ВОЛОДИМИР ЦИБУЛЬКО: Істинна культура постмодернізму існувала за часів “совка”

Поет, перекладач, есеїст, автор текстів пісень багатьох сучасних українських виконавців. У минулому ─ співорганізатор фестивалів ─ таких, як “Червона рута” та “Вивих”. А разом з тим ─ народний депутат України IV скликання, свого часу ─ радник Віктора Ющенка. Зараз Володимир Цибулько позиціонує себе як політтехнолог, називаючи політику своїм “хлібом”, а літературу ─ “полем особистої свободи”. Впіймавши пана Володимира на Форумі видавців у Києві, ми спробували з’ясувати ─ як же вдається одній людині помирити у собі політика та поета?

─ Пане Володимире, здається, ви геть «заполітизувалися» ─  навіть останній есей, що увійшов до збірки «100 тисяч слів про кохання, включаючи вигуки» має назву «Любов після політики»…
─ Я готую цілу книжку есеїстики, там буде не тільки любов після політики, але й «Поезія після політики», «Київ після політики» (сміється). Політика ─ це мій хліб. Я не приймаю політичних рішень ─ я формую думки певного політичного класу. Хоча тією політикою, яку маємо на сьогодні, мені займатися не цікаво. Вона націлена на девальвацію особистості, тому завідомо програшна. Коли вона буде базуватися на сумі інтересів особистості, тоді буде цікаво.

─ Якщо політика ─ хліб, що ж тоді література?
─ Література для мене ─ це поле особистої свободи. Коли мені було років 18-20, я мріяв, щоб вона була моїм хлібом. Проходить певний час, з ним приходить досвід. Починаєш розуміти, що коли література є хлібом, ти повинен писати те, за що тобі платять, а не те, що вважаєш за потрібне. Письменник може вважитися вільним тільки тоді, коли його добробут не залежить від літератури. Ось тоді він має щастя говорити те, що бажає, відчуває. На момент, коли ці “ломки” відбувалися зі мною, я зрозумів, що мені важливіше мати поле особистої свободи. Політика – це для мене азарт, змагання, але разом з тим замовлення. Якщо я виконую якісь проекти на замовлення, я експлуатую натхнення, але не дарую замовникові душу. Крізь призму політики я до письма ставлюся відповідально, як до написання резолюції на документі, коли одна фраза може змінити світ. Це стефаниківський підхід: мінімум слів, максимум думки. Сучасна людина динамічна, їй ніколи перевичитувати мільйон сторінок.

─ Тобто сучасний письменник має бути фінансово незалежним від своєї творчості?
─ Не можу сказати, що це головна умова. По-перше, сучасний письменник повинен дуже точно знати свого читача. Бо зараз соціум капсулюється на безліч маленьких громад, соціумів, кожен з яких має свою вузьку тему спілкування. Це в авторитарних системах будь-яка альтернативна думка була серйозним подразником. Вільне інформаційне суспільство передбачає велику кількість альтернатив. Сучасний автор має добре знати свого істинного читача.

─ Кого ви маєте на увазі  під «істинними» читачами?
─ Це підготовлені читачі, а їх дуже мало. Це мають бути люди, які володіють літературною тропікою, вміють читати між рядків. Їх не готують у вузі ─ це вплив кола інтересів, субкультури. Особливість книжок періоду  Радянського Союзу була в тому, що важливим було читання між рядків, розшифрування контекстуальних речей, які виринають із тексту. Істинна культура постмодернізму існувала за часів “совка”. Ми читали не самі повідомлення письменників, а міжрядкову інформацію. Не набір букв, а бекграунд, як це подано, в який час це подано. А зараз люди фактично  розучилися читати між рядків.

─ А ви добре знаєте свого читача?
─ Мені здається, що дуже добре. Це люди “могилянського” стандарту. Люди із дуже доброю базою, яка дозволяє їм розуміти мою словесну гру. Тексти, наприклад, із книжки «Майн кайф» провокативні, це сумбур різних стилістик. Люди із освітнім цензом бачать тільки сумбур. А висококультурний читач знаходить зовсім інші повідомлення. Зараз я трохи охолов до епатажності, бо вона себе вичерпала. В нас політика більш епатажна, ніж література. Література ніколи не вженеться за тією дешевою епатажністю.

─ Тобто ваш колега Подерв’янський має рацію, коли наголошує, що зараз не час мистецтва, літератури, а час технологій…
─ Звісно, має рацію, але як тактик. Тобто придумати образ і викласти його на папері можна й без спеціальних знань при нинішній технологізації. Але йдеться про інше… Попри його довколалітературні ігрища, в ньому все одно живе художник. У його тонкому відчутті мови, скажімо так, просвічує та класична культура, на якій він встиг не просто виховатись, а яка йому встигла й набриднути. Він від неї відштовхнувся і зробив те, що подобалось йому. Так само “зробили” імена й інші, коли зникла система відбору через радянську спілку письменників, у якій все фільтрувалося, редагувалося, відсилалося, перевірялося до сьомого коліна. Подивіться: на сьогодні вийшли з тіні письменники, на яких держава не зважала. Літературна каста, яка з’явилася за останні п’ять років, залежна від видавців, які кажуть: “Зроби мені такий роман, бо його куплять”. Те, що лишилось після спілки, було недієвою структурою, не народжувало ніякої інформаційної гри ─ а те, що виросло знизу, успішне.

─ Ви себе відносите саме до таких людей?
 ─ Якийсь час я намагався дотримуватися певних радянських правил. Уявлення про успіх, кар’єру на той час були зовсім інакші, ніж тепер. У молодості дуже кортить когось  випередити, переграти. Я тоді заліз у таку герменевтику, внутрішні тлумачення сам для себе. Я з якогось переполоху наприкінці 1989-го року навіть став членом Спілки письменників СРСР. З часом творчість починає працювати в інших площинах. Чому так багато письменників, журналістів пішло у політику? Все дуже просто ─ радянська політика була мінімально вербалізована, це все було стандртизоване. Виник пострадянський вакуум, а з ним потреба у живому слові, адекватному мисленні. Раптом виявилося, що письменники, журналісти є кращими комунікаторами для суспільства, ніж партійні функціонери.

─ Якось ви зауважили, що письменник має бути другом свого читача, і трохи вчителем. Чому бажаєте навчити ви?
─ Хочу, щоб мій читач був до певної міри інтуїтивістом. Щоб спираючись на мої тексти, доходив власних висновків, це вже, радше, співтворчість. Модні зараз форумна та блогерська культури і є елементом такого колективного “творення”. Коли ти є автор перших кількох речень, які хтось підхопив і так далі. Це процес взаємного підштовхування, але це і є жива література ─ коли сюжет створюється впродовж маршруту всіма учасниками. В певній мірі це за Фелліні ─ стимулює живу думку. Коли людина не «зашивається», не живе з чужих кліше. Я намагаюся добиватися дискутивності з певною етикою, бо це більше, ніж писати сюжети!

─ За ким з письменників вбачаєте майбутнє?
─ За короткими оповіданнями. Залишаться Стефаник, Чехов. Коли Жолдак полишить свою комічну манеру, можливо, його техніка написання буде саме такою. Але ж ви розумієте, сьогодні книгу купують не для задоволення внутрішніх потреб, а як сувенір.

─ Який «сувенір» ви придбали останнім?
─ Не купую останнім часом книжок ─ друзі, колеги дарують. Останньою, певно, була Дорота Масловська.

 

ДОВІДКА

Цибулько Володимир

Поет, перекладач, есеїст і політичний діяч.

Народився 27 травня 1964 року на Черкащині в селі Хмільна.

Студіював філологію у Київському та Латвійському університетах.

Автор збірок:
  Ключ (1988),  Хвіст ящірки (1991), Піраміда (1992),  Ангели і тексти (1996), Майн Кайф (2000), Ангели в піраміді (2001), Книга застережень 999 (2003), Видране, вигране, вирване, випране (2003), Пісенник (2005),  An eye in the belfry (2005).

Одружений, має двох дітей.
   

Спілкувалася Іра Татаренко.