ДІАНА КЛОЧКО: Я би не радила дівчатам брати мене за приклад

В українському книжковому світі є своя леді Ді ─ Діана Клочко, нині шеф-редактор видавництва «Грані-Т». Коли її ім’я зазначено в якомусь книжковому проекті, знавці впевнені, що треба чекати на його успіх. Цій тендітній жінці під владу змушувати (хоча вона категорично проти цього слова) найбільш відомих українських письменників творити саме те, що піде читачам на-ура. На її “трудовому рахунку” праця у відомих видавництвах „Кальварія”, “Дуліби”, а тепер і  „Грані-Т”, які їй вдалося підняти і розкрутити фактично з нуля. Ексклюзивно для ДЧ леді Ді книжкової справи ділиться секретом свого успіху. 

 

─ Пані Діано, про вас говорять як про людину, котра може „розкрутити” видавництво з нуля. Це правда?
─ “Грані-Т” ─ лише третє видавництво, яке я «підіймаю» з початку. Певне, це моя місія, хоча зараз у мене складається враження, що створювати простіше, ніж розвивати. Тобто започаткувати, вибрати стратегію, зібрати колектив навколо ідеї ─ це одне, а от поширити цю ідею на багаторічну стратегію – зовсім інше.
─ Але ж за освітою ви далеко не підприємець, не маркетолог…
─ Дійсно, за першою освітою я – кераміст, за другою – мистецтвознавець. До книжок я прийшла через журналістику. Це абсолютно свідомий і довгий шлях. Те, що траплялося на ньому, до чого я прислухалася, що бачила спричинили розкриття певних якостей, які проявилися в процесі трансформації характеру, та зустрічами з багатьма справжніми профі.
─ Була якась подія, яка стала вирішальною в обранні шляху, пов’язаного саме зі творенням книжкових проектів?
─ Була дуже складна історія, коли я зрозуміла, що мені треба йти з видавництва „Кальварія”, ─ так складалися обставини, цього прагнуло моє внутрішнє бачення. В цьому видавництві я відповідала за розвиток бренду, і у певний момент зрозуміла, що цю сторінку вже перегорнуто. Спробувала далі рухатися в декількох напрямках одночасно: телебачення, пресова журналістика і, власне, книжковий проект. Виявилося, що саме книжкова діяльність, робота з колективом, який творить книжку, – найбільш потрібне і важливе для мене.
─ Випробовувати себе одночасно в трьох іпостасях дуже складно. Ви могли б слугувати прикладом дівчатам, які прагнуть успіху…
─ Три справи – дійсно складно, Але я на той час була вже не молоденькою дівчинкою, знала, як вправлятися у часі, раціонально розподіляти сили та емоції. Втім, я би не радила дівчатам брати мене за приклад, бо моє особисте життя не склалося. Хоча я щаслива мати, та в мене немає того, що називають побутом, домом, сім’єю. Я реалізую себе в роботі, в творчості ─ це досить екстремальний вибір, який гарантує бурхливе й насичене життя, але не дає спокою, затишку, доброго зовнішнього вигляду. Хто захоче брати з мене приклад – ризикує швидко посивіти, і я зовсім не фарбую волосся, що багато говорить про мій вік та стан…
─ Чи можна тоді називати ваші книжкові проекти вашими дітьми? Певно, серед них є улюбленці…
─ Більшість книжок, якими я займалася, для мене як діти – їх люблять, якими б вони не були. Але, дійсно, є книги, з яких „виростає майбутнє”. Такою була книга «Битий шлях, або Україна, якою ми її любимо», що представляє маленькі містечка України.
─ А чим керуєтесь, обираючи новий проект?
─ Якимось внутрішнім голосом. Можливо, це смішно звучить, але інколи, йдучи саме на цей голос, розумієш, що книжка буде. Часом той голос тебе майже примушує зробити книгу, хоча все йде не так, як бажалося. Так сталося з проектом „Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми”, який тривав дев’ять місяців. Донині у мене є відчуття, що ця книжка повністю не проявилася в житті. Книжки, які творяться дуже болюче, мають довгий складний шлях, Вона стають історією, яка лишається виключно моєю. Вона не може бути нікому переданою, її важко забути, за великим рахунком, вона живе у «внутрішньому просторі».
─ До праці над проектами ви запрошуєте авторів, а не бажали би створити власного проекту?
─ Коли в мене буде дуже багато часу, я напишу книгу про історії книг, з якими я працювала. Вони варті уваги, бо кожна по-своєму особлива й навіть містична. Створюючи книжку, часом ти даєш її не культурі, а суспільству. Як поштовх до суспільних перетворень. Застосовуєш певну алхімію, бодай у гомеопатичній дозі, – й вона виявляється достатньою для початку змін.
─ А з ким із авторів хотілося б працювати?
─ Бачите, мені вже не дуже цікаво працювати з текстом. Зараз я працюю з книжкою як з організмом, у якому текст – тільки одна із складових. Для мене взяти текст якогось автора і перетворити його на книгу, в якій буде тільки текст, – уже нецікаво. А захопливо для мене – взяти багато візуального матеріалу і погратися з поєднанням візуального та текстуального, придумати незвичайну форму, мати справу не тільки з автором, а й з дизайнером, піаром, типографією, речами за межами тексту. У цьому є виклик майбутнього ─ так сталося з цьогорічним великим проектом «Іоанн Георг Пінзель. Повернення», до якого увійшли календар, два романи, альбом, комплект листівок і купа різних дивних історій.
─ А як ви змушуєте письменників писати для видавничих проектів? Наприклад, Ірен Роздобудько для проекту „Життя видатних дітей”?
─ Ідея серії про „Життя видатних дітей” виникла із тексту Ірен Роздобудько про маленького Моцарта, який вона написала до двохсотріччя з дня народження композитора і який припадав пилом в її шухлядці. Я запропонувала письменниці дібрати історії видатних людей, про чиє дитинство їй цікаво написати. Так воно й закрутилося. Я ніколи не змушую авторів писати. Є параметри, про які я кажу всім письменникам, але це, швидше, видавничі обмеження. Якщо вони дотримуються цих параметрів, то „всередині них” абсолютно вільні. Ніхто їх не буде змушувати переписувати, чи писати так, а не інакше, чи викладати не свої думки; ніхто не буде редагувати їхні тексти в карколомний спосіб. Просто вони працюватимуть за видавничими правилами, так би мовити, у каноні.
─ А чи всі тексти, які виходять у видавництві «Грані-Т», ви читаєте?
─ Ні. По-перше, у «Гранях» є люди, на чию думку, смак, відчуття я можу покластися. У творенні нової дитячої книжки моє слово не є вирішальним, і це дуже добре. Оскільки я взагалі маю складності з пошуком книг, які було б цікаво читати.
─ А що з останнього вам було цікаво читати?
─ „Прозорість зла” Жана Бодріяра.
─ Які книжки ви одразу відхиляєте?
─ У видавництві „Грані-Т” за рік видається близько ста книжок, тому мені часто доводиться казати „ні”. Зазвичай мені вистачає три хвилин, аби зрозуміти, є щось у книжці чи немає. Але коли приносять проект, ідею книжки ─ буде замало і години–півтори. Тут треба говорити з людиною, листуватися, інколи витягати ідею немовбито кліщами. Розумієте, є книжки, які математично і бізнесово розраховані ─ мінімум вкладення, максимум повернення. Це нормально, бо бухгалтерія є частиною книжкового бізнесу. Але в багатьох книжках, виготовлених за певними шаблонами й правилами, відсутня жива емоція. Україні найбільше потрібні книжки, в які вкладені емоції. По-справжньому успішною може бути саме така книга. В Україні те, що стосується книговидання, нагадує велике трясовиння ─ немає твердого опертя. І для того, аби йти, треба весь час наповнюватися емоціями. Спиратися на почуття. Коли людина розгортає таку книжку – її обличчя оживає. Я би могла багато говорити про обов’язкову участь у ярмарках, численні інтерв’ю, різні види презентацій. Однак мій рецепт успіху як видавця – завжди відчувати живі емоції стосовно того, що ти робиш.
─ У вас є гасло?
─ «Не бійся любити!»