СВІТЛАНА ПИРКАЛО :СЛОВО «ДЖЕНТЛЬМЕН» В АНГЛІЇ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ДЛЯ НАДПИСУ НА ДВЕРЯХ ТУАЛЕТУ

Світлана Пиркало – письменниця, яка пише тільки правду й нічого, окрім правди. Вона – авторка двох романів: «Зелена Маргарита» та «Не думай про червоне», а також укладачка Словника молодіжного сленгу, поданого під однією палітуркою із «Зеленою Маргаритою».

А ще Світлана – журналістка. Зараз мешкає в Лондоні й працює продюсером Бі-Бі-Сі. На дозвіллі для чоловіка-американця сама квасить капусту й робить буряковий квас.

Пропонуємо читачам ДЧ міркування про специфіку українського та англійського фемінізму та поради, як вийти заміж за американця, у виконанні Світлани Пиркало.

 

 

«Я НЕ ПРОТИ ЗІРКОВОЇ ХВОРОБИ»

 

– Для початку розкажіть про себе.
– Я – Світлана Пиркало. Народилася в селі Тахтоулове Полтавської області. У чотири роки почала читати. А років у вісім стала другом читача, бо написала вірша про те, що я хочу літати в космос і вчити дітей у школі. Я вважаю так: треба жити цікавим життям. Щоб у ньому були секс, наркотики, рок-н-рол. А потім треба про все це писати в книжках. І тільки чисту правду! От, наприклад, останнє моє оповідання  – теж із власного життя. Річ у тім, що якось я побила «голубого» із Більбао (це таке місто в Іспанії), бо він чіплявся до мого нареченого. Отож я описала все це і почала оповідання словами, що все це  – чиста правда!

 

– Ви працюєте журналістом зараз і вже давно. А чи не складно суміщати журналістику й письменництво: на роботі цілий день пишу, приходжу додому  – знову пишу?
– Насправді, це жахливо. Але я зараз намагаюся на роботі не писати – чуже правлю та на тому творчість і припиняю. А тим часом вдома почала ще один роман писати. Теж – тільки чиста правда.

– Ваш перший роман «Зелена Марга­рита» в певних колах став майже культовим. Як воно: відчувати себе культовою письменницею?
– Ви знаєте, чесно кажу, що я живу зараз так далеко від України, що зовсім цього не відчуваю. Було, звісно, ще колись… Сиджу собі в Києві на Прорізній, на лавочці, п’ю пляшку чогось такого, а повз мене проходить якийсь хлопець. А потім зупиняється й простягає мені книжку із рюкзака. Каже: «Пані Світлано, дайте автограф». Я дещо стухла від того, але було дуже приємно. Взагалі, я знаю, що комусь мої романи подобаються, бо люди дуже часто пишуть на е-мейл, дякують, висловлюють якісь враження.

 

– Звідки вони е-мейл знають?
– А в моєму другому романі Павліна Стопудів написала свій е-мейл. А народ якось здогадався, що через неї можна й на мене вийти. Приємно, звісно. Але насправді мої читачі зараз так далеко, що… Я собі, може, і захворіла б на якусь мініатюрну зіркову хворобу, але не вдається ніяк.

«ЛЮБОВ ЗЛА – ПОЛЮБИШ І АМЕРИКАНЦЯ»

 

– Друга книга дуже романтична, про велике кохання. Наскільки вона відповідає тому, що було у вашому житті?
– Це чиста правда.

 

– І чим закінчилася ця правда?
– Ще краще, ніж у книжці. Герой мого другого роману насправді існує і грає на саксофоні. Навіть звати його так само, як там написано, – Джим. Він дійсно приїжджав у Лондон. Але художня правда таки відрізнялася від правди життя. Він приїхав і каже: мені немає де жити, бо я злидень. Я тоді трохи здивувалася, звісно: мало того, що одружений, збирається розлучитися і йти до коханки, та ще й хоче в мене пожити. Нічого собі! Але кажу: добре… Отак він у мене в хаті ночував пару ночей, а я ходила на його концерти. І якось, поки він грав на сцені свій дурний джаз, у якому я нічого не розумію, бо він експериментальний і там взагалі мелодії нема, – я познайомилася з одним гарним мужчиною, якому теж не сподобався той джаз. Нас об’єднав спільний інтерес. Чи не-інтерес.

 

– А він знає, що ви письменниця?
– Знає. Я переклала свій роман англійською мовою, він його читає.

 

– І як він на це реагує?
– Він пишається.

 

– Тобто ви сидите – пишете, а він сидить і пишається?
– Є чоловіки, які насправді пишаються, коли їхня жінка досягає якихось професійних висот, або хоча б лізе на якийсь професійний Еверест.

 

– Є такі чоловіки, які пишаються? Певно, не в Україні…
– В Україні теж бувають. Але в Україні вони сидять і пишаються цілодобово. Вони це сприймають як роботу таку, й анічогісінько більше не роблять!.. Ні, жартую, в Україні чоловіки насправді дуже класні.

 

– Такі класні, що ви вибрали собі американця. 
– Ні. Ну, любов зла – полюбиш і американця.

 

«БІ-БІ-СІ НІЧИМ НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД РАДЯНСЬКОГОНАУКОВОГО-ДОСЛІДНОГО ІНСТИТУТУ…»

 

– Ким ви працюєте зараз на Бі-Бі-Сі?
– Я займаюся оновленням веб-сайту, редагую тексти новин. Іноді сама пишу маленькі новини. Нічого такого особливо творчого не роблю. І це дуже добре. Бо якщо робити щось творче, тоді немає сили ввечері щось писати.

 

– А в ефір ви зараз виходите?
– Час від часу. Це залежить від того, у кого яка зміна. Тобто, можна в ефір вийти, щось поговорити, потім – в Інтернеті посидіти. Потім – плівку порізати.

 

– Усе залежить від вашого бажання чи від думки начальства?
– Начальство розписує, хто що робить. І це добре. Бо коли я працювала на «1+1» і робила програму «Без табу» (навіть книжку про це потім написали – із трьома голими створіннями на обкладинці) – то в мене не було ні бажання, ні сили щось іще робити. Було десь так: роботу закінчили, по сто грам – і в койку.

 

– І який був ваш вклад у цю програму?
– Я була головним редактором – це так називалося. Насправді ж я писала сценарії.

 

– Тобто так, як у програмі «Вікна» Нагієва: спочатку пишете сценарій, потім підбираєте акторів, потім…
– Брехня! У нас все було справжнє. Тільки одна була несправжня історія, але ми в ефір її не пустили. До нас прийшов такий божевільний журналіст і почав розказувати, як він був у навколосвітньому плаванні. Микола Вересень його слухав-слухав, а потім вийшов і сказав: заберіть цього героя зі студії, бо він зараз на Марс полетить!

 

– Це в ефірі було?
– Ні, йшов запис… Ми потім думали цю програму дати на перше квітня. А так у нас усе було правдою – для чого ж брехати?

 

– Якщо все правда, навіщо сценарії?
– А щоб розставити все по порядку: той те каже, той те. Сценарії важливі, бо історія розвивається протягом двадцяти, навіть сорока років. А вкластися треба в тридцять хвилин. Треба чітко вибрати ключові моменти. Це схоже, наприклад, на те, як по книжці знімають кіно.

– Ви працювали виключно у ЗМІ?
– Я почала працювати з третього курсу. Писала в газету «Діловий тиждень», «Час», потім трошки на «1+1» була. Чотири місяці працювала прес-секретарем у Поплавського. Це була прекрасна робота, бо половина гуртожитка хавала те, що я в нього на фуршетах крала. Я розробила систему: із кульком приходиш на фуршет до Поплавського й збираєш із бутербродів ковбасу, бо якщо брати з хлібом, то дуже мало місця залишається. А якщо взяти дві пляшки коньяку по півпляшки й заховатися за фіранку, то можна їх злити в одну й заховати в штани. Потім я із пакетом ковбаси й пляшкою коньяку їхала в гуртожиток, і ми там все це діло споживали.

 

– А чому ж ви пішли звідти?
– Він вважав, що коли я краду в нього ковбасу, то мені можна й не платити!.. Потім я в журналі «Єва» працювала, навіть у якийсь момент заступником головного редактора. Тоді була робота в «Табу». А потім я подала документи на українську службу Бі-Бі-Сі й, на щастя, виграла. Це був конкурс дуже великий – 76 претендентів.

 

– Ваша біографія може здатися читачам втіленням мрій будь-якої української жінки: народилася в селі, потім закінчила університет, потім працювала на телебаченні з зірковими ведучими, потім виїхала за кордон працювати на Бі-Бі-Сі, одружується з американцем…
– Я ще повинна стати все­світньою зіркою… Але все, що ви сказали, то є чиста правда. Тому всі жінки повинні піти в магазин, купити мою книжку й прочитати її.

– А там є технологія?
– Там не технологія, там дух!

 

– Тоді ваша порада: що треба  зробити жінці, щоб поїхати жити в Англію  й вийти заміж за американця?
– Якщо ставити собі за мету вийти заміж за американця, я думаю, нічого не вийде… У мене такого наміру не було – просто мені американець трапився. Взагалі-то, я собі шотландця шукала, бо мені подобається, як вони в спідницях ходять. Навіть зустрічалася цілий рік із одним шотландцем, але він був надзвичайно нудний і дуже скупий. А от американець у мене веселий і дуже щедрий, тому в нас немає грошей. Я думаю, що українські жінки, які хочуть вийти за американця, за мого б не вийшли, бо в нього завжди ні копійки в кишені.

 

– Як вам живеться у Лон­доні? Чим життя в Лондоні відрізняється від життя в Києві?
– Тут все дорого, це по-перше. По-друге, тут все дуже дорого. По-третє, тут все страшенно дорого! За дах над головою треба дуже багато платити. Потім, треба дуже багато працювати. Люди на Україні в це не дуже хочуть вірити, бо вважають, що на Заході молочні ріки, кисільні береги. А насправді – дулі з маком, треба ходити на роботу й тяжко вкалувати. Але, звісно, у Лондоні непогано. Можна поїхати в Іспанію, у Париж…

 

– Із Києва теж туди можна поїхати.
– Звідси набагато ближче. Сідаєш у Ватерлоо на потяг  – за дві години ти вже в Парижі. Із Києва хіба в Житомир так доїдеш. У Лондоні класно! Правда, бути українською письменницею в Лондоні важко. Бо вже тих людей, для яких пишеш, і не уявляєш. Це десь так – на півставки тут, на півставки – там.

 

– А що, на Бі-Бі-Сі можна працювати на півставки?
– Може бути. А що? Бі-Бі-Сі нічим не відрізняється від радянського  наукового-дослідного інституту… Воно досить велике й громіздке. Якщо в НДІ можна працювати на півставки, то й на Бі-Бі-Сі теж.

 

– Але з НДІ звільнити раніше було неможливо. А тут же у вас капіталізм.
– Із Бі-Бі-Сі теж звільнити неможливо. Можливо скоротити. Зараз тут новий директор, трансформації, то, я думаю, щось таке буде. Багато людей незадоволені. Але я – член профспілок, мене так просто не звільниш.  

«ФЕМІНІЗМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ЧОЛОВІК ПОВИНЕН ХОДИТИ ГОЛОДНИМ»

 

– Ви жіноча письменниця?
– Практика показує, що мої книжки читають і чоловіки, але все-таки більше жінок. Краще сказати, молода публіка. Ясно, що мої героїні — жінки сучасні, самодостатні. Вони ходять на роботу, а потім увечері одна бухає, інша траву курить. Третя буде співати джаз. Не авангардний, а людський!

 

– Наскільки відрізняється становище жінки в Україні й у Лондоні?
– Жінки тут на зовсім іншому рівні. Наприклад, якщо ти банкірша й тобі на Новий рік видали премію не мільйон фунтів стерлінгів, як усім, а сімсот п’ятдесят тисяч, то ти йдеш у суд і кажеш: «Чого це ці скоти мені заплатили менший бонус, ніж іншим? Того, що я баба!?» І в результаті виграєш собі стільки мільйонів компенсації, що тобі вже не треба працювати ніколи в житті. В Україні таке уявити собі неможливо.

 

– А чоловіки не протестують?
– Ще й як. Тут зворотна реакція почалася  – уже чоловіки борються за свої права. Але, як на мене, дискримінація чоловіків є і в Україні. Наприклад, чоловік на п’ять років пізніше на пенсію йде. В Англії пенсійний вік  – шістдесят років і для жінок, і для чоловіків. А в Україні до шістдесяти п’яти чоловіки не доживають. Вони спиваються, у них або рак, або серце… В Україні чоловіки мруть, їх треба берегти.

 

– Тому боротися за жіночі права в Україні ще рано?
– Ні, зберігання чоловіків і жіночі права абсолютно не супере­чать один одному. Чому це чоловіки повинні зберігатися за рахунок того, що у жінок немає прав? Ні фіга! Якщо жінці дати права й можливість заробити стільки, як чоловік, вона цього чоловіка буде обнімати, цілувати, готувати йому, і з серцем у нього буде все нормально.

 

– А може, навпаки: вона буде писати романи, а чоловік буде сидіти й пишатися нею?..
– Ви знаєте, як мій чоловік розтовстів із того часу, як ми почали зустрічатися? Ось він вважає, що український фемінізм  – це прекрасно. Він так любить борщ!..

 

– Хіба в Лондоні є з чого варити борщ?
– Я знаходжу! Крім того, у мене є буряковий квас, я квашу капусту час від часу. Так що фемінізм не означає, що чоловік повинен ходити голод­ним. Ми, українські жінки, однією рукою квасимо капусту, іншою збиваємо крем на торт, однією ногою пишемо роман, другою  – натираємо підлогу, і все у нас прекрасно. Тому західні чоловіки так від нас шаленіють!

 

– А як щодо поширених у нас байок про те, ніби тут, в Англії, якщо жінці допоможеш піднести сумку чи скажеш комплімент про фігуру – отримаєш по фейсу?
– Про фігуру я б не радила робити компліментів. А якщо сумку піднесеш – ніхто тобі по фейсу не даватиме. Ні, звісно, бувають різні ненормальні. Наприклад, поступишся їй місцем, а вона подумає, що вже геть стара і їй тому місце звільняють…

 

– Але ж є таке англійське слово,  як «джентльмен»…
– Та ви що! Хіба що на туалеті написано… Та й то. Слово «джентльмен» не має ніякого відношення до тих людей, які в ці двері заходять і виходять. Ні, джентльмени ще є. Але це переважно старі хричі, які ходять із паличками й розмірковують про те, що поналазило забагато емігрантів.

 

– Англійці погано ставляться до іноземців?
– Вони тусуються між собою, а з іноземцями – не дуже. Взагалі, у Лондоні дуже мало англійців, – відчувають, що вони під загрозою, що їх у Червону книгу треба заносити, і ховаються по куточках від оцих хижаків, які поприїжджали з України, Китаю,  Індії, Пакистану… Тут же, у Лондоні, якої тільки раси нема – всякої тварі по парі. І всі англійською говорять. Лондон – це така каструля з борщем. Буряка там мало, більше картоплі, моркви, цибулі, м’яса, – але саме буряк задає характерний вигляд. Так і в Лондоні  – нібито воно англійською все, але тих англійців – як буряка в борщі. Проте колір дає.

 

 

 

Розмовляв Олекса Вертипорох