Володимир Рутківський: «Мені, «оголтєлому націоналісту», допомогла Москва»

rukivskyЯк не парадоксально, про творчість Володимира Рутківського український читач дізнався зовсім нещодавно, хоча його творчий стаж – більше ніж півстоліття. Цьогоріч роман письменника „Джури-характерники” став переможцем книжкового рейтингу від „Літакценту”, а роман “Джури козака Швайки” та повість “Потерчата” були відзначені „Книжкою року-2009” та Бі-Бі-Сі. Починаючи як поет, пан Володимир став дитячим письменником, якого, до речі, радо прийняла Москва, а українські видавництва натомість відкинули. Йому є про що розповісти, адже в пам’яті – і “воєнне” дитинство, і доноси в КДБ, і важкий шлях до визнання.

– Якщо не помиляюся, ваш письменницький стаж перейшов за півстоліття. Як би ви схарактеризували цю дорогу від початку і до сьогодні?
– Було всіляке. Бо я ж письменник, і, як всі мої колеги, мріяв про те, аби друкуватися. Я навіть намагався писати так, як вимагали наші тодішні ідеологи. Але слава Всевишньому, що не дав мені таланту на таке хамелеонство. І як виявилося – я не в програші, бо більшість творів моїх успішних колег вже давно пішли в безвість, а я, бачте, з тої катавасії вийшов практично без втрат. І тепер маю право чесно дивитися в очі своєму читачеві. Шкода лише, що це трапилося так пізно.
– А що спонукало взятися за перо? І чому, починаючи як поет, взялися за дитячу літературу?
– Так вже трапилося, що в поезії мені шляху не було. Хто ж буде видавати вірші «ідейно незрілого поета», чиє ім’я навіть потрапило до закритого листа ЦК КПУ, кого в доносах до КДБ та в обком партії називали «оголтєлим націоналістом»? В розпачі кидався я і в дорослу прозу, і в дитячу, і в драматургію – проте дарма. Мені повертали рукописи, навіть не рецензуючи їх. І, як не дивно, допомогла Москва. Не розуміючи, чому в українських видавництвах мої твори відкидають без пояснення, я самотужки переклав вірші і перші дитячі книжки російською мовою і повіз їх до Москви, аби бодай там мені пояснили, чим вони погані. Вірші були забраковані як такі, що не мали навіть натяку на радянський патріотизм, а от дитячі твори без будь-якого зауваження «пішли в люди».
– Чи важко було пережити таке неприйняття з боку своїх?
– Ще б пак. Уявіть собі: приніс я в московську «Дитячу літературу» свою першу повість, «Ганнусю». То редвисновок на неї був такий: повість написана в дусі гайдарівської «Блакитної чашки». А оскільки Аркадій Гайдар в дитячій літературі цар і Бог, то вищого критерію для твору бути не могло. Українські ж редактори мали про «Ганнусю» протилежну думку: як, автор описує дружбу між дитиною і дорослим? Ні, так і до розтління малолітніх недалеко! Так що в ті часи я на власній шкурі спізнав сумну істину, що немає і, може, вже й не буде таких ідеологічно зашорених церберів, як українські радянські редактори і критики. І що найстрашніше – вони  й зараз втручаються в сучасний літературний процес.
– Ваші ранні твори для дітей, до прикладу, „Ганнуся”, більш реалістичні. Що спонукало перейти до історично-фентезійного спрямування?
– Ну, з «Ганнусею» зрозуміло – в ті часи фантазії не заохочувалися. Та й навіщо фантазувати, коли мені до рук потрапив такий чудовий матеріал? Що ж до терміну «історично-фентезійне спрямування», то мені більше до смаку інше поняття – логічна модель. Бо ж фентезійний віз може дуже просто розбитися на реальному повороті. А от виважена і збалансована логічна модель – ніколи. Навіть коли вона скидатиметься на фантастику.
– „Сині Води” та „Джури” базуються на тих сторінках нашої історії, котрі рясніють білими плямами. Чим саме обумовлений вибір історичної доби? Тим, що білі плями дають більший простір до фантазії, чи тим, що вони не такі „заяложені” чи спрофановані в нашій літературі?
– Я ніколи не стану автором п’ятдесятого роману про Богдана Хмельницького чи тридцятого – про Мазепу. Для мене головне не відтворення всіх деталей того часу у відповідності з історичними подіями, а дух вибраної епохи, її героїзм і значимість для нас. Адже згодьтеся – так чи інакше на грані забуття  ще й досі лишаються такі знакові українські постаті як Ілля Муровець, Дмитро Боброк-Волинський, Богдан Глинський… А битва на Синіх Водах, а Грюнвальдська битва? А Конотопська? Гадаєте, їх замовчують випадково? Навпаки. От я й намагаюся міру своїх сил реанімувати їх.
– А чи не виникало такого бажання – написати історичний твір саме „для дорослих”?
– Знаєте, я завважив, що сьогодні історичну літературу для дітей читають не стільки діти, скільки ті, кому далеко за тридцять. Свого часу «правильне» радянське трактування набило їм таку оскомину, що тепер вони з дитячою радістю накидаються на все, що суперечить їхнім тодішніми знанням. Та й, по правді кажучи, до так званого дорослого читача я ставлюся насторожено. Оскільки маю відповідний досвід. Його не цікавить те, що є у творі, він понад усе полюбляє шпетити автора за те, чого в творі немає. А от діти – то інша справа. Для них головне – аби це подавалося в ігровій формі, захопливо і цікаво. Інакше найсвятіші істини для них будуть нудними, а відтак і несприйнятливими.
– Чи задовольняє вас та ніша, в якій зараз перебуває українська дитяча література?
– Ні і ще раз ні. В будь якій порядній літературі дитячий сегмент займає найпочесніше місце – бо ж ідеться про виховання юного покоління. Лише у нас не так, як у людей. Нашим літературним очільникам дуже подобається вставляти палки в колеса дитячої літератури – від місцевого чиновника до Шевченківського комітету, який викинув з обігу номінацію «література для дітей», та керівництва Національної письменницької спілки, яка ліквідувала комісію з питань літератури для дітей. Нам кажуть: Шевченківська премія для дітей? Так у вас є своя премія імені Лесі Українки! При такому ставленні вважаю, що Шевченківська премія взагалі не потрібна, бо ж у прозі є, скажімо, премія імені Гончара, в критиці – імені Білецького, в поезії – імені Малишка чи ще когось. Ні, повинна бути або детальна градація, або ж твори мають визначатися за одним принципом – значимість і художня довершеність. Але справа не в Шевченківській премії, а в тому, що ігнорувати літературу для дітей є смертним гріхом. Це все одно, що ігнорувати власне майбуття. Тож і не дивно, що в нас скільки років керують діячі з психологією мародерів.
– І традиційне питання: над чим працюєте зараз? Чим потішите своїх читачів найближчим часом?
– Оце відточую чергову казку «Злище Цапище», бо ж маю «прогалину» у літературі для найменшеньких. А хочеться, щоб мої твори супроводжували дітлахів від пелюшок до того часу, коли вони стануть окрасою дорослого суспільства. Цього року у видавництві «Абабагаламага» має вийти заключна книжка трилогії про джур, затим – історична повість про Іллю Муровця. Оскільки «Літакцент» має намір видавати твори переможців, веду перемовини з ним про видання повноформатних «Синіх Вод»… Власне, якщо все буде гаразд, то ще років зо п’ять виходитимуть вже написані тексти. А там буде видно.

Спілкувалася Мирослава Крат

Біографічна довідка

Володимир Рутківський
Народився 18 квітня 1937 року на Черкащині.
1955 року вступив до Одеського інституту харчової і холодильної промисловості. За два роки перевівся до Одеського політехнічного інституту.
1973 року вступив на дворічні Вищі літературні курси в Москві.
Працював в Одеському обласному телерадіокомітеті, газеті “Одеські вісті”.
Автор поетичних збірок “Крапилини сонця” (1966), “Плоти” (1968), “Рівновага” (1977), “Знак глибини” (1987); повістей “Ганнуся” (1977), “бухтик з тихого затону” (1981), “Гості на мітлі” (1988), “Канікули у Воронівці” (1989), “Сторожова застава” (1991), “Потречата” (2008); романів “Сині Води” (2004), “Джури козака Швайки” (2007), “Джури-характерники” (2009).
Лауреат премій ім. М Трублаїні, ім. Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду ім. Я. Мудрого.
Живе і працює в Одесі.