Владислав Єрко: «Я мазохіст серед садистів»

Ілюстрації Владислава Єрка до книг Пауло Коельо та циклу Джоан Роулінг про Гаррі Поттера визнані найкращими у світі – завдяки чудовим малюнкам книги приємно брати до рук.
Але сам ілюстратор зізнається, що ставиться до своєї творчості більш ніж критично. Художником став майже випадково – збирався бути звичайним радянським робітником, а диплом так і не захистив…

 

ОФОРМЛЮВАЧ ВІТРИН

– Розкажіть, із чого починався художник Владислав Єрко?

– У дитинстві мені не вистачало сміливості думати, що я таки стану художником, і водночас навіть уявити себе не міг кимось іншим. Став я ним, до речі, з великого переляку. Я був таким собі ідеалістичним, майже підготовленим будівником комунізму. Після закінчення школи збирався стати звичайним «радянським робітником», поки не потрапив на обов’язкову практику на виробництво. Для мене це був момент істини. Там я зрозумів, чого не хочу понад усе на світі. Я побачив навколо себе безліч абсолютних дурнів – жорстоко їх так називати, але вони всі пили, їхнім ідеалом був начальник цеху, у якого були свої «Жигулі» та дача, і який пив менше за інших, бо був розумнішим. Усе. Я зрозумів, що навколо мене – «Пекло» Данте, де я перебуваю на якомусь колі… У мене всередині все зашкреблося, і я гарячково почав шукати вихід. Зрештою, вступив до Торгівельного училища на факультет «Декоратор-оформлювач вітрин» – це здавалося мені вершиною, – де провчився два роки. Після закінчення я був готовий до Поліграфічного інституту, хоча насправді він уже мені був непотрібний. Я провчився там п’ять із половиною років, але диплома не захищав.

– Чому?

– Тому що поряд була Художня академія, куди я часто бігав до своїх друзів і ловив іншу атмосферу, інший рівень. Студенти між собою ділилися набутими знаннями, навич­ками. Там постійно хтось тобі щось відкривав у гравюрі, у живописі, щось комусь – ти. Для кожного було справою честі підтягнутися до рівня товариша.

– Проте ж цього не досить…

– Так. Але я знав, що відбувається у світі, бачив якісь каталоги з книжкових чи плакатних виставок (адже починав з плаката), бачив свій рівень і розумів, чим він кращий за рівень тричі заслужених-перезаслужених художників. На другому курсі отримав першу міжнародну премію і зрозумів, що значить після цього дивитися в очі маститим художникам. Слава Богу, що зараз цього всього немає. Звісно, я б якось пристосувався, як усі інші, але я настільки не люблю ту епоху, що ностальгія за тим часом геть відсутня.

– А за чим є ностальгія?

– Здається, взагалі не маю такого відчуття. Понад усе не люблю кінець сімдесятих – вісімдесяті роки. Це зона порожнечі, обмеженості й неймовірного несмаку. Я починав із плакатів, хоча плакатом мені займатися не хотілось. Мою курсову роботу після першого курсу запропонували «Веселці», але там відмовили, аргументувавши, що дуже вже не по-українськи вона зроблена. Не така, як усі. Найбільш тупими на той час були у видавництвах так звані патріоти – у вишиванках, україномовні… Але настільки противні комуняки – першими бігли з твоїм плакатом у міськом партії, щоб показати, який він антирадянський, строчили доноси і готові були на першу ж вказівку загризти кого завгодно. Усі свої відмови я отримав саме від таких персонажів. Зараз дуже багато з них просто змінили знач­ки з Леніном на значки з Шевченком – і вже страшенні патріоти. А тоді ж навіть мене, у якому ні краплі не було натрути націоналістичного, називали бандерівцем. Насправді ж виховувався у взірцевій комуністичній родині: мій дідусь був замполітом дивізії і загинув на війні, бабуся все життя пропрацювала в НКВД, прабабуся займалася розкуркулюванням, мамця вже була безпартійна, але підтримувала комуністичні погляди. Виховання було досить жорстким: які джинси, та ти що?

– А звідки Ви родом?

– Я народився в Києві, але до семи років виховувався в селі в бабусі на Десні. Потім переїхав до Києва, щоб учитися в школі, і мама мені дуже сумно сказала, що якщо я хочу, щоб мене не вважали селюком і дивилися на мене нормально, то мушу спілкуватися російською. Це були тогочасні київські реалії. Тоді, щоб бути справді українським патріотом, треба було бути дуже мужньою людиною. Поряд зі мною таких людей було двоє чи троє – вони розмовляли українською мовою, були справжніми інтелігентами. Вдруге українською мовою я почав спілкуватися після знайомства з Малковичем. Малкович – не лише мій видавець, а й хороший друг і навіть хрещений батько. У моїй родині навіть не могло йтися про Бога, але кожна людина ще з дитинства його відчуває. Малкович дуже довго дивився на нехристя у видавництві й одного дня сказав: «Так, Єрку, завтра – біленька сорочка, і я тебе чекаю. Якщо не прийдеш, будеш останньою сволотою, і я тобі слова більше не скажу й руки не подам». Але насправді ці слова потрапили на підготовлений ґрунт – у душі я вже давно був християнином.

«ІЛЮСТРАЦІЯ МОЖЕ ПЕРЕВЕРШИТИ ВРАЖЕННЯ ВІД ТВОРУ»

– Ви починали працювати із плакатами. А як перешли до ілюстрацій?

– Про ті «спроби перейти»… Боюся, що їх зараз хтось може побачити і прочитати ім’я художника. Це були страшненькі книжки для піонерів про те, як правильно прибити зірку на хвіртку бабусі – вдови червоноармійця. Видавництво «Політвидав України» отримало за цю книжку в Москві якусь премію, але я страшенно боюсь у якомусь «Букіністі» нарватися на неї.

– Ви маєте величезну кількість найрізноманітніших нагород. Що вони для Вас означають?

– Вони мене цікавили лише як якісь бар’єрчики. Приміром, хтось мені сказав, що поки я не закінчу інститут, не зможу стати членом Спілки художників. У правилах вступу не було такого, тому я собі поставив мету – і досягнув її на третьому курсі. Хотів отримати міжнародні премії – я їх отримував. Але згодом усе як відрізало. Стало просто байдуже. До того ж, з’явилася велика кількість книжкових замовлень. І це виявилось єдиним, чого я насправді прагнув. Найкраще, що може бути у світі, – це сидіти під лампочкою і малювати якусь ілюстрацію. А потім наступну, наступну… Час від часу я пробував зайнятися якимись вільними жанрами, але щоразу повертався до ­ілюстрації. Це просто необхідність. Я – тільки ілюстратор, і не більше. Це природа, гени, біохімія чи ще щось – знаю лише, що воно моє.

– А що Ви малювали для душі?

– Я робив колись ілюстрації до «Гамлета» Шекспіра – абсолютно формальні ілюстрації без фігур в інтер’єрі, де важко було вирізнити із якихось пластичних форм Клавдія чи Гертруду. Малював на одному подиху – і зараз за ці малюнки мені не соромно. Це був той Єрко, яким би мені хотілось бути й надалі. Там не було компромісу. Зараз же в мені сидить три Малковичі, чотири Юри Смірнова чи Іни Старих (директори видавництва «Софія»). Я сам їх туди запустив. Деколи я бунтую, але все одно розумію, що оскільки малюю на замовлення, то змушений слухатися, працювати під видавця. А вони – реалісти, і їхня реальність – продаж книжок. Я розумію прекрасно, що книжки «Снігова королева» чи «Казки туманного Альбіону» подобаються дев’ятьом із десяти людей, а Гамлет, який мені страшенно близький, сподобається, можливо, двом із сотні.

– А «Гамлет» виданий?

– Він був майже виданий. Я жив передчуттям, що ось-ось його побачу. Видавництво «Софія» вирішило його зробити, але, як то часто буває, фабрика запорола папір, треба було передруковувати і на тому все закінчилося. Це було кілька років тому.

– Ви паралельно ілюструєте дитячі книжки і водночас – літературу для дорослих. У чому для Вас полягає відмінність?

– Доводиться постійно переключатися. Книжки для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги» робляться дуже довго, десь рік – півтора одна книжка. Ти втомлюєшся за цей час від кольору, від форми, від того, що треба витримувати один стиль. Тому «Софія» для мене – це така собі чорно-біла віддушина. Вони просять періодично перейти на колір, але я відбиваюсь, як можу. Мені взагалі деколи здається, що я чорно-біла людина. У такій ілюстрації немає кольору як основного емоційного ударного моменту. Найперше для мене – графіка, а мої кольори – вони досить академічні і несміливі.

– Чому ж так критично про себе?

– Це мій нормальний стан. Я постійно намагаюся розглядати себе під збільшуваним склом і знаходити моменти, які повертають на грішну землю. Приміром, кілька років тому я був у Москві на виставці (Росія на той час уже продавала і «Снігову королеву», і «Казки…»). Мені вручали премію «Художник 2002 року», я підписував свої книжки, і до мене підійшла жіночка з першим виданням Кастанеди – обшарпаним, зачовганим. Я запитав: «Де Ви його викопали? Давайте я Вам підпишу щось із останнього». А вона відповідає: «Навіщо? Це єдина Ваша нормальна робота». Думка, яку озвучила ця жінка, вона десь там у мені шкреблася вже тривалий час. І це нормально. Саме тому я не дивлюсь телевізор – це не більше ніж ярмарок марнославста. Коли якась абсолютно нікчемна істота відгукується на звертання «геній» – це гидко. Я – мазохіст серед садистів.

– А у Вас бувають замовлення в приватні колекції?

– Це не замовлення, це спокуси. І їх більшість. Мені дзвонять і пропонують намалювати за кілька тисяч доларів обкладинку «Снігової королеви», щоб повісити у спальні. Волосся дибки стає від таких замовлень. Мене настільки дратує перемальовування навіть якогось невеличкого фрагмента, що зробити заново пережиту ілюстрацію, та ще й із відчуттям того, що вона буде висіти в когось у спальні під склом, – це жах.

– Ваш «рецепт» якісної ілюстрації?

– Мені найбільше подобається ілюструвати не піки, а паузи в сюжеті. У Шекспіра найголовніше відбувається в паузі. Між подіями. Як на мене, це основне завдання ілюстрації. Ілюстрація має доповнити емоційну нестачу сюжету, інколи вона може навіть перевищити враження від твору… Але насправді – не існує жодних рецептів, жодних правил.

«Я КРАЩЕ ПЕРЕЧИТАЮ «АЛІСУ», НІЖ ДОБЕРУСЯ ДО «ГАРРІ ПОТТЕРА»

– Над чим працюєте зараз?

– «Здав» «Софії» чергового Коельо, працюю над «Маленьким принцом» для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги». Зараз мені здається, що це буде класна книжка. Що вийде насправді – дізнаємося десь у кінці року. Принаймні, від роботи я отримую шалене задоволення.

– Чи правда те, що Ваші ілюстрації до Коельо вважаються найкращими у світі?

– Це факт. Коельо у всьому світі видавали лише у м’якій обкладинці і без ілюстрацій. Я маю десь півтора десятка книг Коельо з різних країн світу, і серед них видання «Софії» – найкраще.

– Багатьом подобається Ваше офор­млення «Гаррі Поттера».

– «Гаррі Поттер» – мій найболючіший мозоль. Я колись зробив обкладинку до цієї книги, яка була дуже проста і через те Малковичу не сподобалась. Через якийсь час спробував ще раз, маючи в голові сюжет і кількість персонажів. Діточок можна потішити тим, щоб вони змогли побачити геть усіх героїв на обкладинці. На одній із них їх є близько тридцяти. Але книжку я, на жаль, так і не прочитав. Просто це не моє. Я швидше перечитаю «Алісу», аніж доберуся до «Гаррі Поттера». Не люблю фантастики. Навіть Бредбері, Стругацьких… Малкович просив мене в жодному разі не признаватися, що я його не читав, особливо, коли підбігають дітки і кажуть: «Пане Владиславе, дякуємо Вам за «Гаррі Поттера». І мене мучить совість сказати, як я його не люблю.

– Який Ви в житті, поза роботою?

– Я слухаю музику (здебільшого джаз і класику) і дивлюсь кіно, іноді читаю. Музику люблю камерну – якісь фортепіанні сонати й сюїти, Моцарта, Баха. Тихі речі. Не люблю романтиків. Бетховена люблю пізні речі. Щодо кіно – можу сказати, чого не люблю: «Дневной дозор», «Трою», «Гаррі Поттера»…

– А як щодо активного відпочинку?

– Я дуже важкий на підйом. Але Малкович мене часто забирає відпочити у свій райський куточок в Карпати. Зі ще одним другом їжджу на Дніпро, у ліс, на Київське море. Але мене треба шарпнути, пережити хвилю моїх бурчань, відкараськувань і таке інше. У мене завжди буде триста п’ятдесят чотири причини, щоб нікуди не їхати.

ДОВІДКА:
Єрко Владислав

Народився: 1 липня 1962 року, м. Київ.
Освіта: Торгівельне училище (спеціальність «Декоратор-оформлювач віт­рин») – 1979‑1981; Поліграфічний ін­сти­тут – ­1984‑1989 (диплом не отримав).
ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИГ: 
ВИДАВНИЦТВО «А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – «КАЗКИ ТУМАННОГО АЛЬБІОНУ», Г.-Х. АНДЕРСЕН «СНІГОВА КОРОЛЕВА», ДЖ. РОУЛІНГ «ГАРРІ ПОТТЕР». ВИДАВНИЦТВО «СОФІЯ» – КНИЖКИ П. КОЕЛЬО, К. КАСТАНЕДИ. ВИДАВНИЦТВО «ЗЕЛЕНИЙ ПЕС» – БРАТИ КАПРАНОВИ «КОБЗАР 2000».

Розмовляла Ірина Троскот