Сергій Іванюк: Написати на книжці «Для дітей» – все одно що написати «Це хороша книжка»

Що пересічний громадянин може знати про Сергія Іванюка?
Мало. Хіба що передплатники журналу «Однокласник» – одного з найкращих вітчизняних видань для підлітків – звернуть увагу на прізвище головного редактора. Утім, ще зовсім недавно Сергій Іванюк обіймав високу посаду в Києво-Могилянській академії… («Ні, я ректором був. У цьому закладі це зовсім не висока посада…») Колишні студенти й досі розповідають якісь неймовірні історії про його курс.
Але є ще одна категорія населення, яка знає, хто такий Сергій Іванюк, – це ті, кому вже пощастило прочитати повість «Лісом, небом, водою» (дві перші її книги уже вийшли друком). Вони можуть засвідчити, що такого українська дитяча література ще не знала…
Утім, від авторства Сергій Іванюк хитро відмовляється…

 

– …Ну, це така досить банальна історія. Ми зі сватом копали на дачі яму – бо на дачі завжди потрібна яма. На щось наштовхнулися… Я не мав ніяких ідей, що це може бути, а от сват у мене – інженер, винахідник, дуже заслужений чоловік у цій галузі – він там поколупався, різні кнопочки понатискав і майже відразу сказав, що це машина часу, тільки дуже стара. Я здивувався: «Що значить – стара? Машин часу ще не винайшли взагалі!» А потім сам здогадався: старе – це те, що він не може відремонтувати. Бо взагалі-то він лагодить усю домашню техніку, яку я ламаю… Але доки він займався кнопочками, я, як людина більш прагматична, помітив скриню. У ній виявився рукопис. І оце я його розшифровую. На жаль, я не можу сказати, скільки всього буде книг, бо цей рукопис у дуже поганому стані. Поки я розшифровую верхню сторінку, то вона розсипається, я її здмухую – і починаю другу.

 

– Так чи інакше, а потрапити в літпроцес вам довелося. Якою вам бачиться картина української дитячої літератури на цьому етапі її розвитку?
– Власне, загальновизнано, що вона зародилась у кінці ХІХ ст., хоча я з цим не дуже погоджуюся – здебільшого це було коло дитячого читання, а не література, написана для дітей, яка за той період поміщається в один том. А масовий розвиток дитячої літератури в Україні почався в двадцяті роки ХХ ст. Але його практично відразу було використано. Я свого часу написав монографію про українську літературу для дітей ХХ ст. – власне кажучи, радянських часів – і там цю ідею було обґрунтовано. Партія швидко зрозуміла, яке це потужне діло, і таким чином літературу знищили – з неї зробили інструмент, утилітарну річ, яка потрібна для виховання молодого покоління. У такий спосіб літературу було зведено лише до цієї функції… Тому навіть найкращі письменники були отруєні цією функціональністю… Більше того – ті, хто намагався писати інакше, все одно перебували під жахливим видавничим пресом… Скажімо, чарівна казочка у нас вийшла у шістдесяті роки – «Країна Сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка. Але – не знаю, на якому етапі – там з’явилася закордонна країна, з якої все погане надсилалося сюди. Прекрасна книжка Віктора Близнеця «Земля світлячків» теж має “закордонний момент”… Я вже не кажу про такого чудового дитячого письменника, як Трублаїні, який сьогодні практично не є у колі дитячого читання. Він письменник від Бога, таких дуже мало у світі, він міг би бути в одному ряду з Джанні Родарі, Астрід Ліндгрен, Крістіною Нестлінґер та іншими колосами світової дитячої літератури, але не в тій країні народився…

 

– А кого з українських письменників ви б радили почитати підростаючому поколінню?
– На щастя, є що порадити… Я, скажімо, дуже люблю оповідання для дітей Майка Йогансена. Він свого часу написав десять просто феноменальних оповідань про тварин – особливо я люблю «Собаку Джан». Безперечно, Нестайко, Близнець… який, до речі, теж міг би бути титаном. Скажімо, поки «Женю і Синька» не дочитаєш до танка – вона геніальна. Просто диво! А коли з’являється танк і романтика Великої Вітчизняної війни у свідомості сучасних піонерів – це вже трошки не те… І, безперечно, «Звук павутинки» – це те, що всі вважають найкращим.
А загалом в українській літературі для дітей сьогодні є величезні проблеми. Маємо дуже багато дитячих письменників, але дуже мало книжок, які можна було б радити сучасній дитині. Свого часу була гарна книжка Оксани Іваненко «Сандалики, повна швидкість!», «Великі очі», «Лісові казки» – утім, «Лісові казки» і сьогодні можна читати із задоволенням. А от «Великі очі» і «Сандалики…» на сьогоднішню дитину можуть справити якийсь руйнівний вплив. І так, на жаль, дуже багато… Я не кажу про письменників середньої руки (таких, як, скажімо, Владко був у тридцяті роки – він і тоді не був видатним письменником, а сьогодні взагалі нечитабельний).
Ну і, безперечно, те, що писали «дорослі» письменники для дітей. Скажімо, «Сіроманець» Вінграновського і сьогодні нічого не втратив – це повість, яка може бути перевидана і з задоволенням прочитана нашими дітьми. Це твори Григора Тютюнника, Дмитра Павличка. Була розкішна книжечка Ліни Костенко «Вірші для дітей»…

 

– «Для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки краще». Ви згодні?
– Це велике лукавство, бо Горький, який це сказав, для дітей писав набагато гірше. Що значить «тільки краще»? Письменник пише так, як уміє. Оце я сьогодні пишу нормально для дорослих, а завтра писатиму тільки краще? Краще, ніж можу?

 

– А в чому тоді відмінність?
– Знаєте, є таке поняття, як «концепція адресата». Адресата закладено в тексті. Ми можемо зрозуміти: «Ага, це для ПТУшників», — або «Це для студентів престижних вузів». У дитячих книжках це доведено до повної прозорості – як для ідіотів. На книжці написано: «Для дітей» – з таким же успіхом можна писати: «Це хороша книжка». Якось ще в радянські часи у книжковому кіоску на Подолі побачив отак розгорнений журнал, притиснутий зсередини до скла, туди вкладено аркуш із учнівського зошита і на ньому кострубато написано: «О коварных методах шпионажа». Отака наївна реклама.
Існує уявлення, що література для дітей – це звуження адресата. Якщо це так, то це погана література. Бо насправді «для дітей» – це розширення адресата. Є книжки – наприклад, Міллера, – які дітям не варто давати. Є книги, які дітям не те що протипоказані… Скажімо, «Улісс» Джойса діти не вчитають.

 

– Та й не кожен дорослий подужає…
– А якщо на обкладинці книжки написано «для дітей», то насправді це мусить означати «І для дітей». У таких книгах є стільки всього «не для дітей», на що діти просто не звернуть уваги… Скажімо, були прекрасні дитячі книги Васілія Аксьонова «Мой дедушка памятник» і «Сундучок, в котором что-то стучит» – стьоб із піонерської романтики… Деякі діти читали її всерйоз, деякі читали її як пародію і дуже сміялися, але коли її читають дорослі, то сміються ще більше. Скажімо, там є такий пасаж: Наташа Вєртопрахова, тринадцятилітня радянська гімнастка, пересідає з літака на літак, і на неї кидаються «ласі до сенсацій представники буржуазної жовтої преси». Вона звично відбивається від їхніх запитань: так, втомилася після змагань; так, готуюся до нових стартів; так, усіма своїми успіхами я завдячую своєму тренеру Г.Н. Гумберту… У сімдесяті роки мало хто знав, хто такий Гумберт, і це було справжнісіньке літературне хуліганство. Але книжка від цього не стає недитячою. Або як у «Золотому ключику»: «Жаби притягнули двох старих, осліплих вужів. Їм все одно було скоро помирати, і жаби вмовили їх померти геройською смертю…»

Спілкувалася Атанайя Та