Сергій Грабар: “Містика ходить за кожною людиною”

Сергій Грабар ─ людина різнобічно розвинена. Він філолог, історик, краєзнавець, екскурсовод, сценарист. Можливо, саме тому його твори є настільки еклектичними ─ вони поєднують миттєвий стан душі, пережитий автором і, разом з тим, ніби побачений ним збоку. А от нова збірка пана Сергія має назву “Сецесії” ─ тобто відокремлення чогось особливого від площини ординарного. Незважаючи на це, твори збірки, немов скельця вітражів, гармонійно поєднуються і становлять яскраву цілісну картину. Про нову збірку, натхнення і творчі плани Сергій Грабар розповів кореспондентові ДЧ.

─ Пане Сергію, звідки така незвична назва вашої останньої збірки ─ «Сецесії»? Що вона означає?
─ Назва виникла спонтанно: я повертався зі Львівського форуму видавців, де придбав книгу «Львівські сецесії». Вона мені й навіяла назву збірки, яка саме готувалася до друку. Я полюбляю подібні речі й узагалі захоплююся самою сецесією. Познайомившись із нею у Празі, де вона дуже яскраво виявлена в архітектурі та живописі, зокрема, у Альфонса Мухи, почав бачити сецесію і в Києві. Та найбільше її, певно, у Львові. Я гадаю, що стиль написання збірки, як і зміст, саме відповідає змісту слова «сецесія». Я не мав на увазі вітражі, а трактував першочергове значення слова ─ це поєднання людини й природи, і водночас відокремлення внутрішнього від зовнішнього, від негативного.

─ Здається, минулого року ваша книга вийшла у перекладі в Азербайджані? Чому саме там?
─ Певно, мене краще розуміють на Сході, ніж на Заході, хоча українських митців зараз всіх тягне на Захід: до Польщі, Німеччини, Великобританії. Мене люблять в Азербайджані, там, до речі, ця книжка 2006 року була визнана найкращою перекладеною книгою й отримала премію Академії наук. А 2007 року вийшла книжка в перекладі з азербайджанської на фарсі в Ірані. Пересічний українець, певно, був би вражений, коли б вона потрапила йому до рук — вона інакше розкривається, інакше читається, й вийшла вона не 2007 року, а згідно зі східним календарем – 1385 року від народження пророка Мухаммеда.

─ Як вам живеться одразу у кількох календарних вимірах? Певно, з вами частенько трапляються різні містичні події?
─ Більше того, якщо відштовхуватися від дати створення світу, за іудейським календарем, зараз уже триває 7515 рік! Так що ми одночасно живемо в трьох вимірах. І це надзвичайно добре — одночасно жити і там, і там. Стосовно містики: розумієте, вона ходить за кожною людиною, а особливо за тими, хто пише й спілкується через власний внутрішній світ із зовнішнім світом.

─ Де до вас найчастіше навідується муза?
─ Та де завгодно. Дуже багато хороших думок до мене приходить, коли я кудись їду. А ще ─ коли я у воді. Неважливо, чи це душ, чи озеро, річка, море ─ вода ж різна буває. Але вода очищає, дає певний момент для ясних думок. Змивається все непотрібне, побічне, і залишається основне.

─ Коли почали писати?
─ Це було ще в школі.

─ Певно, це було перше кохання?
─ Кохання у школі теж було, але воно не стало поштовхом до творчості. Я навіть можу вам прочитати свої перші поетичні рядки: «Що заразі дала мову рідна братерська рука, кожен знає по слову, скиглячи з-під каблука. Знати бажаєте більше, ви землетовці-раби, вас поведуть у рвище, зроблене для голотьби». Це був 1971 рік, я був таким піонером.

─ А у сім’ї хтось, окрім вас, займався літературою?
─ Моя сім’я не була поетичною. Так, мої батьки інтелігентні й інтелектуальні, але мама працювала в Дніпрорадгоспі, батько військовий. Тобто геть не літературні професії. Певно, щось було закладено генетично, чи накопичено. Та й в сім’ї розмовляли російською, а в мене все зовсім інакше склалося.

─ Хто ваші літературні вчителі?
─ Мені найбільш близькі неокласики. Миколу Зерова я вважаю найкращим із поетів, з прозаїків – Георгія Косинку і Стефаника. Взагалі, я тяжію до короткої форми, новели почав писати ще в інституті. Пізно почав видавати, але так треба було.

─ Є якийсь літератор, чий стиль вам подобається, кого б ви бажали наслідувати?
─ Навіщо? Я ж в такому разі втрачу своє обличчя. Навпаки, я інколи боюся бути схожим на когось. Якось мене обізвали Борхесом, за що дякую. Але у випадку, коли один каже: «Це мені нагадує Гоголя», — другий: «Це мені нагадує Булгакова», — а третій: «Ні, це хтось із західних, певно, Кортасар», — я кажу: «Красно дякую усім, але мені це нагадує про єдине: ми всі геніальні!»

─ Є якийсь із письменників, із ким бажали б поспілкуватися?
─ Якщо абстрагуватися, то коли б я зустрів Булгакова, обов’язково запитав би: «Міша, ну що ж ти про Київ так красиво й не написав, так нормально?» (сміється)

─ А як же його твір «Біла гвардія»?
─ Мало. З таким талантом ─ і так мало про Київ!

─ А де ваш улюблений київський куточок?
─ Там, де я народився ─ на Рильському провулку. Це район Софіївської площі, це місце мого дитинства.

─ Знаю, що ви паралельно займаєтеся сценаріями. Над чим зараз працюєте?
─ Зараз я працюю над одним сценарієм, готую його до конкурсу, дай Боже, щоб я його написав. Я дуже добре знаю історію, особливо Київської Русі ─ 15 років працював у Києво-Печерській Лаврі екскурсоводом. В кожній моїй книжці є щось про Лавру, та й в «Сецесіях» також. В сценарії також піде мова про давній Київ. Це місто, в якому я народився, яке я люблю!

Сергій Грабар

Народився 1954 року в Києві.

Освіта: Державний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Перший Лауреат Міжнародного кінофестивалю «Вітер мандрів» (Київ, 2000), премії ім. І.Огієнка. Автор збірок «Натхнення» (Київ, 1999), «Від першої особи»(Київ, 2000), «Пелюстки надії» (Київ, 2002).

Заступник головного редактора часопису «Пам’ять століть», щорічника «Історичний календар», альманаху «Український богослов».

Спілкувалася Іра Татаренко