15 фактів про Дністрового, котрих дотепер ми не знали (ФОТО)

*

Назватися кимось – найлегше, але стати – складніше. Ця слушна думка відомого українського письменника й філософа Анатолія Дністрового є червоною окантовкою його відвертої і цікавої розповіді про живопис, бо саме художньою творчістю захопився Дністровий півтора року тому. І от чи не вперше так детально й захоплююче він розповідає не про літературу, а про мистецтво малювати. Про те, чим живе тепер.

 

1.ЧОМУ САМЕ МАЛЮВАННЯ? Усі ми колись малювали і не надавали цьому значення. Я малював трохи до університету, вірніше, це було звичайне перемальовування олівцем, – портрети. Таке собі банальне заняття, про яке забув.

 

Усе, мабуть, пов’язано з вірою в себе, в якусь конкретну свою творчу ідентичність. Приміром, у 1990-х я дуже помилково вірив, що є поетом і тому всі решта видів творчості, які теж любив – писати новели чи малі п’єси, перекладати поезію, – їх ніби навмисне відсікав заради поезії. Можливо, зараз я теж роблю смертельну помилку, коли через свої арт-вправи відсікаю щось важливе. Але мені це найбільше подобається і я не хочу цьому противитися.

 

Один мій приятель-художник слушно каже, що фарби дуже містичні. Це чимось нагадує поезію. До поезії я зараз ставлюся надзвичайно скептично – скажу по-снобістськи: поезії хорошої майже нема, – це своєрідний цвіт отого кактуса, який відбувається раз на життя. Батальйони наших поетів цього не розуміють, як і я раніше, коли писав вірші. Можливо, мої арт-вправи – це своєрідний компенсатор замість бажання писати поезію. Все дуже схоже за відчуттями під час творення…

 *

Художник за роботою

 

2. КОЛИ ВИЗНАЧИВСЯ, ЩО ВСЕ, Я ПОЧИНАЮ? Це сталося випадково. Я приїхав на кілька днів гостювати до Бориса Гуменюка, в село за Києвом. Зранку – дивлюся – його дружина Христя на велетенському мольберті малює не менш велетенське натюрмортисько мастихіном. Дуже захотілося й собі спробувати. Боря дав картон 40х60 см, пензлі, мастихіни, олійну фарбу. Коли я почав, то до мене наче приєднали електрострум. Я години три-чотири не міг і не хотів відриватися. Це було дуже потужне та сконденсоване відчуття якоїсь внутрішньої сили в собі, чого я давно не відчував у творчості. Це реально купило.

 

3. ЗГАДАТИ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ПОМЧАВ КУПУВАТИ ФАРБИ? У Києві, як зомбі, полетів у спеціалізований магазин. Сказав: треба все необхідне – я старий, підтоптаний барбос, якого з головою накрило, маю такі-то побутові умови і немовля в хаті. Цікавлять фарби, щоб не було запаху. Порадили почати з акрилу.

 

На перших етапах був великий страх перед площею. Я починав із розмірів 20х30, 24х30 см. Це мені здавалося неймовірно великим масштабом. Потім спробував 30х40. Потім 40х60. Коли намалював кілька картин розміром 50х70, то думав, що підкорив Еверест.

 *

Читати рецензію. Купити книгу.

 

Крок за кроком почалася вперта щоденна самоосвіта. Зараз у мене десятки гегабайтів книг, посібників, картин художників із усього світу. Начитався до чортиків усілякої літератури й це продовжується досі. Але старші художники кажуть, що допоможе лише наполеглива праця, що це – головне. Плюс відчуття кольору.

 

4. ЯК СКЛАЛАСЯ ДОЛЯ НАЙПЕРШОЇ КАРТИНИ? Залишив її в Гуменюка. Боря казав, що будівельники, які робили йому хату, зранку любили її обговорювати. Я її назвав «Осінній ліс». Вона дуже наївна в плані композиції, але не банальна, хоч і застаріла за поетикою, бо в дусі модерністських пошуків початку ХХ сторіччя. Хтось мені казав, що за гамою та настроєм вона схожа на палітру Чюрльоніса. Наші люди люблять вішати компліментарні макарони на вуха. Господи, чого я тільки не наслухався за цей рік!..

 *

“Осінній ліс” (2013, перша картина), картон, олія, 40 х 60 см (власність Бориса Гуменюка)

 

5. ЩО ПОЧУВАВ ПІСЛЯ СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ ХУДОЖНЬОЇ РОБОТИ? У плані психологічного стану, це було неймовірне відчуття. Схоже почувався, коли молодим міг писати цілу ніч поезію, будучи в якомусь напівбожевільному трансі. Я зрозумів, що попав. Мою свідомість розвернуло, перевернуло і відкинуло на іншу планету. Поновив усі свої знайомства з художниками, з якими раніше дружньо спілкувався, але без настирливого зацікавлення. Почав ходити в майстерні, змінився вектор читання і пошук інформації: літературу та філософію копнув під зад. Щоправда… Мої арт-пошуки – це навіть із точки зору літературного матеріалу непоганий експеримент, бо моя романістична та есеїстична уява і її шестерні вже почали обертатися навколо інших тем. Особливо не переживаю, якщо мій арт-вазон зав’яне. Є чимало тем для літератури та есеїстки, багато задумів нових книжок.

 

6. ЩО НАРОДЖУЄТЬСЯ ПЕРШИМ: ІДЕЇ, НАЗВИ, ЧИ КОЛЬОРОВІ ГАМИ?

По-різному. Раніше я навмисне малював «у сліпу» – ніби шукав уявну картину у процесі малювання. Це називається інтуїтивним живописом. Я часто до нього вдаюся, коли хочу знайти щось неочікуване. Інтуїтивний живопис – це мандри в невідоме. Щось дуже схоже на прозове мислення. Один класик казав: якщо ти знайдеш стиль, то ти в ньому й помреш. Тому треба постійно змінюватися, шукати…

 *

“Кіт” (2013), картон, акрилік, 30 х 20 см (власність Артема Біденка)

 

Важливий момент. Ще до активного малювання точно знав, із чим мені не по дорозі. Я не сприймаю пережовування імпресіонізму-постімпресіонізму-реалізму у теперішньому вигляді, бо це відбуті поетики, які правили бал майже сторіччя. Зациклюватися на цьому – те саме, що сьогодні писати сонети під Шекспіра… Очевидно, що я орієнтуюся на мистецтво пізніше – абстрактний експресіонізм, мінімалізм тощо. Хоча й вони вже застарілі, бо переважно склалися в розквіт модернізму… Тому зараз я насправді не стільки малюю картини, скільки вперто навчаюся управлінню фарбами…

*

Читати рецензію. Купити книгу.

 

Дуже багато дає спілкування з геніями. Я надихаюся зрілими майстрами і продовжую шукати щось своє.

 

7. КОМУ ПЕРШОМУ ДОВІРИВСЯ ОЦІНИТИ СВОЄ МАЛЮВАННЯ? Звісно ж – дружині Наталі Якубчак. Людське розуміння та підтримка, яку вона мені дає, сильно зміцнює, особливо, коли опускаються руки і я трохи зневірююся. Я страшенно в собі зневірююся, а наступного дня так само страшенно в себе вірю. Це мої такі творчі картезіансько-американські гірки – то переживання повного спустошення, то радості від творчості. Сумнів – це великий рушій.

 

Так само усвідомлюю, що моє малювання дуже важливе для моїх дітей. Син Марчик дуже любить мені допомагати, коли я натягую на підрамники полотна. Він подає мені щипці чи молоточок – і це дуже зворушливо. Він сприймає цей процес, як свою персональну важливу справу. Погодьтеся, знати в два роки, що є картини і що їх малюють, а також, що книжки пишуться, – це хороша справа і нікому не зашкодить.

*

Дністровий і син Марк у весняному яблуневому саду

 

8. ХТО З АВТОРИТЕТНИХ ХУДОЖНИКІВ ВИСЛОВИВСЯ ПРО МОЇ КАРТИНИ? Першим фаховим критиком був художник Дмитро Стецько. Я поїхав до нього в Тернопіль, у майстерню, яку пам’ятав ще з трьох літ. У книзі «Письмо з околиці» трішки описав своє творчо-богемне раннє дитинство в Тернополі кінця 1970-х. Стецько – чоловік дуже суворий у плані критики, плюс скорпіон за гороскопом, – жалив мене довго, і це мені страшенно подобалося…

 

*

Купити книгу.

 

Я терпіти не можу клієнтурно-підлабузницьку критику – це насправді ніколи не допомагає, а навпаки… Бідні люди, які на це ведуться. Лестощі – це рак, який з’їдає здатність судження і здатність сумніву. Остання наша зустріч із Стецьком у Тернополі була така, що я про себе мало не плакав від його критики мого нового доробку. А він потім так добродушно каже: «Толю, але ж по-іншому не можна і не треба. Бо який у цьому сенс?» За це йому і вдячний.

 

Читайте також: Анатолій Дністровий: «Наш тернопільський бандитизм був національно свідомим»

 

9. ЯКОЮ БУЛА РЕАКЦІЯ ПУБЛІКИ, КОЛИ ВПЕРШЕ ВИСТАВИВ СВОЇ РОБОТИ? Бувало різне. Багато приколювалися, захоплювалися, кепкували, купували. Все, як у всіх. Це нормальний і прогнозований процес. Я ж 22 роки в літературі – є з чим порівняти. Найбільше моє відкриття-прозріння – наскільки люди, які інтелектуально не вважаються ідіотами, є повними профанами в живописі, тобто якимись такими дикими ретроградами.

*

“Вечірній пейзаж без назви” (2013, серія “Ірреальні пейзажі”), полотно, 65 х 50 см (власність філософа Володимира Єрмоленка)

 

10. ХТО СТАВ ПЕРШИМ МОЇМ ПОКУПЦЕМ? Друзі. Моя перша шанувальниця-покупець – Іра Славінська. На перших етапах роботи купували заради теплої підтримки й друзі Володя Єрмоленко та Петро Яценко. Зараз покупець переважно невідомий. За перший рік малювання продав картин на суму близько 12 тисяч гривень. Але з літа все зупинилося через економічну скруту в країні. Ескізи віддавав за демократичну ціну – до 800-1000 грн. А найдорожчі мої продажі були 300 у.о. та 200 у.о. за картину.

 

11. ЧИ ВДАЛАСЯ ПЕРША ВИСТАВКА «ІРРЕАЛЬНІ ПЕЙЗАЖІ»? Загалом перша моя виставка відбулася у квітні 2014 року у «Фройд Хаусі» на Подолі, де представив 15 картин переважно з серій «Ірреальні пейзажі» та «Western». Потім була виставка картин невеликого формату у «Смолоскипі» – для своїх. А перша професійна виставка відбулася в жовтні в Національному музеї Тараса Шевченка. Що можу сказати? Виставки – це дуже буденні речі. Я не очікував і не відчув жодного свята. Зрозумів: для арт-поля України мене не існує. І це нормально, бо я насправді ще нічого цікавого не зробив.

*

“Антарктичний сон” (2014), полотно, олія, 50 х 60 см

 

12. ЩО МАЛЮВАТИМУ ДАЛІ? Зараз маю декілька нових задумів – два нових тематичні цикли, в яких застосовую один цікавий технічний прийом. Але про це поки не хочу багато говорити – нехай процес собі триває…

 

13. ЯК УЖИВАЄТЬСЯ В МОЇЙ ОСОБИСТОСТІ ДВА ТВОРЧИХ НАЧАЛА? Після зимових подій у Києві 2013–2014 років я не пишу – навіть відклав майже написаний роман, що стосувався сучасного життя. Україна вступила в нову епоху. У 2014 році завершився пострадянський період нашої історії, який тривав із 1991-го. Я вірю, що цей дикий період завершився. Саме тому не хочу завершувати роман, який тематично залишився в пострадянському періоді. Активно пишу щоденник та статті. Від літератури я хочу відійти. Як автор – ні, бо люблю письмо і від нього не відмовлюся ніколи.

 

14. ЧИ ДОПОМАГАЄ В МАЛЮВАННІ ФІЛОСОФІЯ? Побутує такий стереотип, що художники нічого не читають. Нічого про це не знаю. 20 лютого, коли були масові вбивства людей у Києві, пізно ввечері, буквально на одному подиху я намалював картину «Пам’ять про звільнення», вона зараз у приватній колекції професора та історика Віталія Лозового. Мені здається, що це найбільш філософська моя картина, але, власне, філософія тут ні до чого – це було щось інтуїтивне, на рівні інстинкту самозбереження.

*

“Пам`ять про звільнення” (2014), полотно, акрилік, 50 х 35 см (власність професора Віталія Лозового)

 

15. ТО ЧИ МОЖНА В 39 СТАТИ ХУДОЖНИКОМ? Зможу відповісти на це питання через десять років: тоді буде видно, чи вийшли з мене люди. Назватися кимось – найлегше, але стати – складніше. Головне, щоб в Україні все було добре, тоді всі ми зможемо реалізуватися і не станемо черговим утраченим поколінням.

 

Спілкувалася Жанна Куява