Брати Капранови: “Навкруги можна бачити відьом, красунь і русалок, а можна – повій, політиків та нездар. Усе залежить від кута зору”

Нова книжка – завжди свято, а крім того – чудовий привід для розмови. “Нові розділи до Кобзаря-2000” Братів Капранових викликають багато читацької уваги, тож і я не втерпів та звернувся до Братів із запитанням.

 

– Панове-брати, вітаю з прем’єрою! І одразу признавайтеся – що це за фокуси, “нові розділи” до старої книжки та ще й окремим виданням? Чергові маркетингові вигадки?

– Та Господь з вами, які вигадки? Це і справді нові розділи до нашої першої книжки “Кобзар 2000”. А окремою книжкою – бо багато хто вже купив собі “Кобзаря-2000”, то хай куплять нові розділи окремо.
Свого часу ми зачепили українську містику, а це – справжній океан: чим глибше пірнаєш, тим більше незвіданого бачиш. А побачивши, хочеш написати. Тим більше, що на початку ми фактично обмежилися рідною Таврією та Наддніпрянщиною, а в Україні ще безліч могутніх містичних земель: Карпати, Буковина, Волинь… Дозволимо собі цитату з польської книжки “Austriackie gadanie czyli encyklopedia galicyjska”: “1772 року у небі над Польщею літало 15-20 тисяч відьом; приблизно чверть мандрівниць припадало на Галичину і Володимирію. Найчастіше засобом пересування галицьких відьом була – через свою фалічну форму – мітла (на Підляшші і в Литві – лопата). Подорожами на Лису гору та іншими відьомськими обрядами, як правило, не займалися галицькі молодиці, народжені в середу, суботу і неділю, а також ті, що носили імена Мар’яна і Михайлина. Найчастіше сідали на мітлу Іванни та Люції”. А зараз, гадаєте, щось змінилося?

 

– Тільки не треба розповідати, що всі ваші оповіді про мольфарів, русалок та відьом є правдивими.
–  А чому не розповідати, коли так воно і є? Коли на кожен сюжет є справжній герой чи герої? Мольфарів оно навіть по телевізору показують, ну а відьом, самі знаєте, в кожному селі вистачає. І русалок ми, до речі, на власні очі бачили у Мигії, що на Миколаївщині.

 

– Справжніх русалок? Із хвостами?
– Е, юначе, ви щось наплутали. З хвостами – то грецькі сирени. У нас з хвостами, точніше, з хвостиками, народжуються відьми. А русалки – з двома ногами, до речі, дуже гарними ногами.

 

Може, то просто дівчата купалися?
–  Є люди, які у єгипетських пірамідах бачать лише купу каміння. Усе залежить від кута зору. Приклад: по вулиці йде жінка, і при погляді на неї кожен бачить своє: один — найкрасивішу і найбажанішу в світі, другий — розряджену мавпу, третій — сусідку Людку. А іноді зустрінеш давно знайому і ціпенієш – Боже, як це я раніше не помічав?! Пам’ятаєте, дон Хуан вчив Кастанеду дивитися периферійним зором, і тоді на місці мухи може з’явитися монстр. Так і в нашому житті, якщо дивитися під певним кутом зору, можна побачити відьом, мавок, русалок, красунь та героїв, а можна – повій, політиків та нездар.

 

– Особливо, якщо дивитися у телевізор. Гаразд, переконали, буду звертати увагу на дівчат з периферії…
–  Не з периферії, а периферійним зором.

 

– Ну так, периферійним зором. Але, читаючи вашу книжку, я не міг відігнати від себе думку – це ж не модно! Так зараз ніхто не пише. Ви свідомо уникаєте сучасних напрямків літератури, того, що називають українським мейнстримом?
– За службовим обов’язком нам доводиться багато читати – і як видавцям, і як рецензентам, зокрема так званий “мейнстрим”. Знаєте, ми раптом відкрили для себе, що спільного є у всіх цих книжках. Ніколи не вгадаєте – немита чашка з-під кави та банка з недопалками! Хто б не писав: чоловік, жінка, молодий автор чи не дуже – майже у всіх текстах присутнє те або інше як місце предмет, біля якого медитує головний герой. Мудрування над недопалками – найхарактерніша ознака сьогоднішнього мейнстиму. Основний художній прийом. І певною мірою, навіть його сутність.

 

 

– Але ж це читають. Значить, воно потрібне.
– Безперечно, потрібне. Для авторів-початківців це неуникненний етап. Що бачу, про те пишу. Та й молодь, замордована у школі Панасом Мирним, раптом відкриває книжку, а там – про те, як напилися, побилися, забили косяк, ну і, звісно, про банку з недопалками. Клас! Це дуже корисна література. Однак вона не повинна бути головним річищем. Тому що на класичній українській літературі вже лежить тавро – кріпаки. Українська книжка? Знаю: це про кріпаків! Міркування над банкою з недопалками перетворюється на нове тавро, тільки тепер для сучасної літератури. А це – нова смерть. Літератури інших народів – повноцінні, там є різні жанри, різне сприйняття, а українська – кріпаки або петеушна філософія.

 

– Зачекайте: так їм же премії дають, навіть грошові.
– У тім то й лихо нашої літератури і наших премій. Особисто ми можемо вільно говорити про це, оскільки давно і свідомо відмовилися від будь-яких премій. Ми самі брали участь у журі багатьох конкурсів і знаємо, як воно влаштовано. Той, хто працював на ковбасному заводі, не їсть ковбаси.

– Ой, розкажіть! Страшно цікаво, що ж ви побачили у літературній ковбасі? Пацюків?
–  Пацюками нашого літератора не злякати. А ми замість фахової оцінки побачили просто парад симпатій. На всіх рівнях – від Шевченківської до районного. Жодних зрозумілих критеріїв. Подобається – не подобається як основне мірило. Простий приклад – як ви гадаєте, чи мають члени журі чи комісії прочитати всі твори, що претендують на премію?

 

 

– Безперечно.
–  Ну от, ви це розумієте. А організатори премій не можуть забезпечити, щоб експерти прочитали всі книжки. От вам і результат: це гарний хлопець, або це розумна дівчинка, або це – єдина книжка, яку я прочитав, тому буду за неї голосувати. А хіба ж так можна? В ідеалі журі має прочитати всі книжки так званого “довгого списку” премії, незалежно від того, подобається автор чи ні, а у нас вони не читають навіть “короткого”. Винятків – один чи два.

 

 

– Але ж читати стільки книжок – велика робота. А за неї ніхто не платить…
– То не ходіть до журі! Якщо ви не хочете чи не можете зробити роботу по-людськи, не беріться. Нащо ганьбити своє ім’я? Це і зветься дилетанством, коли люди приймають рішення, не давши собі роботи розібратися. Звідси й результати – голосують за тих, хто “на слуху”. Для ілюстрації – журі британського “Букера” прочитало цього року 112 романів і обрало 13, з яких п’ятеро дебютанти. Ви можете назвати людину в Україні, яка прочитала хай не сто – три десятки книжок українських авторів за рік? Дилетанство критики породжує дилетанство письменників. А приєднуватися до дилетанства, хай би навіть модного – не годиться. Отже, ми не займаємося міркуваннями над банкою з недопалками, а намагаємося робити літературу за класичними рецептами.

 

 

– Ну і про що ви пишете за класичними рецептами?
–  Про те, що бачимо навкруги. Про мольфарів та бізнесменів, про затоплені села Канівського водосховища, про лікувальну магію, про будівельні обряди – адже вся Україна зараз будується, а традиції ніхто не відміняв. Про нові язичницькі культи, які виникають тут і зараз, про кохання, про жінок…

 

– Жінки – ваша улюблена тема.
–  Сила української жінки – це не привід для дурних жартів. Самі потрапите колись до “ніжних жіночих рук”, відчуєте, що воно таке. Проста ілюстрація: цього року ми часто виходили покататися на яхті з колегами. А літо, самі знаєте, яке – дощ на дощі. Виходимо на Дніпро, засмагаємо, купаємося, вертаємося до міста – там все мокре, люди співчувають: як же ви там, бідолашні? А у нас сонечко світило і жодної краплі. І так кілька разів, причому супутниці наші були різні – бо яхта у нас маленька, а колег багато. Питаємо: “Дівчата, як це ви робите?” Кажуть: “Ну, дуже хотілося, щоб була гарна погода”. Колись відьми для цього мали свої ритуали, по-теперішньому кажучи, технології – цілі школи. Їх потрошку викорінили попи та комуністи. Але ж сила у жінок залишилася! І якщо українська жінка захоче, в усьому світі буде дощ, а над нами – сонце. Задача тільки зробити так, щоб вона по-справжньому захотіла.

 

 

– Отже, залишається тільки побажати, щоб наші жінки по-справжньому захотіли.
– А це вже залежить від нас із вами. Нова книжка, власне, про це і є.

 

Розмовляв Олекса Вертипорох