Галина Пагутяк: «Навіть найстрашніші речі, якщо вони мають естетичну цінність, можуть бути описаними»

pag1_jpg_450x600_q95Бог любить трійцю. Схоже, й шевченківський комітет теж  небайдужий до цього числа. Адже на здобуття Шевченківської премії Галина Пагутяк – наймістичніша письменниця сучасної української літератури – висувалася тричі й отримала відзнаку за роман «Слуга з Добромиля» з третього разу. Тридцять років праці, чотринадцять книг, під обкладинками яких ховається невичерпне натхнення, унікальні сюжети й тексти, які просто-таки магнітом до себе тягнуть. Про премію, романи й великі жертви заради літератури наша розмова з Галиною Пагутяк.

.

Якою була ваша перша думка, після того як дізналися, що отримали Шевченківську премію?

– Нарешті! Адже висувалась я на цю премію не вперше. І ось з третього разу мені її таки дали. Хоча це не була моя власна ініціатива – висував мене Інститут літератури. Те, що вони запропонували на цю премію письменника, а не науковця, – велика рідкість. Думаю, це вже свідчить про певний рівень визнання. Хоча за відзнаками я не ганяюсь.

Що для вас означає визнання?

– Я хочу, щоб мене читали люди. І більше нічого не треба. Мене взагалі не хвилює таке поняття як успіх. Хоча присудження Шевченківської премії – це, звісно, приємно, до того ж це значно полегшить моє життя. До думки лауреата будуть більше прислухатися. Я зможу допомогти комусь із молодих літераторів – адже на людей авторитет премії впливає.

Який зараз статус у Шевченківської премії і в чому її важливість?

– Шевченківська премія присуджується насамперед за талант, а не за вміння себе пробивати й рекламувати. Минулого року цю премію отримав Павло Гірник. І що би там не сталося: чи буде в нього читацька аудиторія, чи ні, – він залишиться в літературі. В ідеалі Шевченківська премія повинна оцінювати не скороминущі речі, не те, що модно і що з успіхом. Її отримали дуже багато гідних людей, таких як Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк.

Кому б ви особисто наступного року присудили Шевченківську премію?

– Мої улюблені письменники цю премію вже переважно отримали. А дехто з тих, кого люблю, ще дуже молодий. Я вважаю одним із найкращих сучасних українських письменників Петра Яценка, який випустив усього дві книжки. Завжди говорила, що коли зустріну такого автора, якого сприйму абсолютно, то не буду мовчати. Слава Богу, зараз у «Приватній колекції» Василя Ґабора виходить «Львівська сага» Петра Яценка… В мене просто такі високі вимоги до авторів, що часом буває складно знайти щось до душі.

А які це вимоги?

– Якщо не можу дочитати чи бачу, що книжка не задовольняє моїх духовних потреб; якщо відчуваю фальш, невмілість – значить, книга не моя. Але мої вимоги вузькоспецифічні. Дай Боже, щоб у наступному році отримала премію та людина, яка дійсно на це заслуговує. А таких письменників у нас багато.

Ваші книги – про потойбічне. Чи завжди поряд із вами була містика?

– Думаю, вона прийшла не відразу. Хоча містика мене все життя оточувала. Я родом з містичного Урожа. З дитинства дуже уважно слухала, що говорять навколо. Містика прийшла до мене через історію, якою я дуже цікавилася: слухала різні оповіді, хоч і не могла розпитувати детальніше про те, що чула, бо таке було виховання. Тепер дуже багато всього втрачено, хоча за останні роки по крихті дещо дозбирала.

Як у вас з’являється задум твору, що вас надихає?

– В мене немає якихось задумів з самого початку. Але є установка на рівні підсвідомості. Просто з’являється думка, що варто почати щось нове. І є сильна порожнеча тоді, коли я нічого не пишу. А пишу вже 30 років. Мені бракує розширення мого світу. Часто буває, що певне слово чи думка спонукають до зародження задуму. Більше того, задуми творів мені просто сняться. Це наче самогіпноз. Новий роман, який я зараз пишу, не починала доти, доки мені не наснився початок. Мені завжди здається, що я знаю, про що буду писати й чим воно закінчиться, але коли вже пишу, все виходить абсолютно по-іншому.

Чи є у вас улюблений образ?

– Для мене найважливіший образ-символ, який проходить через усе моє життя, – це лицар-заступник. В українського народу було тільки два лицарі-заступники. Це Шевченко і Сковорода. Риси заступника проскакують в багатьох моїх творах: у «Королівстві», в «Писарі Західних Воріт Притулку»…

Чи не ображаються на вас жителі Добромиля й Урожа за те, що створили їхнім містам таку містичну, але водночас і похмуру славу?

– Навпаки, страшенно тішаться. Я боялася, щоб на мене не образились священики після мого «Слуги з Добромиля», адже з ними у творі не все так гладко. Але настоятель Добромильського монастиря зробив гарний жест. Мене запросили туди на Спаса на службу Божу. І коли він подякував після служби всім священнослужителям, опісля сказав: «Дякуємо і пані Галині Пагутяк». Порекомендував читати й купувати мою книжку. Після цього люди купувати роман пачками, особливо вихідці з Добромиля. Скупили, напевно, половину тиражу. Діти робили інсценізацію, а коли тільки з’явилися перші примірники книжки, то вони поширювались у вигляді ксероксів. Хтось мені каже, що маю кращі романи, аніж «Слуга з Добромиля». Але той Слуга став фактично народним героєм, я й не думала, що буде такий ефект. Навряд чи я колись повторю цей успіх.

А в Урожі – навпаки: люди не цікавляться моїми книгами взагалі. Кажуть, що ліпше собі куплять кілограм масла. Я стільки написала про Уріж, але ті книжки з більшим бажанням читають у Києві. Тим більше, я ніколи не зображала саме своїх земляків. Ніхто себе не впізнавав, та я цього й не хотіла. Я хотіла, щоб вони ставилися до персонажів як до літературних героїв, а не шукали в них себе. Та й «Урізька готика» похмура й страшна, це досить депресивний роман

Умберто Еко сказав, що книжки пишуться для того, щоб їх обдумували й вони до чогось спонукали. До чого ваші книжки можуть спонукати читачів?

– Я зараз цікавлюсь епохою Просвітництва. Пишу роман про Кенігсберг – місто, де народився Кант, який є моїм улюбленим філософом. Саме він казав, що людина повинна думати. Це гасло Просвітництва, яке виринає в будь-яку епоху. Думайте самі: хай вас не зомбує ні телебачення, ні преса, хай вас не намагається опустити масова культура – ось що я хочу сказати у своїх книжках.

Письменник – слуга чи господар літератури?

– Я думаю, що слуга. Слуга всього. Бути слугою значно важче і значно почесніше. Ідея образу Слуги з Добромиля взята з творчості Германа Гессе. У нього є твір, де митці мандрують світом. І з ними є слуга. Потім виявляється, що той слуга і є серед усіх найголовніший. Бо він терплячий та відданий. Література не служить особистостям, вона служить людству.

Чи готові ви чимось пожертвувати заради літератури?

– Я вже 30 років чимось жертвую. Моя жертва – це упокорення, самоконцентрація, зосередженість на тому, що я роблю. Були часи, коли я писала мало, але все одно не покидала цього заняття. Пожертвувала кар’єрою, багатством. Проте це зовсім не сумно. Бо це передовсім жертва радісна. І, мабуть, у цьому й уся суть моєї творчості.

Спілкувалася Лілія Хомишинець

Від редакції

Національну премію України ім. Т. Шевченка в галузі літератури отримали також Дмитро Іванов за збірку «Село в терновому вінку», Микола Бабак та Олександр Найден за монографію «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини ХVІІІ-ХХ ст. в контексті селянського культурного простору», Михайло Андрусяк за документально-художню трилогію «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів» та Оксана Пахльовська за публіцистичну книгу «Ave, Europa!».