Софія Андрухович: “Юрій Андрухович мої твори не редагує”

„Вона має прізвище Андрухович лиш через те, що це – її прізвище, і аж ніяк не через те, що її батько відомий письменник”, – знаєте, кому належать ці слова? Не повірите, саме тому, хто й подарував їй це прізвище – Юрію Андруховучу. Певно, їх дратують журналіські „креслення” лінії батько-донька. Але це ж саме той випадок, коли можна „піти проти природи”. Бо у випадку їхньої родини, природа вирішила не зупинятися на доньці талановитого письменника, щиро обдарувавши письменницьким талантом Софію.

   

 

      – Більшість починає свій письменницький шлях із поезії, аргументуючи це тим, що для прози важливо мати життєвий досвід. Але в тебе все склалося навпаки…
    – Так вийшло. Я ніколи не писала поезії – якщо не враховувати кількох смішних спроб у дитячому віці. На мій погляд, у певному сенсі поезія набагато досконаліша за прозу, її мова ближча до музики. В мені все влаштовано так, що я більшою мірою схильна до розповідання історій. Такий у мене кут зору, така особливість сприйняття світу. Хоча дуже часто складно поставити межу між прозою і поезією. Вони надто сплетені між собою, часто вони неможливі одна без одної. Я пишу прозу, але в ній за бажання можна побачити поетичне. Мені здається, кожна людина має свій унікальний досвід, і всі заняття цього світу його потребують. Інша справа, що писати роман про війну більше випадає людині, яка її пережила. Так само, звісно ж, не може вийти еротичний роман з-під пера старої діви. Просто досвід має відповідати твоєму письму і навпаки.
 

 

   – Багато читаєш, а хто серед найулюбленіших?
    – Їх дуже багато: Чарльз Буковськи, Едуард Лімонов, Генрі Міллєр. Останнім часом я захопилась американським письменником Майклом Канінґемом, мене дуже вразив його “Будинок на околиці світу”. Справді настроєвий і переконливий роман, я ним жила, напевно, кілька місяців після прочитання. І ще з останніх вражень – канадська письменниця Марґарет Етвуд.
   

 

    – А перше твоє оповідання було написане, мабуть, усе-таки під впливом письменницької роботи батька?
    – Чи так само часто в сина-хірурга запитують про вплив його хірурга-батька? (сміється).  Чомусь династії в інших сферах стільки питань не викликають. Мій життєвий вибір у принципі формувався у ліберальній атмосфері родини. Батькова творчість не вплинути не могла – це тепер виглядає як очевидність, що не потребує зайвих пояснень. І – головне – нічого нового до мого портрету це знання не додає.
   

 

– А взагалі, як ти зрозуміла, що твій батько письменник? Мабуть, у вашому домі весь час купчилися творчі люди…
    –  Я не зрозуміла, а просто про це завжди знала. І це знання прийшло до мене задовго перед життєвим досвідом. Я ніколи не поділяла людей на творчих і нетворчих. Так само ніколи не сприймала татове письменництво як належність до певної касти обраних, яка обов’язково десь мусить «купчитись». Проте, як на мене, це норма, коли письменник спілкується з іншим письменником, художником або музикантом. З ними в нього більше спільного, ніж, наприклад, з банківськими клерками чи депутатами різних рівнів.
 

 

   – Чи не думаєш, що в літературі так може трапитись, що Юрій Андрухович лишиться такою Оленою Пчілкою…
    – Андрухович завжди залишиться собою і зовсім не варто спекулювати старими дружніми жартами. Подібні запитання ставляться зазвичай для того, щоб мене з татом зіштовхнути лобами або перевірити мою реакцію: ну, як вона викрутиться цього разу? Для любителів біографічного і бульварного методів в українській критиці слід нарешті пошукати інші об’єкти для своїх тонких історико-літературних асоціацій. Соломія Павличко свого часу дружньо пожартувала про Олену Пчілку. Але література не іподром, а письменники – не коні. Юрій Андрухович – це Юрій Андрухович. Софія Андрухович – це Софія Андрухович. Крапка.
   

– А хто перший читає твої твори?

    – Це насамперед люди, думка яких для мене важлива і яким я довіряю.
   

 

– Чи редагує твої тексти Юрій Андрухович?
    – Він ніколи нічого не редагує і нічого не радить. У батька цілком відсутні менторські амбіції. Він поважає мою свободу і сам би не витримав якихось сторонніх втручань у свою творчість. Попри те, що «Сьомга» має елементи автобіографії, він сприйняв її правильно – як літературний твір.
 

 

   – Коли тобі найкраще пишеться?
    – Я не можу точно сказати, бо не залежу від часу. Знаю, є такі люди, які спеціально прокидаються дуже рано і пишуть вдосвіта. Один мій знайомий польський письменник закінчує писати тоді, коли я тільки зазвичай прокидаюсь. Для писання мені потрібен мінімальний комфорт і спокій.

 

   – Розкажи, як ти провела час  на стипендії у Польщі?
    – Весело і безтурботно. Я провела три місяці на старій краківській віллі у столітньому парку, де написала половину книги оповідань «Жінки їхніх чоловіків». Під час стипендії я особливо гостро відчула, що писати з примусу неможливо. Довелося знищити написане і розслабитись. За кілька днів несподівано для себе самої почала працювати – цього разу легко і з задоволенням.
Разом зі мною на цій стипендії був Тарас Прохасько і кілька колег з Польщі і Німеччини. Взагалі, чимало українських письменників уже встигло побувати там.
  

 

  – Ти працюєш як письменник, а чи є якась сфера, суміжна письменництву, в якій ти могла себе проявити? Як, наприклад, Юрій Андрухович проводить  музичні експерименти із гуртом „Карбідо”?
    – Окрім письменництва я займаюся перекладами – з англійської і польської. Нещодавно переклала роман Мануели Ґретковської «Європейка», «Принца Каспіяна» з «Хронік Нарнії» К.С.Льюїса. На черзі – наступні частини «Хронік».
 

 

– Ти власноруч проілюструвала свій роман “Сьомга”. Може, займешся оформленням книжок?
    – Наївні рисунки до «Сьомги» контрастують із серйозним текстом. Я це робила для того, щоб якось збити пафос цього важкого і складного для мене тексту, додати до нього дещицю несерйозності. Не певна, чи далі продовжуватиму ілюструвати свої тексти. Мабуть, не варто забирати хліб у професіоналів.
   

 

– А чим би ти хотіла займатися, окрім літератури та речей, із нею пов’язаних?
    – З відсторонених речей в мене є мрія… Я дуже люблю собак, ми з чоловіком завели кілька місяців тому ньюфаундленда. І якщо все буде добре, я б хотіла займатися розведенням цієї породи, вона рідкісна і потребує неофітів. Мені просто дуже подобається доглядати за ними і спілкуватися, це неймовірні відчуття, навіть взяти такі банальні речі як кількагодинне купання, вичісування і сушка феном – це ніби медитація.
   

 

– Чи ти не воліла б написати книгу за прикладом щоденника Ґретковської, який переклала? Гадаю, у тебе не менш насичене і цікаве життя…
    – В романі “Сьомга” присутня певна щоденниковість. Хоча він написаний паралельно моєму життю. Але я б не хотіла писати як Мануела Ґретковська чи будь-хто інший. Навіщо когось мавпувати? У неї свій стиль, а в мене свій. І навіть щоб написати цікаво про своє життя, необов’язково штурмувати полюс або хворіти на СНІД. Ненасичених і нецікавих життів не буває – все залежить від оптики.

 

Спілкувалася Іра ТАТАРЕНКО