Іван Андрусяк: “Текст без інтелектуального підґрунтя – це, даруйте на слові, лайно”

Літературна критика почала вважати його одним із чільних поетів покоління «дев’ятдесятників» ще з минулого століття – коли він тільки увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угрупування «Нова дегенерація» (до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк). Критики мають достатньо матеріалу, щоб спостерігати творчу еволюцію та впізнавати Андрусякову власну поетичну манеру, базовану на метафоризмі, – він видав уже понад десяток книг, та ще й у перекладі кількома мовами. Останнім часом його вклад у сучукрлітпроцес збільшився також за рахунок плідної перекладацької діяльності (з російської, англійської та польської), а також активної літературної критики (вияви якої можна спостерегти у часописах «Книжник-Review», «Книжковий огляд», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та інших). І якщо не всі однаково розуміють і захоплюються його творчістю, то принаймні ніхто не сумнівається, що це – література.

 

–Трохи вульгарне запитання, але його ставлять традиційно всім письменникам… Як і коли ви почали писати? Що стало, так би мовити, творчим копняком?
– Копняка, як це не дивно, не було – воно все вийшло якось саме собою. Перші вірші до мене почали приходити, коли я щойно пішов до школи, а може, й раніше. Пам`ятаю лише той стан, настрій, коли я ходив у перший клас Вербовець-Коневської початкової школи кілометрів зо три пішки – горбами, попри ліс, а трохи й почерез ліс, дуже часто сам. І в голові крутилася спершу мелодія, точніше, ритмомелодика, а разом із нею й текст. Як тільки навчився писати, то вже почав це записувати. І коли пішов у «дорослу», себто восьмирічну школу, мав уже кілька блокнотів із такими текстами.
Це справді дивно, але в дитинстві я чомусь хотів стати не тим, ким зазвичай мріють стати хлопчаки, а – письменником. Оформляв свої писання у рукописні «книжки», причому писав дуже багато – «виписувався». І дуже багато читав. А найдужче мені хотілося видати колись «справжню» книжку…

 

– Якось я запитала в одного літератора, в якого на полиці стояла ваша книга: «Ти розумієш прозу Андрусяка?» На що він відповів: «А для чого?» Справді, ви вважаєтесь елітарним письменником – а для якої саме еліти пишете? Яким має бути ваш читач?
– Моїм улюбленим – і «найелітнішим» для мене – читачем є дитина віком від нуля і десь до 12-13 років. Доки вона ще сприймає текст насамперед на рівні почуттів – а вже відтак ці почуття схиляють її до інтелектуального відгомону. З дорослими складніше, бо вони хочуть спершу розуміти, а вже тоді все інше… Насправді ж у літературі, як і в музиці чи живописі, первинна емоція – і вже вона збурює інтелект. Текст без інтелектуального підґрунтя – це попсня; для мене це, даруйте на слові, лайно. Але текст, спрямований винятково на «розуміння», на препарування холодним скальпелем інтелекту, добрий для науки – а в літературі для мене він чужий.
Тому мій читач – це людина, яка не втратила дитинної здатності сприймати світ емотивно і водночас виховала в собі достатньо гнучкий інтелект, здатний гостро й чесно реагувати на емоцію.
Так що ваш приятель має рацію, коли стверджує, що Андрусяка не треба розуміти. Достатньо відчути й осмислити – якщо є таке бажання…

 

– У чому бачите відмінність теперішнього етапу сучукрлітпроцесу від часів, коли ви в нього лише влилися?
– Відмінностей багато, але всі вони дрібні й несуттєві – контекстуальні. Насправді поколіннєвий поділ надзвичайно умовний, та й, правду кажучи, сумнівний. У літературі працюють не покоління, не гурти, не студії, не спілки, а особистості.

 

– Чи вважаєте ви когось своїми літературними попередниками / наступниками? Наскільки взагалі нашій літературі властива спадкоємність?
– Кожен молодий письменник, приходячи в літературу, намагається переконати всіх, і насамперед самого себе, що він оригінальний, неповторний, і нічого схожого раніше й близько не було. Це природно. Так само природно, як і те, що у висліді його писання спокійнісінько вкладаються в рамці певної традиції. Я – не виняток. Проте до якої саме традиції згодом прилучать мене, я не знаю. Хоча мені подобається визначення Олега Солов’я – «правий модерніст».

 

– На вашу думку – із вашого власного досвіду – редакторсько-перекладацька робота заважає митцеві повноцінно брати участь у цьому самому літпроцесі? Чи, навпаки, стимулює?
– Тут не буває готових рецептів. Комусь заважає, когось стимулює… Для мене це – робота. Я з роду селянин, гуцул, і у мене в крові – працювати багато, не сидіти без діла. А це якраз і є те діло, яке мені цікаве і яке я можу робити професійно.

 

– Ну, і зовсім вульгарне запитання, але як без нього… Які ваші творчі плани?
– Гадаю, що всі мої плани – творчі… Тим паче, що насправді я нічого не планую, а пишу те, що мені цікаво, що мені хочеться, що з мене «йде» саме, – і такий підхід до писання маю за єдино можливий. Узяти себе «за зябра», посадити за комп’ютер і змусити писати художній текст – це для мене дикунство! Перекладати (не поезію) чи редагувати – так, але то робота. А ось писати власний текст можна тільки тоді, коли він береться «писати мене». Якщо можу не писати – то не пишу.
Так що в контексті планів можу говорити лише про те, що вже написане, і я волію його видати. Маю надію, що до кінця цього року побачать світ три мої книжки – критична, прозова і перекладна. Критична зветься «Латання німбів», вона готується до друку в Івано-Франківську. Це вибрані статті й есеї за п’ять останніх років – свого роду «авторська» спроба осмислення того, що коїлося в цей час у нашій літературі. Прозова книжка має довгу і дивну назву – «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша». Назва ця не моя, а видавнича – таким чином звуться всі книжки із серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т», де вона готується до друку. А перекладна – це моя давня мрія! Це «Практичне котознавство, писане Старим Опосумом» – знаменита «котяча книжка» Томаса Стернза Еліота. На неї давно «облизуються» наші котомани, поезомани й інтелектуалісти – а тепер зможуть нарешті «продегустувати» українську інтерпретацію цих віршів…

 

 

Довідка:

Іван Андрусяк
Поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.
Народився 28 грудня 1968 року в селі Вербовець Косівського району Івано-Франківської області.
Автор дев’яти поетичних та однієї прозової збірки («Вурґун»), книг для дітей «Стефа і її Чакалка: Дівчача повістина», «Зайчикова книжечка: Віршовані казки», «Звіряча абетка», «Дядько Барбатко сміється» (Іван Андрусяк, Валентина Запорожець, Микола Гриценко).
Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), імені Бориса Нечереди (2002), журналу "Кур’єр Кривбасу" (2007).
Член НСПУ та АУП.
Живе і працює в Києві.

 

Спілкувалася Атанайя Та