РОМАН IВАНИЧУК: ПОСТМОДЕРНІЗМУ НЕ ІСНУЄ, ЦЕ ПРОСТО ВИГАДКИ!

Роман Іваничук – один із найвідоміших українських письменників. На його історичних романах виросло вже не одне покоління. Пан Роман давати інтерв’ю відмовлявся навідріз, поки не вдалося спровокувати його питанням про сучасні політичні події. Розмова не розчарувала  – свіжі та відверті думки, деколи, може, занадто різкі, викликають повагу та примушують задуматися. Навіть якщо не зі всім погоджуєшся.

 

– Пане Романе, ви обіцяли вже більше нічого не писати. А тут – вийшло одразу три книги… Не витримали?
– Так, обіцяв. Тепер обіцяю собі не давати дурних обіцянок. Зараз працюю дуже багато – дописую те, що випустив через історичну романістику, на яку витратив 40 років. Маю багато задумів. Перед усім мушу написати про свою малу батьківщину – Гуцульщину. Сидить у голові ще одна тема. Мій батько під час Першої світової війни воював як австрійський солдат. Потім увесь час розповідав мені різні смішні, просто у швейківській манері, австрійські байки, побрехеньки. Хочу написати щось у тому стилі.

 

– Ваша нова книга публіцистична. Видавець казав, що багато людей до нього зверталися, щоб він якісь моменти там повикидав…
– Ні, там є лише єдиний випад проти Миколи Рябчука. Якось я забракував його новели – вони були бездарні. А він у інтерв’ю, яке давав у Чехословаччині, зробив з мене мало не агента радянської влади. Він прекрасний політолог і критик, але це були не антирадянські твори – просто ніякі новели. І я йому гостро відповів.

 

– Ваш чи не найвідоміший роман «Мальви» через радянську цензуру не отримав своєї первісної назви – «Яничари». Не хочете нарешті повернути йому оригінальну назву?
– Одного разу я перевидав його як «Яничари». І люди не сприйняли. Мабуть, «Мальви» звучить метафоричніше, незвичайніше. Тому видаю тепер під старою назвою.

 

– Хто із сучасних літераторів Вам подобається?
– Василь Ґабор має гарні твори. Але він, на жаль, малопродуктивний. Поети Віктор Неборак, Роман Скиба. Усі вони модерні й дуже цікаві. Їх називають постмодерністами, але постмодернізму не існує. Модерн є як напрямок літературний. А постмодернізм вигадали. Пиши незрозуміло, вживай побільше слів на букву «х» – і будеш постмодерністом. В Андруховича все з такою лайкою: як не «б.. ь», то «х..», то «й.. твою мать». Що це таке? Як це можна? Це ж читають діти. Чи він не може наговоритися про статеві органи?
Найбільше мені подобається Євген Пашковський – вірний учень Гете й Пруста. Він не калькує, а знайшов національний ґрунт, національну тему. Багатство мови надзвичайне. Я його читаю й дивуюся, як можна так багато бачити. І стільки болю в нього, чистоти. Є там і лайка, але в устах негативного персонажа – це допускається. Недолік, що він дуже важко читається, – безперервний потік свідомості, – тому не знаю, чи буде він популярним. Але одразу видно – талант.

 

– Письменники в Україні зав­жди були для суспільства мо­ральними авторитета­ми, на­віть провідниками. Чому за­раз вони втратили цей ста­тус?
– Не треба дурниці писати. Якщо він пише весь час про проституток, сексуальних збоченців, то який він може бути авторитет? Можна говорити й про запльовані гуртожитки, але твоя писанина має підносити людське вище. Бо це ж не література. Це є блювотина. Кажуть, література не виховує. Дурість! Тоді ні школа не виховує, ні історія. Вони нігілісти. А якщо в людині переважає нігілізм і цинізм, то людина ні на що не здатна – вона не бачить сенсу в житті й стає наркоманом, алкоголіком чи проституткою.

 

– Чому ж Ви не покажете, як треба писати на ці теми?
– Я це вже зробив. У мене еротичних сцен ого‑го! Але це не бруд. Це гарна еротика.
Хоча завжди дбав про свою сім’ю, свою дружину, але це не значить, що я не захоплювався іншими жінками. І було б неправдою сказати, що я ніколи не задивлявся чи не хотів зблизитися з жінкою, яка мені подобалася. Але стосунки освячуються любов’ю.

 

– Може, це просто непорозуміння поколінь? Ваш конфлікт із Юрком Вин­ни­чуком це підтверджує…
– Я взагалі не хочу про цього Винничука нічого говорити. Це людина брудна, аморальна. Він не має жодних засад – ані моральних, ані політичних. Коли про Винничука говорять як про визначного літератора, мені боляче! Це не література. Це – антилітература.

 

– А чому Ви його назвали «брудним чоловіком»?
– Я не кажу, що він зранку не вмивається, – він морально брудний чоловік. Усі знають, хто такий Винничук, і про його роботу на Януковича на президентських виборах теж знають. У мене в голові не вміщається, як можна було мене, що ніколи не йшов на компроміс, ніколи не кривив душею, через «Поступ» (львівська газета – Р. С.), звинуватити в тому, ніби я обікрав «Просвіту», яку очолював?!

 

– Чому ж Ви не подали до суду?
– Не маю жодного бажання тягатися з Винничуком у судах. Це нижче моєї гідності.

 

– Кажете, ні­коли не йшли на компроміс. Але ж були в партії і навіть Орден Червоного прапора отримали…
– Мене цькували, як останнього, на кожних партійних зборах: «Іваничук – антирадянщик!» Я знав, що мене мають посадити, – був у останніх списках. Там були і Дмитро Павличко, і Ліна Костенко. Але нас боялися брати, бо вже багато сиділо, і здійнявся галас за кордоном. Якби та влада протрималася ще років десять-п’ятнадцять – посадили б.
Я говорив своїм найближчим друзям, які йшли на компроміс і писали оди партії-лєніну: «Ви будете каятися, бо то не вічне». – «А, чи доживемо!» Павличко – мій друг. Але він завжди любив кон’юнктуру. Я вважаю його своїм великим приятелем і тому прощаю, проте це не додало йому честі.
У партію ж я пішов, бо без цього не зміг би працювати в журналі «Жовтень» і проштовхувати туди проукраїнські матеріали. Моє перебування в партії – це суцільні догани. Шість разів проходив парткомісію – все витримав з честю, жодного разу не каючись. Хоча постійно намагалися чимось купити – за кордон посилали, делегатом в ООН.

 

– Поїхали?
– Аякже!

 

– Не було бажання там залишитися?
– Я не уявляю свого життя без України. Це неможливо. Я українець і прив’язаний до цієї землі пуповиною.

 

– Але ж мандрувати любите?
– Люблю. Зараз я старший уже, сиджу вдома – хіба ходжу в ліс, їжджу по районах, виступаю перед людьми… Та все моє життя пройшло у мандрах. Починаючи карпатськими й закінчуючи австралійськими. Ще – Італія, Греція, Чехія. Австралійська мандрівка була надзвичайна. На іншому континенті зовсім інші люди. І сонце сходить з іншого боку… Свої пригоди я описав у останній книзі.

 

– А де найбільше сподобалося?
– Найбільше мені подобається у Львові.

 

– Письменники в Україні традиційно займають активну громадську позицію. Ви свого часу теж були народним депутатом. Чому Ви зав’язали з політикою?
– Тоді треба було, щоб нас було багато, аби проголосити Незалежність. Після цього я і ще один депутат, письменник Степан Пушик, вирішили, що нам треба йти додому й сідати за свій письмовий стіл. Не було сенсу зоставатися у депутатах. Що там зараз роблять ті, хто лишився: Мовчан і Драч? Драч – дрімає увесь час на засіданні. Жодного разу я не чув його голосу.

 

– Нещодавно Ви дуже обурювалися, коли журналісти збирали підписи на підтримку дій журналіста «Української правди», коли той ставив незручні питання Віктору Ющенку, а він неадекватно відреагував.
– Мене обурило не те, що журналіст хоче знати, як живе ешелон вищої влади, і бити на сполох, якщо щось не так. Я проти іншого: як можна було організувати всеукраїнську кампанію й збирати підписи проти щойно обраного президента?.. Хіба не зрозуміло, ким це замовлено й кому це потрібно? Вони, ті всі медведчуки-януковичі-пінчуки-кравчуки намагаються повернутися до влади за рахунок зневіри людей. Але якщо знову прийде колишня влада, буде повний державний провал. Це Україна, а то – антиукраїна й політичне бомжарство. І як цього не розуміють журналісти, я цього не можу ніяк втрафити!