ПАВЛО ВОЛЬВАЧ: «Першими читачами моєї «Кляси» були критик, поет і бандит»

Читаючи роман «Кляса» Павла Вольвача, я думала про автора як про людину, яка не любить напівтонів. І це враження виправдалося під час розмови з письменником. Вольвач досить категоричний у судженнях про світ, свою творчість, роботу, особисте життя й письменницький успіх. Із ним приємно поговорити за чашкою кави – про все на світі.

У Вашому романі «Кляса» голов­ний герой працює на заводі у За­по­ріжжі. Це списано з Вашого жит­тя?

– Так, я жив у Запоріжжі й працював на заводі, займався ще багатьма речами. Але не варто ототожнювати героя роману «Кляса» і митця Павла Вольвача. Герої роману й автор перебувають у різних вимірах, існують окремо.

Коли Ви приїхали працювати до Києва, як у Вас склалося з ро­ботою?

– Я приїхав не працювати, – в цій меті є щось бухгалтерське й банальне, –а робити долю, себе. Тобто поклик був не практичний, швидше – метафізичний, містичний. Із роботою все нормально, досі живу в Києві, відчуваюся впевненіше в буденному плані. Згадую фразу одного митця, який свого часу теж приїхав до Києва: «Київ для сильних». Тоді я сприйняв її дещо іронічно – не люблю пафосу – а зараз думаю, це частково правильне визначення. Не тому, що треба бути «суперлюдиною з накачаними м’язами», просто потрібно тримати удар. Ось я й тримаю.

– А як щодо амбіцій – не хочеться «порвати» це місто?

– Я маю нормальне відчуття реальності. Зараз не тим займаюся, щоб щось «рвати», бо літературний «бізнес» може принести успіх пізніше, а може взагалі не принести. Література була модною в Союзі в 60-ті. Тоді поети збирали стадіони – напевно, в них були амбіції. А зараз «рвуть» ті, хто торгує унітазами, точніше, думають, що «рвуть».

– Ви зараз працюєте на радіо «Свобода». Чи подобається Вам робота журналіста?

– Звісно. Ця робота дає м’який режим і досить багато вільного часу. Праця не одноманітна. А коли загрузаю в журналістській роботі, вмикається невидиме реле, і я розумію, що аж надто не можна, бо це завадить літературній діяльності. Поки що для мене головною є літературна форма існування. Що буде через кілька років – не знаю.

– Нема спокуси залишити Київ, купити хатку в Карпатах, усамітнитись із комп’ютером та Інтернетом?

– Хатка в Карпатах не завадила б будь-кому. Йдеться про інше, – я не можу знати, як складеться життя надалі. Зараз найбільше хотів би писати прозу, але мушу їхати на роботу й тикати мікрофон якомусь чиновнику, намагатися з розумним виглядом перепитувати лабуду, яка здебільшого нікому не потрібна. Я б краще писав і блукав містом, їздив Україною й світом, бо дуже люблю подорожувати. Але поки що, на жаль…

– За вподобаннями можна умовно поділити людей на гірських, морських і степових. До кого б Ви себе віднесли?

– За народженням я степовик, хоча автентичного степу практично не бачив. Народився в індустріальному Запоріжжі – там асфальтові степи, а не ковилові, – а за містом степ «окультурений». Запорізька область – це і степ, і лісостеп, і море, її можна підтягнути аж до Серед­земномор’я. Перебуваючи в Коктебелі і далі, на південно-східному березі Криму, ловив себе на думці, що це продовження Хортиці. Кримсько‑хортицький пейзаж, він же і середземноморський – низькі гори, приземкуватий ліс і море, – мені найближчий.

– Ви починали як поет. Чи пишете поезії зараз?

– Так. Минулого року публікувався у «Кур’єрі Кривбасу», цього року там же була добірка. Зараз у моїх поезіях помітні інші віяння. Я говорив про ці вірші з Миколою Вінграновським (на жаль, за три дні до його смерті), він їх високо оцінив і сказав, що це у мене щось зовсім нове.

– Як би Ви себе визначили як поета і як прозаїка?

– Не люблю літературознавчих визначень. Однак свою поезію я б умовно назвав «постімпресіонізмом» чи навіть «неокінематографізмом». Щодо прози – ще більш зримо й об’ємно. Назву це «жорстким неореалізмом». Утім, я не прихильник чорнухи. Головне, щоб не було ні на йоту фальшу. Маю нахабство думати, що з «Клясою» вперше в нашій літературі з’явилися люди, про яких писали, у кращому випадку, в міліцейських протоколах. Я хотів показати тих, хто живе в мільйонних мегаполісах на Сході України. Якраз той міський світ у прозі кульгає на обидві ноги.

– У Вас є перший читач – людина, якій Ви першій даєте прочитати новий твір?

– У зв’язку з цим питанням процитую Набокова: «Я кожен день бачу свого читача, коли голюся перед дзеркалом». Я, щоправда, голюся електробритвою раз на тиждень, бо лінивий, – тоді й бачу свого першого, основного й найулюбленішого читача. Вірші нікому не показую – одразу відсилаю у часопис. Із «Клясою» було дещо по-іншому. Я дав почитати роман трьом людям. Найцікавішому, на мій погляд, критику – Олександру Хоменку. Потім – людині, яка була прототипом одного з героїв, – колишньому бандиту, а зараз бізнесмену. А ще – Миколі Вінграновському. Це були для мене найвищі авторитети щодо «Кляси». Коли кожен із них дав оцінку, це було як три ін’єкції щастя. Хоменко сказав, що роман кращий за поезію. Чоловік-«прототип» читав роман цілу ніч (а він взагалі рідко читає), потім подзвонив і сказав три слова: «Пашок, ну, зарєзал!» Вінграновський оцінив «Клясу» найвищими словами.

– Ви серед читачів не згадали своїх рідних. Скажіть, у Вас є сім’я?

– Не волію говорити про особисте життя, бо, попри неправильний імідж, створений багатьма критиками, я людина досить цнотлива. Я, звісно, не поп-зірка, щоб говорити «ах, ето тайна», але щось має бути за завісою, якась недосказаність. Можу сказати, що у мене є дружина, дві доньки.

– Чи вдалися Ваші діти в тата в плані літературних здібностей?

– Наскільки розумію, поки що ні. Це їхній вибір, і я на них не тисну. Я навіть не знаю, хотів би я чи ні, щоб вони мали літературний хист. Думаю, що це залежить не від них і не від мене, а від чогось вищого, від провидіння.

– Ви фаталіст?

– Слово «фаталіст» має дещо похмурий відтінок. Однак я вірю в долю, у провидіння. Для мене є неприйнятним образ поета, який часто культивують самі поети, – занепадницький, у м’ятих штанях, зі смердючими шкарпетками, 15 копійок у кишені, різання вен у 32 чи 37 років. Краще читати книжки й активно впливати на життя. Обов’язково, щоб у житті була пригода.

– Що для Вас важить успішність?

– Безумовно, мені цікаво, як мене сприймають, але немає чіткої системи координат для оцінки успішності. Можна бути якісним письменником і «прозябати», бо ти неактивний і не маєш здібностей промоутера. А можна бути банальним писакою, але завжди на слуху й активно продаватися. Життя, як ковдра, – коли тягнеш доверху, виглядають ноги, коли донизу, видно груди. В обох випадках є свій негатив.

Наостанок я попросила Павла Воль­вача назвати кілька речей, які йому подобаються в житті найбільше. Перелік вийшов у Вольвача таким:

– Писати вірші, бразильський футбол, смажена картопля, бокс, подорожі, молдавська музика, несподівані пригоди, іскри радикалізму, гумор, життя.

Вольвач Павло

ДАТА І МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ: 9 жовтня 1963 року,
місто Запоріжжя.
ОСВІТА: вища, журналістика.
ТВОРЧЕ КРЕДО: безкредний, мені так краще.
ТВОРЧІСТЬ: поезія: «Маргінес»(1996, «Хортиця», Запоріжжя); «Кров зухвала» (1998, «Український письменник», Київ); «Бруки і стерні» (2000, «Дніпро», Київ); «Південний Схід» (2002, «Кальварія», Львів); проза: «Кляса» (2004, «Джура», Тернопіль).

Розмовляла Наталя Артеменко