Віктор Мороз: “Сучасність” – це видання для інтелектуалів

Щось давненько не було видно «Сучасності»… Заснований українською діаспорою 1961 року в Німеччині, цей легендарний журнал згодом переїхав до Америки, а 1992 року цілком закономірно повернувся на історичну Батьківщину і… загубився. Тому справою формування національної еліти, формулювання нових цінностей, донесення вільної думки до національного читача та прокладання цивілізаційних містків не стало кому спеціально займатися. Але інтелектуали (себто люди, які пам’ятають усі літери алфавіту) можуть радіти: побачив світ пілотний випуск оновленого часопису «Сучасність» – після «перезавантаження» він із суто літературного, яким був останні десять років, перетворився на потенційно найкраще, найзмістовніше та найоригінальніше видання України.
Головний редактор “Сучасності” Віктор Мороз у політичній журналістиці вже понад двадцять років. Тому дуже коректно може розповісти, чому відновлювати старий проект ще складніше, ніж починати новий…

– Розкажіть, кому завдячує «Сучасність» своєму другому народженню.
– Так, завдяки новим засновникам та видавцям (Українському інституту національної пам’яті та Фонду підтримки молодіжних демократичних ініціатив) «Сучасність» нині має всі шанси на реінкарнацію. Адже це журнал із чистою репутацією – в нашому світі таке досить дивно: він ніколи не був задіяний ані у політичних, ані у партійних проектах. І, незважаючи на спонсорство певних політичних сил (відразу скажу: нам допомагає В’ячеслав Кириленко), але і «Наша Україна», і її лідери, і Президент одержали свою дозу аналізу і критики… Єдине – з певною мірою коректності, про що і було домовлено із засновниками. Організатор – а точніше, головний ідеолог реанімації, перезапуску «Сучасності» – Ігор Рафаїлович Юхновський. Він зрозумів необхідність цього, дав своїм авторитетом певний поштовх. Подивимося, до чого це приведе – проте загалом перспектива дуже гарна, незважаючи на суб’єктивні фактори, які Україні заважали завжди… і заважають сьогодні. Як казав Станіслав Лец: «Національна трагедія не має антрактів», — тому передбачити щось дуже важко. Але сьогодні у нас досить амбітні завдання! І журнал буде видаватися!

 

– Як ви оцінюєте вашу аудиторію? Скільки у нас людей, здатних читати «без картінок»?
– Але «картінки» у нас якраз є! (Сміється) Журнал оформлений графікою (у нас навіть авторів не фотографують, а малюють). Це спроба нової верстки – емоційний імпульс повинен виходити від тексту матеріалу. Але це не означає, що таким чином ми намагаємося популяризувати «Сучасність», привести до формату популярних журналів – просто ми ставимося з повагою до читача і хочемо створити йому якісь певні емоційні образи.
«Сучасність» – це видання для інтелектуалів! Ми не розраховуємо на широке коло читачів – ми не журнал формату загального інтересу, яким є «Главред», «Профіль», «Кореспондент», «Новинар», де є все і для всіх. Проте ми постараємось не робити його журналом двох-трьох авторів, бо коли виходить, скажімо, «Дзеркало тижня», то просто можна погортати, подивитися, хто що написав – і все ясно. А ми зробимо широке коло автури, щоб це було цікаво і непередбачувано, адже сьогодні Україна вже має достатньо експертів, публіцистів, науковців – досить широка палітра.
А з приводу того, чи багато людей у нас здатні читати журнал для інтелектуальної публіки… То чесно скажу: сьогодні наклад журналу – 1 000. Ми гадаємо за два-три роки довести його українську частину до рівня 10 000 – ми прораховували, це цілком реально.

 

– Які ще завдання перед собою ставите?
– Розширення накладу, розширення читацького загалу, «похід на Схід» (не тільки західна та центральна Україна), англійський варіант для тієї діаспори, що забула українську (та й не тільки), – для довідки, журнал досі передплачують 200 зарубіжних університетів… Хочемо зробити його для ширшого зарубіжного кола як журнал із пострадянського простору, який єдиний намагається об’єктивно аналізувати ситуацію на цьому самому пострадянському просторі. Це глибше, ніж просто інформаційні повідомлення… І також для пострадянського простору видавати його російською та запропонувати на ринок. Оскільки зараз російська преса, яка багато років була флагманом вільної думки, сьогодні такою не є – спробувати перехопити ініціативу.

 

– Отже, це буде журнал про політику?
Ні, нас цікавить стан науки, стан економіки, культури, релігії – дуже широкий аспект! Можливо, згодом ми видаватимемо до нього додатки – літературний, громадсько-політичний тощо.

 

– А в якій формі ви писатимете про літературу та книговидавництво?
Уже з наступного номера – 5-6 – видаємо цілу серію анонсів та рецензій.

 

– Як плануєте розповсюджуватися? Раніше «Сучасність» була таким партизанським журналом, який можна було одержати виключно за передплатою…
– Ми свідомі того, що перші півроку видаємо «пілоти». Годилось би їх взагалі тримати для внутрішнього вжитку, але ми ризикнули їх показати не лише аналітикам. Ми намагаємося робити все чесно, розраховуючи на читача, але поки не доведемо журнал до якісного рівня, яким особисто я буду задоволений, широко рекламувати не будемо. А потім… є стратегія виходу на ринок. У нас навіть є, не побоюсь цього слова, бюджет на промо-акції. Але півроку працюємо виключно лише на розвиток журналу.

 

– Коли вас можна буде почати передплачувати?
– Та вже з другого півріччя!

 

– Ви свого часу робили журнал «Політика» – світ побачило кілька пілотних номерів, але фінансування скінчилося, і до широкого читача журнал не дійшов. Не боїтесь, що і «Сучасність» може зійти з дистанції?
– Боюсь! А хто не боїться? Але вийшло, по суті, два номери – а в мене вже з’являються пропозиції від інших партнерів: а чому б вам із нами не співпрацювати, ми вам запропонуємо кращі умови… До себе намагаються переманити! Це свідчить про те, що при всій насиченості українського пресового ринку він іще не зовсім структурований, не зовсім український і не зовсім фаховий.

 

– І не зовсім ринок?
– Ну, так – трішки базар… (Сміється) У нас продукція якісна… Журнальний бізнес – це взагалі найвищий пілотаж журналістики, а в нас у журнали прийшли люди по 25 років – при всій моїй повазі до молодих і енергійних вони не можуть здолати цю планку. Має бути відповідність міжнародним стандартам!
Наші співзасновники підтримують контраверсійність, різноплановість, але ми маємо бути збалансовані й коректні у своєму аналізі – хоча й достатньо гострі й критичні. Ми не будемо підгрібати під одну гребінку всіх – нехай мають свій різний рівень інтелекту, креативності, аналізу.

 

– Плануєте зворотний зв’язок?
– Восени обов’язково буде сайт. Сьогодні якщо немає сайту – немає журналу. Ми свідомі того. Це в наших найближчих планах. Хоча яким буде сайт… теж питання. Можливо, скористаємося досвідом наших сусідів поляків – вони вивішують лише анонси своїх матеріалів.
Власне, ми хочемо зробити не так сайт для журналу, як сайт із його формами – блогами, форумами, – як місце зустрічі людей. Розумним, інтелігентним людям теж потрібне місце зустрічі!

 

– Ви розрізняєте поняття «інтелектуальний» та «інтелігентний»?
–  На Заході кажуть «інтелектуал», у нас більше звикли до терміну «інтелігент» – утім, це справді ширше поняття, тому на пострадянському просторі коректніше буде використовувати саме “інтелектуал”.

 

– Ви здійснюєте спробу найкращими інтелектуальними силами осмислити ситуацію, шлях, стратегію – чого в принципі немає і не було…
– Ми тільки намагаємося це робити, стратегеми не зовсім притаманні для попередньої української ментальності у силу різних причин – насамперед об’єктивних – не було умов, не було потреби. І відповідно, не напрацьовувалося вміння приймати великі рішення й вміння стратегічно мислити. Зараз хвороба нашого суспільства передусім у тому, що політичні лідери країни не вміють стратегічно мислити. Але це не їхня провина – це їхня біда. Вони не намагаються це зробити і не гуртують навколо себе відповідних людей. Але такі люди вже є. І я саме й хотів дати їм можливість влаштувати такі собі «ігри розуму», щоб люди могли розкуто поміркувати про різні речі.

 

Що ж, будемо сподіватися, сучасній “Сучасності” вдасться надати простір для “ігор розуму” наших інтелектуалів, і вона задовольнить тих, хто звик міркувати глибоко і розкуто.

 

Спілкувалася Надія Діброва