Брати Капранови: “Кар’єра письменника має два етапи: спочатку тебе не помічають, потім – не розуміють”

NewYear

Брати Капранови зрадили себе. Вже друга їхня художня книжка виходить без голої жінки на обкладинці. Що воно – поступки моралістам, а чи брати втратили цікавість до вивчення протилежної статі, яку самі називають найбільшим дивом Господнім? Про це я і запитав їх напередодні Форуму видавців.

– Братове, я вас не впізнаю. Мало того, що на обкладинці немає оголеної натури, так іще й вашого портрета катма. Що сталося?

– Ми впали у дитинство. Точніше, наша творчість: книжка “Зоряний вуйко” призначена для дітей, тому, власне, і немає ню.

– Ви розширюєте читацьку аудиторію? Чи виховуєте своїх майбутніх фанів?

– Насправді це випадок. Зустріли Тараса Житинського, музиканта, лауреата “Червоної рути”, який уже років десять живе в Лондоні, але згадав, що бачилися на початку дев’яностих у Москві, от і підійшов. Слово за слово, він питає: “А де можна купити вашу книжку про чумаків?” – “Яку це?” – “Ну, як козаки пішли жити під землю, а на верху залишилися монстри. Як по сіль ходили”. І ми згадали – дійсно, був у нас свого часу цикл “Битий шлях” про пригоди новітніх чумаків. Писався у часи, коли чумацькі картаті торби з товаром заполонили всі автобуси та ринки. Мабуть, з того і виникла ідея твору: світ змінюється, але чумацтво не пропадає. І ми уявили собі світ після глобальної катастрофи: люди живуть у печерах під землею, вода в них є, полювати можуть, чого бракує? Солі. А де у нас сіль? В Криму. От і збираються валки, як і колись, та йдуть по сіль. Перечитали ми цей цикл і вирішили, що коли сподобалося музикантові Житинському, то й дітям буде до смаку, бо музики – ті ж діти. А на додачу включили оповідання, які за тематикою та стилістикою відповідають читачам. Так і вийшла дитяча книжка.

– А що Житинський, чи отримає свій примірник за ідею?

– Авжеж. Ми йому подарували вже “Нові розділи”, і цю книжку з оказією передамо. До речі, “Нові розділи” Тарасові сподобалися, тож будемо сподіватися, що й нова книжка не розчарує.

– А як щодо жінок? Щиро кажучи, мені здається, що ви навмисне дражнили публіку своїми відвертими обкладинками. Тепер, коли ваша популярність зросла, це вже не потрібно?

– Кар’єра письменника має два етапи: спочатку тебе ніхто не помічає, а потім – не розуміє. Ми були на першому (сміються).

– З тим, що вас не помічають, проблем немає. Автографи, знаю, беруть не тільки на автограф-сесіях. А, до речі, де ви дали найекзотичніший автограф?

– У київській пробці побіля Інтернаціональної площі. Хлопець на машині пробився до нас через дві смуги і у вікно простягнув мапу Києва – що було під руками. Часто розписуємося на гривнях – у супермаркетах іншого паперу не знаходиться. На чеку в одеському Макдональдсі. У майстерні з виготовлення пам’ятників…

– Невже на пам’ятнику?

– Слава Богу, ні. У блокноті. На футболках доводилося писати.

На дівочих грудях?

– Щиро кажучи, там краще залишати поцілунки, а не автографи.

­­­– Не будемо заглиблюватися у цю тему. Хоча ні – все-таки запитаю. Узимку письменники купалися у Дніпрі голими, а потім телебачення це показало. Для чого?

– А ні для чого. Була акція – “Письменники в ополонці”. Хотіли оновити творчі сили на Водохреще. Запросили журналістів купатися з нами, а вони замість лізти в ополонку стали знімати. Ну не давати ж задній хід! З іншого боку, подібні випадки теж треба використовувати собі на користь. От ми і згадали, як роки зо три тому на нас у Рівному напала феміністка: сказала, що ми експлуатуємо жіноче тіло, і вона купить нашу книжку тільки тоді, коли побачить відповідне зображення авторів. Тож будемо вважати наше купання акцією із залучення феміністок до читання. Дівчата! Тепер наші книжки можна сміливо купувати.

– Ну, а друга частина вашої сентенції – невже читачі вас не розуміють?

– Важко сказати. Культури рецензії у нас не існує, тим більше не існує критики. А відгуки “сподобалося – не сподобалося”, навіть у розлогій формі, не дають досить інформації. Ми часто спілкуємося з читачами і весь час намагаємося розпитати: а що конкретно? Зокрема, бачимо, що “Розмір” здебільшого не розкусили, хоча Марія Матіос, наприклад, назвала його справді філософським романом, але вона – читачка найвищої проби, тому й зуміла зазирнути під провокаційний сюжет. Взагалі сюжет – це тільки один з інструментів письменника. Але щоб побачити глибше, потрібна читацька кваліфікація, яку, на жаль, здебільшого втрачено. Бо сьогодні люди отримують пережовану і навіть перетравлену інформацію: з телевізора, з журналів, з Інтернету. Легко здобувається, легко забувається. Ви помітили, що нинішні діти не можуть переказати те, що побачили чи прочитали? Олег Скрипка на „Книжкових сезонах” влучно назвав це інформаційним байкерством. Коли летиш на мотоциклі понад 180 км/год, свідомість змінюється. Бачиш тільки те, що встиг, те, що саме лізе в очі. Те саме – за комп’ютером. Але нам особисто з читачами пощастило: розумні й глибокі люди. Був, щоправда, період, коли від нашої творчості активно відмахувалися ті, хто самі себе називають інтелектуалами – мовляв, Капранови – це кітч, масовка, і немає про що говорити.

– Ви говорите “називають себе інтелектуалами”, тобто натякаєте на те, що насправді вони інтелектуалами не є?

Не знаємо, можливо, і є, але поки цього не помітно. Йдеться про розповсюджений нині псевдоінтелектуальний дискурс (пробачте за слово “дискурс”). Є люди, які нічого до ладу не знають, зате мають про все свою скептичну думку і неймовірний апломб. Кидаються іменами, термінами, а копнеш глибше – складається враження, що ця публіка перш за все намагається переконати самих себе: ми обрані, ми інтелектуали. Помічено (не нами): чим глибше людина розуміється на чомусь, тим менше скепсису, тим менше різких слів. Прикро, що цей псевдоінтелектуальний дискурс затуляє у інформаційному просторі справді розумних людей, які здебільшого не люблять на всі заставки хвалитися своїм “інтелектом”. От і виникає враження, що вся українська інтелігенція є крикливими невігласами, – а це не так.

– Ви їх лаєте через те, що вони вас не люблять.

– Насправді нам байдуже, люблять чи ні – вони не є нашою аудиторією. Ми пишемо не для них. Прикро, що під їхній вогонь потрапляють молоді, чутливі митці й через свою недосвідченість ображаються, втрачають орієнтири. Це заважає нормалізації української літератури, а від цього ми вже страждаємо як видавці. Ви помітили, що у нас не модно хвалити когось? Хвалиш – значить підлабузнюєшся або гроші взяв, ну, а як вмієш взяти на кпини – то вже точно інтелектуал. Проте останнім часом стали потрапляти на очі спроби глибокого літературознавчого аналізу нашої творчості – тож все потрошку. Літературний процес – штука об’єктивна, попри те, що складається з суб’єктивних думок.

– А на Форумі ви будете?Бо щось у програмі літературного фестивалю ваших імен не видно.

– А їх там немає. І торік не було, і позаторік. Очевидно, організатори не вважають нас за письменників, тому жодного разу не запросили до участі. Наші акції на Форумі – чиста самодіяльність, і цього року, на жаль, на неї нема грошей. Так що вибачаємося перед львів’янами, зеленого “Запорожця” не буде, й нас теж.

– Ну гаразд, на закінчення давайте все-таки порадуємо чимось читачів. От, наприклад, я чув, що ваші книжки стали продаватися в електронному форматі. Чи це правда?

– Дійсно, нас тепер можна купити через Інтернет та читати на комп’ютері або телефоні. Це значно дешевше, ніж у паперовому вигляді, тож ласкаво просимо. Хоч особисто ми вважаємо, що цифра більше підходить для енциклопедій, словників чи газет. А для художнього читання залишається старий добрий папір, тверда оправа та неповторний запах свіжої книжки. Так що бажаємо всім смачного читання.

Спілкувався Олекса Вертипорох