Василь Ґабор: «Добра книга — не та, що дає відповіді, а та, що ставить запитання»

gaborЛьвів’янин Василь Ґабор відомий перш за все як неперевершений новеліст, автор збірки «Книга екзотичних снів та реальних подій». Крім цього, він є автором низки літературознавчих статей, краєзнавчих есеїв. Останнім часом пан Василь активно займається упорядкуванням антологій, які виходять друком у серії «Приватна колекція». Що спонукало письменника раптом узятися за впорядкування й видання чужих творів, ми розпитали у Василя Ґабора.

— Пане Василю, розкажіть, чому упорядковувати антології вам зараз цікавіше, ніж писати?
— Я двадцять років писав одну «Книгу екзотичних снів та реальних подій», і все, що хотів, сказав у ній. Після цього майже нічого не пишу. Але письменник не обов’язково мусить постійно писати. Власне, зараз я не відчуваю потреби писати, бо сучасна ситуація в українській літературі нагадує мені ту, яку окреслив Вільям Фолкнер у своїй нобелівській промові. А він сказав, що в літературі перестала існувати проблема духу і що молоді письменники відвернулися від проблем людського сердця, яке знаходиться в постійному конфлікті з самим собою, а тільки цей конфлікт може народити хорошу літературу, бо все інше не варте опису. Отож молоді письменники пишуть не про кохання, а про пороки та про перемоги, які не приносять ні надій, ні співчуття. Можливо, тому й почав більше займатися видавничими проектами, аби показати найкраще, що є в українській літературі.

— За якими принципами підбираєте твори для серії «Приватна колекція»?
— На початку проекту, 2002 року, у мене була одна мета: показати панораму літературного покоління 80-х ХХ ст. Я прагнув, щоб антологія була корисною читачам, тому подав детальні біобіліографічні відомості про кожного з авторів та літературу про їхню творчість. І це спрацювало. У виданнях «Приватної колекції» я міркував представляти виключно покоління 80-х, та згодом прийшлов до усвідомлення, щоб рухатися вперед, треба знати, що було перед тобою. Так почав друкувати твори письменників 60-х років ХХ ст., Валерія Шевчука, Ніни Бічуї та ін.

— Знаю, що у вас особливе ставлення до українських перекладачів…

— Українські перекладачі, на моє переконання, найбільш упосліджена категорія творчих працівників. Мене завжди це обурювало, тому й придумав серію «Майстри Українського Перекладу», де поруч із відомим зарубіжним автором подається самобуній український перекладач. На звороті книг цієї серії ми вміщуємо світлини не лише письменників, а й перекладачів. Ретельно продумуємо й оформлення книг. Наприклад, для «Венери в хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха у перекладі Наталки Іваничук ми використали світлини еротичної пластики Львова, які теоретично письменник міг також бачити, бо народився і провів дитинство у нашому місті. Спонукало до цього й те, що Захер-Мазох надзвичайно темло й захоплено змалював українську (русинську) жінку та рівноправні стосунки між чоловіком-русином і жінкою-русинкою.

— Ви також відрізняєтьсь від переважної більшості чоловіків-літераторів тим, що не ділите прозу на жіночу й чоловічу.
— Коли вийшла «Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття» мені почали дорікати: «А чому така дискримінація? Чому у вашій книзі тільки чотири жінки?» Тоді я просто не думав про стать авторів, які ввійшли до антології. Але в роботі я дуже азартна людина. І мене це настільки заінтриґувало, що вирішив видати антологію, де було б сорок жінок — бо у попередній було сорок авторів. А коли почав збирати — то для мене відкрився вражаючий світ української жінки. Прочитавши антологію, Роман Іваничук якось сказав мені: «Василю, ви зробили чоловікам велику прикрість, бо виглядають вбогішими за жінок-письменниць, вони цікавіші». Нещодавно Оксана Забужко зауважила, що чоловіків у літературі стає так мало, що незабаром жінки видаватимуть їхні твори.

— Як ви ставитесь до активності жінок у різних сферах життя?

— Коли я вчився на журналістиці, то в нас в групі було п’ять чи шість дівчат. А тепер ситуація кардинально змінилася: у вишівській аудиторії зазвичай можна побачити п’ять—шість хлопців. Враження, що в молодих дівчат, на відміну від інфантильних хлопців, більше енергії й бажання чогось досягнути в житті. Та моя дружина з цього приводу каже, що хоч і вчиться у вишах все менше хлопців, але чомусь і далі керівні посади обіймають переважно чоловіки. А як на мою думку, в Україні саме жінки починають домінувати у всьому, і ця ситуація насторожує.

— Як ви вважаєте, літературі загрожує пересичення, яке зараз проявляється майже в усьому?
— У світі панують закони, які нам важко повністю зрозуміти. На початку 90-х, коли були заборонені теми сексу та еротики, виходив журнал «Авжеж!», де цього сексу було так багато, що журнал почав викликати оскому. Перенасичення ринку книгами також можливе, але будь-яке перенасичення викликає в людини потрібну реакцію: вона відвертається від примітиву і шукає тоді чогось вартісного у літературі чи мистецтві. Та доброї літератури насправді є мало, тому я не став би говорити про проблему перенасичення в нашій літературі. Є просто примітивні книги, а в нинішніх умовах примітивний автор може почуватися дуже добре: в анотаціях про себе може написати, що він «культовий», «знаковий» і т. д., і знайдуться люди, які повірять цій рекламі, придбають книгу і гірко розчаруються. Тому, розпочинаючи роботу над «Приватною колекцією», я переслідував також мету, щоб якомога менше читачів розчаровувалися нашими виданнями.

— Але як же зорієнтуватися, «попса» чи «не попса» ховається під обкладинкою?
— Тут багато важить досвід читача та його естетичні смаки. Особисто для мене добра книга — це та, яка не дає відповіді, а ставить запитання, і її можна читати з будь-якої сторінки. Важливим є і стиль письма. А нинішня молодь так пише, ніби поспішає кудись.

— Не думаєте, що такий стан речей обумовлений часом: швидкий розвиток інформаційних технологій й інші суспільні процеси, які впливають на життя сучасної людини?
— Це обумовлене бажанням бути відомим серед людей, а не бажанням зрозуміти їх. Тож і виданнями «Приватної колекції» намагаюся спонукати людей до того, щоб краще зрозуміли себе і виробляли власний погляд на світ.

— «Добра проза ставить питання, а не дає відповіді»… Над яким питанням зараз розмірковуєте?
— Колись Дар’я Віконська, дослідниця творчості Джеймса Джойса, зауважила, що найважливіше у письменника не стиль письма, а стиль життя. Власне над цим і замислююся, бо вважаю, що стиль життя впливає на письмо. Хотів би видати монографію Віконської про Джойса. Мене завжди приваблюють аристократи духу і радію, що можу пропагувати їхню творчість.

Спілкувалася Іра Татаренко

Фото з сайту Бквоїд


Біографічна довідка

Василь Ґабор народився 10 грудня 1959 р. у с. Олександрівка на Закарпатті.
Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка
Працював у львівських газетах та історико-краєзнавчому журналі «Літопис Червоної Калини».

З 1993 р. – науковий працівник Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.
Автор збірки новел «Книга екзотичних снів та реальних подій», циклу краєзнавчих есеїв про княжі міста, упорядник низки антологій.
Його твори перекладалися німецькою та хорватською мовами.
Живе у Львові.