Письменник Михайло Яворський: “Не варто підкорюватися жодному ватажку – чи він Бандера, чи Ющенко, чи Буш, чи інша холера”

P5010367Михайло Яворський – письменник непростої долі. Адже йому довелося на собі відчути весь “шал” Другої світової війни. З патріотичним запалом молодої людини він розпочав дорогу в доросле життя з окупованого Львова, аби потім опинитися серед політв’язнів і, зрештою, емігрувати до США. Але й тут письменник не лишився осторонь суспільно-політичного життя, адже був активістом американського студентського руху 60-х років. Певно, набутий досвід і спонукав його взятися за письменницьке перо. Так з’явився автобіографічний роман “Поцілунок Лева”, а потім – “Володар”.
Нині Михайло Яворський мешкає у Колорадо, у мальовничому містечку серед гір. А останніми роками часто відвідує рідний Львів. Під час чергових таких відвідин ми й зустрілися з письменником.

– Пане Михайле, ваша книга “Поцілунок лева” змальовує анархічний Львів?
– Дії роману відбуваються у Львові під кінець 1939-го року, під час розпаду Польщі (згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Польща втратила незалежність і була розділена між Німеччиною та СРСР). Я тоді навчався у 7-му класі, старшокласники самостійно намагалися творити «дитячу революцію» – так я назвав її у книжці, але тоді вона називалася народною революцією, хоча у вояків у коротеньких штанцях карабін волочився по землі (сміється). Люди жили зі страхом, не знали, чого сподіватися. Прихід Червоної армії позначився на багатьох аспектах суспільного життя. Його дуже добре відчули на собі навіть ми – школярі. Окрім того, що на нас з’явилася піонерія, а потім комсомол, на нас покладали дуже незвичні обов’язки… Одного разу мене закликали до директорки школи – пані Боцван. Пам’ятаю, як її вперше представили школярам. Вона відрекомендувалася, але ми нічого не зрозуміли, бо вона балакала російською – тож говорила, неначе до стіни. Взагалі, наскрізною темою того часу був Радянський Союз, оточений капіталістичними ворогами. Тож, викликавши мене, пані Боцван почала здалеку. Спочатку говорила, що я маю дуже добрі відгуки від вчителів, що я є добрий і талановитий учень. Далі наголосила, що соціалістична система забезпечить моє університетське майбутнє, і розповіла про капіталістів – зовнішніх ворогів Радянського Союзу – і раптово перейшла на внутрішніх… А потім підсумувала: «Ми мусимо знати, що вони говорять…» Тобто вона хотіла з мене зробити інформатора. І на кінець розмови строго-настрого заборонила комусь щось розповідати. Я був спантеличений і звернувся за порадою до мого найближчого товариша – Богдана (він також фігурує у творі), він мій приятель із дитинства, із ним ми грали в шахи, читали однакові книжки і таємно залюблювалися в одних і тих самих дівчат. Виявилося, що пані Боцван звернулася до нього з аналогічною пропозицією… Ми були обурені.
– Довелося прийняти її пропозицію?
– Ні. Наш внутрішній протест вилився у невеличкий теракт, який ми вчинили у шкільному вестибюлі. Справа в тім, що невдовзі після зміни шкільної влади його прикрасили бюстом Сталіна. Вона мала справляти враження мармуру, хоча насправді була зі звичайного дешевого гіпсу. Та статуя заважала нам із моральних причин. Одного разу вночі ми втекли з дому, переховуючись під шкільними вікнами, дочекалися, доки сторож піде до туалету – й облили вождя радянського народу чорнилами. Ми самі не мали гадки, в яку серйозну халепу вскочили. Що коїлося наступного ранку! Еліта НКВД, поліція з’їхалися до нашої школи, як у вулику гуділо: «Серед нас переховуються вороги народу!», «Це ж справжній саботаж!» Скликали цілу школу, оголосили, що знайдуть ворогів народу і відітнуть їм руки. Але, як бачите, не вийшло…
– Що найбільше вразило під час львівського безвладдя?
– На кінці Клепарівської вулиці був спиртзавод. Одного ранку ми з Богданом помітили, що в бік заводу тягнеться довга черга людей: хто з банками, хто з бідонами, одна жінка ванну за собою тягла. Під час безвладдя спиртзавод на деякий час став безхозним, й люди не могли цього допустити. Десь по обіді зі сторони спиртзаводу черга тяглася, вже дуже непевно стоячи на ногах, а дехто на них і не намагався встояти.
– Деякий час ви служили в ОУН?
– Під грифом великої таємниці ми з Богданом, будучи 14-ти річними хлопчаками, прийняли військову присягу Організації українських націоналістів. Сьогодні я розумію, що як у члена ОУН у мене була невелика місія, якою не варто хвалитися, – я займався шпигунством. Нас використовували як гарматне м’ясо, нашою безпекою не переймалися. Ми сиділи перед цитаделями або перед Личаківським кладовищем, у руках тримали підручники комуністичної партії, бо були хлопцями, які будували КПРС і в той же час нотували все, що чули, – яку зброю носили комуняки, хто з ким, хто куди, хто що. Коли я бачу, як ставлять пам’ятник Бандері, то мене нудить. Він був таким великим тільки через те, що робили малі люди, яких він не цінував. Для мене це був досвід, що не варто підкорюватися жодній організації, жодному ватажку: чи він Бандера, чи Ющенко, чи Буш, чи інша холера.
– Проте ви були одним з активістів студентського руху 60-х років у Америці, це ж теж організація…
– То була організація без організації. Під час в’єтнамської війни я був найбільш активний серед студентів. Процес зачався із «чорним рухом». Чорні зачали творити опозицію до тих, хто забороняв сидіти їм у певній частині аудиторії, пізніше прийшла організація «Чорні пантери», вони носили чорні костюми. А пізніше, у 1979 році, зародився студентський рух, його почали студенти Колумбійського університету. За півроку приєднався наш коледж. Колумбійські студенти робили це не зі страху, то були діти найбагатших американців.
Практично ми окупували коледж через два місяці, пізніше злучилися з іншими коледжами, робили маніфестації в цілому Манхеттені. Він у 1970-му виглядав як В’єтнам. Там було під час ночі більш як 100 підпалів. Я жив близько від коледжу, тому в моїй квартирі були збори: 30-40 студентів, всі ночували у мене, а вранці ми виходили на вулиці…
– Ви відчули на собі революцію 70-х?
– О! То були цікаві роки – безумні, вільні. Куріння марихуани мало цілковито іншу суть, як куріння звичайних папірос. Звичайні папіроси курять нарциси, егоїсти – сам для себе. Марихуана (її називали “джанк”) – для спілкування, яким би не було коло цих людей: чи два, чи чотири, чи десять. Цигарка ходила по колу, і це була організація. Раз чи два рази я брав ЛСД, що є дуже небезпечним, адже віддзеркалює ваш психічний стан…
– У ваших текстах можна знайти деякі алюзії на швейківські походеньки…
– О! Ну, це, певно, через те, що я абсолютний оптиміст (сміється).

Спілкувалася Іра Татаренко

Біографічна довідка

Михайло Яворський
Професор суспільної філософії та політичних наук Міського університету Нью-Йорка. Мешкає у США з 1950 року.
Колишній політв’язень.
Член ОУН.
Емігрував через переслідування за політичні погляди.
Брав активну участь у студентському русі у США 1960-1970-х рр.
Автор двох романів: “Поцілунок Лева” (2006), “Володар” (2008) (ЛА “Піраміда”)
Пише англійською.