку, чи матимуть вонипопит серед російських читачів і чи будуть близькими їм?

─ Один мій фанат, який „складує” все, що пишуть і побріхують про мене, нещодавно сказав: „Маріє, маєш щастя, що за тебе після „Нации” в Москві не взялося ФСБ”. На що я віджартувалася: „Ще все попереду”. До речі, організатори презентації книжки в Москві були готові навіть до скінхедської чи іншої провокації. Але якщо через Росію книжка прийшла в Естонію, Білорусь, Татарстан, Азербайджан і т. д. (а вона таки прийшла, бо Інтернет „кишить” реакцією на неї), то я розумію, що притомних громадян не лише в Росії багато. Журнал „Новый мир” зарахував її до найкращих минулорічних російських книжок. Про неї писала „Независимая газета”. „Новая газета” друкувала цілу сторінку інтерв’ю зі мною і уривок із „Солодкої Дарусі”. Рецепція книжки у московських ЗМІ приблизно така: „новий Гоголь через 200 років”, „важливий елемент в українсько-російських відносинах”, „історія, якої не знаємо”. А хтось із особливо перечулених висловився, що така книжка заслуговує Нобеля.
Попри те, що я письменник, складний для інтерпретації саме російською, я дуже задоволена якістю перекладу та загальною редакцією Олени Марінічевої (у співавторстві зі Світланою Соложенкіною), яка консультувалася зі мною майже  в режимі „прямого ефіру з місця перекладу”. Марінічева, до речі, минулорічного Форуму брала участь у презентації книжки у Львові.

─ Як ви ставитеся до порівнянь? Чула, що востаннє вас порівняли за популярністю з Акуніним, за стилем із Стефаником? Вам це лестить? А із ким ви хотіли б, щоб вас порівнювали?

 ─ Не ставлюся ніяк. Де ви бачили в мені того Акуніна? Що з того, що порівнюють навіть із Маркесом? А коли б із Моною Лізою? Один „допорівнювався” до того, що прийшов до висновку про відсутність у моїй творчості інтелектуального та національного начал. Ніяково, правда? А найкраще колись висловився Михайло Шевченко в „Літературній Україні”: „Вона пише, як Марія Матіос”. Мені цього досить.

─ Як не дивно, але Ірен Роздобудько колись сказала, що бажала б наслідувати Олександра Барріко. Є письменник, якого наслідуєте ви?

─ А навіщо? Я транслюю власний творчий голос, бо я його маю, як, зрештою, кожна людина має свій тембр. Назвіть це стилем. Темпераментом. Його ж не переробиш! Інакше ти будеш просто пародистом. А я люблю, коли мене впізнають по голосу ще до того, як назву своє ім’я. Навіть по телефону, не те, що в книжках. Упізнаваність письменника – це, на мою думку, не найгірше для творчості.

─ Якщо не помиляюся, ваше творче кредо звучить так: пошук украденого щастя нації і пошук украденого щастя людини. Як звучить ваше життєве кредо?

─ Завжди намагатися з іншими бути таким, яким би ти хотів, щоби були з тобою.

 ─ Продовжуючи попереднє питання: що вкрали в сучасного українця, і хто? Хто може допомогти повернути те вкрадене і яким чином?

─ Украдено наше минуле. Мало хто наважується говорити про це вголос. Не так про саму крадіжку, як про те, що ми живемо з „умонтованою” в свідомість думкою про ампутоване наше минуле, яке нібито і не є нашим, – це і є одна з найголовніших суспільних драм. Одне приписали іншим, друге – привласнили. Третє – спаплюжили. А ми це дозволяємо робити й далі, замість того, щоб укласти ґрунтовний реєстр власних перемог і трубити про них з усіх перехресть на повні легені. Насаджувати, якщо хочете, любов до самих себе і гордість за себе тим, хто позбавлений цих понять. Гордий завжди відстоює власну гордість. Ми себе як народ, як суспільство, вже до певної міри відшмагали й погладили “проти шерсті”. Але ми себе не погладили по маківці за тих, кого і що дали світові. Це не чванство і не самозамилування. Це самоідентифікація. Бездержавність? Так. Це поважна причина. Але це вже в минулому. На нас сьогодні зусібіч точать зуби через ідеальне геополітичне розташування? Безперечно! Але ніхто з тих, хто міг би, не хоче стати сучасним українським де Голем, щоб згуртувати націю для її ж розуміння самої себе. І ніхто із спроможних свідомо не має наміру стати польським Бальцеровичем в нинішній українській економіці, а за короткий час згодом бути викинутим із посади, але залишитися в історії своєї держави великим реформатором. Ніхто не хоче піти на таку жертву. Свідомо не хоче! Очевидно, малий людський і державницький формат цих діячів не дозволяє робити державні, якщо хочете – національні вчинки. Сучасний політичний партер – це прямі нащадки Кайдашевої сім’ї, а не дбайливці про державу. А народ на цьому тлі – як гусак із витягнутою шиєю в очікування чергових благ, пільг і брехливих обіцянок від цих же „кайдашів”. Отак і живемо, обдурюючи самі себе. Псевдоеліта живе винятково своїм прийдешнім армагедоном – майбутніми президентськими виборами. Паралельні світи і орбіти.
Але маю надію, що в надрах нації росте бодай один безстрашний політик-метеорит, який матиме беззастережну національну політичну волю, а не хист стрибуна на батуті. Зі зрячим поводирем іти легше. Навіть якщо сорок років. Правда?

 ─ Ви якось обмовились, що вас цікавить поведінка і мотивація людини в капканах, в які ловить її життя. Чи можна говорити, що ви зараз в капкані популярності?

─ Що-що, а цей капкан мені не загрожує. Я дуже скептична людина. Був час, коли мене знали десятки людей. Тепер – нерідко упізнають на вулиці. Що з того? Я не змінилася внутрішньо у час, коли до мене прийшла певна відомість. Значить, цей капкан не для мене. Життя таке багате на інші пастки, що дай Боже сили…

 ─ Якби можна було переписати фінал відомого літературного твору, за який би ви взялися?

─ Ніколи б не переписувала нічиєї праці, бо то все одно що переписувати долю. Як то можливо? Краще писати своє.

 ─ Підніміть завісу над вашим робочим графіком: коли і де вам найкраще працюється?

─ Коли довкола немає жодної душі. І там, де є гори або мої квіти.

─ Правда, що не бажаєте, аби ваші книги читали в метро?

─ Ой, колись необдумано зірвалося! А тепер читають. Сама не раз бачила. Знайомі розповідали. Губною помадою роздавала автографи через відсутність у сумці ручки. Було й таке. Уже не зарікаюся. Хай читають.

 ─ Чи задоволені ви театральною постановкою роману «Солодка Даруся»?

─ Так. І в Чернівцях, і в Черкасах, і у Львові на виставах було якесь шаленство, коли зал стоячи аплодував акторам по 15-20 хвилин. У перерві однієї із двох вистав у Львові глядачі розкупили три сотні книжок. Усього цього не зімітуєш, коли б навіть хотів.

─ Кого з ваших персонажів ви настільки тонко відчуваєте, що згодилися би втілити на сцені?

─ Кожного! Але найбільше – бабцю Юстину із „Не плачте за мною ніколи” і Юр’яну із новели „Юр’яна і Довгопол”.

─ Роботи художника Сергія Іванова були використані для ілюстрування роману «Майже ніколи не навпаки». Зазвичай від творчих тандемів рідко залишаються задоволеними обидві сторони, але, здається, вам із паном Івановим це вдалося. В чому секрет?

 ─ Немає секретів. Просто в якийсь момент Бог дає тобі те і того, чого ти потребуєш саме тієї миті. Подружжя львівських художників Кохів – Юрко і пані Ольга Погрібна – дали дихання першому виданню Дарусі й „Щоденникові страченої”. Це також дивовижно, бо вони так потрафили з певними нюансами, що в тому було щось навіть містичне. І я надзвичайно вдячна цій родині високоартистичних митців за співпрацю. Знаєте, художник, який „одягає” твою книжку, – це як рідний твій чоловік. Це цілковите відчуття тебе як людини, і як творця, і як філософа. Така, знаєте, пристрасть, яка буває лише між чоловіком і жінкою.
А із Сергієм Івановим у нас уже цілий роман. І свашкою тут – гуцульська міфологія. А може, його суто гуцульське прізвище (сміється). Скажу по секрету, що до цьогорічного Форуму ми з Сергієм і „Пірамідою” Василя Гутковського підготували сюрприз. Повірте поки що на слово, якісний.

 ─ Природу таланту неможливо пояснити, але все ж, як ви вважаєте, яка риса характеру найбільше допомагає вам творити?

─ Відповідь на це запитання знає хіба що Господь Бог… Але думаю, не зайвою є  моя допитливість до всіх сторін і нюансів життя та намагання „зчитати” із людської долі те, що людина сама хотіла би, щоб хтось прочитав і розказав про це самій людині, але не наважується про це нікому сказати.

 

Матіо́с Марія 

Народилася 19 грудня у с.Розтоки Путильського району Чернівецької області.
Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету.
Перші вірші надрукувала у 15 років. 1992 року дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол».
Авторка поетичних збірок «З трави і листя», «Вогонь живиці», «Жіночий аркан»; романів «Щоденник страченої»,  «Нація», «Солодка Даруся»,  «Містер і місіс Ю в країні укрів», “Майже ніколи не навпаки” та ін.
Лауреатка Шевченківської премії, володарка Першої премії конкурсів романів кіносценаріїв та п’єс “Коронація слова”.
Живе у Києві.

Спілкувалася Іра Татаренко