ЮРІЙ ВИННИЧУК: «Я НЕ ДОЗВОЛЯЮ СОБІ ВУЛЬГАРНОСТІ»

Консервативне покоління називає його «престарілим порнографом». Феміністки закидають, що він сприймає жінку виключно як сексуальний об’єкт. В уяві студенток він оточений ореолом зваби й небезпеки: Києво-Могилянською Академією досі мандрує легенда про те, як одна філологиня мало не написала диплом про поетку 18 століття, яку – виявилося за місяць до захисту – він вигадав. Кажуть, перейматися моральними тонкощами йому не притаманно. І все ж: це один із небагатьох українських письменників, творами якого зачитуються. Людина з унікальною фантазією й почуттям гумору. Неперевершений стиліст. Потужний упроваджувач львівського міфу. Прошу оплески – Юрій Винничук.

– Ви великий містифікатор і людина, яка дуже любить розіграші. Який із них Ваш улюблений? Можливо, на Форумі щось цікаве трапилось?
– На Форумі нічого. Але цих містифікацій вже стільки було… Ну, найбільша – коли я вигадав ірландський епос і приписав його поетові Рінґабару. Мій фальсифікат був частково опублікований спочатку в «Літературній Україні», потім у журналі «Жовтень». Це викликало широкий резонанс, і зараз він в усіх довідкових виданнях фігурує як реальний епос. І хоча я вже давно признався, що це фальшивка мого авторства, в енциклопедіях на нього й далі посилаються.

– З міфами про себе Вам доводилося стикатись?
– Та багато розповідається про мене різних історій. Наприклад, що Винники (містечко поблизу Львова, славне своїми виноградниками. – Прим. авт.) названі на мою честь, що там у мене родовий маєток, плантації виноградні. Щоправда, виноград я там і справді трохи вирощую. Ще ходить міф, що я живу на свої книжки, – проте я ж не в Америці. Мені здається, взагалі рідко який письменник може дозволити собі жити з літератури – хіба що Стівен Кінг якийсь.

– А на що живете?
– Із журналістської роботи.

– Питання з приводу Вашого останнього роману, «Весняні ігри у осінніх садах». Ви постійно підкреслюєте, що жінки, там описані, – реальні. Вони не ображаються на ті досить відверті речі, що ви написали? Не було ніяких погроз, істерик?
– Дві дівчини вже навіть не вітаються зі мною – це гарна ознака. Але, зрештою, я ж поміняв імена, щоб ніхто не скаржився, що я їм попсував життя, бо деякі з цих дівчат вибилися в люди, зробили кар’єру, вийшли заміж, що найголовніше.

 

– А вони тоді знали, що Ви будете про них писати? Тобто розуміли, на що йдуть, спілкуючись з вами?
– Вони не знали, звичайно, цього. Я сам не знав, коли зустрічався з ними, що взагалі буду про це писати. Просто мені захотілося написати такий твір, бо подумав, що там багато цікавого буде для читачів, кожен знайде там щось подібне до ситуацій, які були у його власному житті.

– Ви не боїтеся, що хтось із цих жінок колись про вас напише? Всю правду розкаже?
– Ну, чому, хай пишуть, це буде їхня версія. Не маю нічого проти.

– Вас вважають чоловічим письменником, але на презентації вашої книги у залі сиділи переважно молоді дівчата. Як Ви свого читача уявляєте?
– Десь так воно і є, більшість читачів – студентки. У моїх творах багато героїнь, і всі вони дуже симпатичні. Взагалі багато хто говорив, що у моїй творчості домінує жіноча лінія, у «Мальві Ланді», зокрема.

– Ніколи не здавалося, що це у дівчат такий мазохізм витончений? Ви читаєте сатиричний уривок «Про що можна поговорити з дівчиною, яка читала Гайдеґґера», перед Вами аудиторія студенток-інтелектуалок – і вони сміються?
– Ну… Я просто не раз спілкувався з такими премудрими дівчатами і знаю, що це таке. Але я ж не все серйозно пишу – це часто стьоб. Я не жононенависник, боронь Боже.

– Чи є у Вас якісь заборонені теми, табу? Про що ніколи не напишете?
– Я не дозволяю собі вульгарності. У мене ніде статевий акт не описаний з такими деталями, які присутні у інших письменників. У мене це або гумор і пародія, як у «Мальві Ланді», або як у «Весняних іграх» – лірично, поетично, навіть не знаю, як це назвати. Я ж не деталізую, хто куди що кому запхав, як дехто.

– У одному інтерв’ю газеті «Поступ» Ви розповіли, що влаштовуєте під час Львівського форуму своє свято…
– Під час кожного Форуму, там, де я мешкаю (якраз дозріває мій виноград), збирається гарна компанія. У неї входять літератори, які гуртуються довкола журналу «Потяг-76»: Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Іздрик, Тарас Прохасько. Але туди потрапляють також інші особи. Наполегливі дівчата – насамперед. І не конче ті, що читали Гайдеґґера (посміхається).

– Ходять чутки про екранізацію Ваших творів. Розкажіть про це детальніше, будь ласка.
– Канал «1+1» хотів зняти серіал «Діви ночі», що складався б із восьми одногодинних серій. Тривалий час ішла робота над його синопсисом, але чим усе скінчиться – не знаю, бо на каналі нібито міняються власники, директори. Принаймні, у планах на їхньому сайті серіал ще записаний.

– А як просувається проект «Записки пройдисвіта» – здається, це буде Ваша наступна книга?
– Вона буде, але поки ще не дописана. Це те, що я друкував протягом кількох років у «Поступі», «Березолі», «Критиці», «Книжковому клубі Плюс», – своєрідні мемуари, у яких описані різні веселі випадки з мого життя. Там діятиме багато відомих людей: Микола Рябчук, Олег Лишега, Григорій Чубай, – ті, хто складав моє товариство у 70‑80‑х роках у Львові. Я змушений буду, на відміну від «Весняних ігор», певні моменти з ними узгоджувати, бо з приводу того, що я вже опублікував, висловлювалися деякі претензії. У «Записках» йтиметься про такі, наприклад, історії, як зустріч студентів літературного інституту зі мною. Це був 1974 рік, я був тоді ще нікому не відомим, і Ярослав Павуляк (поет, живе у Тернополі) видав мене за українського письменника з Югославії. І таких випадків було багато, це було таке химерне захоплення – розігрувати. Я хотів би це все описати, бо бачу, що інші поки не збираються.

– Загальновідома Ваша любов до антологій. Як це почалось?
– У 70‑х – на початку 80‑х я практично нічого не друкував, хіба якісь статті й фальсифікації епосу, бо власні твори неможливо було видати. Але якось надіслав їх Валерію Шевчуку – одному із перших «офіційних» письменників, з якими в мене налагодився контакт. У нас зав’язалося листування, і він почав мене просувати скрізь, де можна. З його благословення я уклав антологію української фантастики XIX ст. «Огненний змій». Потім була антологія української літературної казки «Срібна книга казок». Антологізування – це те, чим мало хто займається. Але ось, скажімо, Борхес уклав більше антологій, ніж написав творів сам, і ці авторські антології перекладаються у всьому світі. Я б хотів, щоб завдяки таким антологіям, як «Чорт зна що» та «Потойбічне» читачі побачили дещо інакшу українську літературу, а не ту, законсервовану зі шкільної програми.

– А щось нове плануєте?
– Готую зараз антологію про українських відьом і чарівниць, антологію старовинної української фантастики. До Святого Миколая вийде перший том антології української літературної казки ХІХ ст.

 

Розмовляла Оля МАРМЕЛАДОВА