Письменники – про Майдан і «післямайдання»

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ
– Історичних аналогій до нинішніх подій підібрати не можу. Попри те що навколо холодний січень і надійшла чергова річниця трагедії під Крутами, і сам собою згадується Тичина з його «стоїть сторозтерзаний Київ», і нам так само, як і тоді, протистоїть Росія – байдуже, більшовицька, біла чи неоімперська. І все одно – це дуже особлива ситуація, за найвищим рахунком перша така в нашій історії, безпрецедентна. Чому? Тому що ми, українське суспільство, вперше стали суб’єктом власної історії. Виразно усвідомлюючи свій вибір та ефективно його реалізуючи. 2004-й був першою спробою в цьому процесі. Нині ми досвідченіші й сильніші.

 

Інший мотив. Майдан уже безліч разів порівняли із Січчю. Теж непогано, але так само не те, хоч раптово реанімовані січові навики, звісно, не могли не втілитись. Але Січ була перманентною кількасотлітньою інституцією, в силу навіть географічних обставин достатньо відірваною від регулярних політичних процесів. Майдан же – найактивніший чинник політичної боротьби, вирішальна запорука перемоги. Майдан росте по всій країні й головне –всередині, у людях, у свідомості та емоціях мільйонів українців.

 

Опозиції я б порадив не розслаблятися у зв’язку з тимчасовими тактичними поступками влади. Бути хитрішими за неї, а для цього завести собі у владних лавах цілу мережу розвідників та інформаторів. Нині, коли «процеси пішли», таких повинно знайтися чимало. Орієнтуючись на публічні заяви провладних політтехнологів (Погребинського, Костя Бондаренка та ін.), робити все навпаки. Розколювати владний моноліт: серйозні тріщини на його поверхні вже з’явилися.

 

Ще одне: опозиції слід у сто разів активніше працювати зі світовою громадською думкою. Апелювати не тільки до європейських чиновників Ештон чи Фюле, а й до звичайних громадян. Вони, громадяни, є виборцями і платниками податків, їхня думка остаточно визначає поведінку чиновників.

Найскладніша моя порада: думати не про посади й бонуси, а про досягнення перемоги. І в цьому сенсі слід чітко сформулювати для себе та суспільства, що саме вважатиметься перемогою. Тобто яка наша кінцева мета – у коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі.

 

СЕРГІЙ ЖАДАН

– Нинішні події у мене асоціюються із подіями історичної давнини – революційним 1917 роком. Як плюсами, так і мінусами. І я дуже боюся, щоб ці мінуси не переважили і щоб нам вдалося відстояти цю країну.

 

Мені гидко бачити реакцію місцевого керівництва на харківський Євромайдан. Їхню постійну брехню, їхні абсолютно неадекватні дії. У Харкові діють загони «тітушок», обласна адміністрація оточена міліцією. І наш губернатор цілком серйозно говорить, що до міста з’їхалося кілька сотень галичан, які будуть штурмувати обласну адміністрацію – це повна маячня! І я не знаю, кого він хоче в цьому переконати. Мені здається, що вони лякають інших і при цьому лякаються самі. А те, що зараз харківська влада оголосила про створення робітничих дружин і козацьких загонів, – це просто легалізація кримінальних формувань у місті!

 

Харківській владі я б порадив йти у відставку. Й що скоріше вони це зроблять, тим краще буде для них самих. Те, що вони натворили тут за останні роки, вимагає пильної уваги з боку правоохоронних органів.

 

Верховна Рада має за нинішніх умов йти на поступки. На майданах сьогодні стоять не прихильники якоїсь політичної партії, стоять не за гроші. А стоять люди, які вимагають, потребують і будуть відстоювати вільну Україну. І те, що влада їх ігнорує, не дослуховується до їхніх вимог, їхніх закликів, тільки погіршує ситуацію в країні. Так чи інакше, у влади значно більше можливостей для маневру, для кроку на зустріч, ніж у людей. Тому що демонстранти загнані в глухий кут: у них ціляться, їх викрадають, на них зчиняються напади. У такій ситуації ініціатива в переговорах мала би бути за владою. Але зараз уже мало сподівань на те, що ця влада здатна адекватно та логічно оцінювати ситуацію.

 

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА: 

– Події останніх днів нагадують мені Велику французьку революцію. При тому, що події, які передували барикадам у Києві, впродовж доволі тривалого часу нагадували мені реалії гітлерівської Німеччини – десь за сім чи п’ять років до початку війни. Я знаю, що більшість інтелектуалів і просто думаючих людей проводять зовсім інші історичні аналогії. Але, як на мене, саме Велика французька революція по-справжньому сформулювала і осмислила, що таке «народ», що таке «свобода», а також стала безпосередньою причиною системних прогресивних цивілізаційних змін, по суті, для всієї Європи, а також, великою мірою, для Латинської Америки. Днями Саакашвілі на шпальтах «The Wall Street Journal» сказав, що ситуацію в Україні можна означити як першу геополітичну революцію XXI століття і зауважив, що українські події ключовим чином відрізняються від протестів у інших країнах, де вимоги зосереджені довкола соціальних прав або корупції у владі. Уже зрозуміло, що київський Майдан (але не просто Майдан, а, умовно кажучи, «Майдан у головах» наших співгромадян) спричинить тотальну модернізацію сорокап’ятимільйонного суспільства. У ближчому чи дальшому майбутньому події, яких ми свідки й учасники, матимуть величезний вплив на «бродіння мас» і визрівання аналогічних процесів, як мінімум у Росії та інших пострадянських країнах. Звичайно, якісь ближчі аналогії з Великою французькою революцією невиправдані… Та я хотіла б зауважити кілька значущих аспектів. Перше. Діючий в Україні режим не забезпечує розвитку на жодному з базових рівнів – ні в плані економіки, ні в плані суспільного ладу, ні в плані культури тощо. Відповідно, відносини на всіх рівнях архаїзуються. Те ж таки зрощення влади і криміналітету, хабарництво дозволяють уникати конкуренції, коли виграє більш достойний. Приблизно така ж архаїзація була характерна для Франції XVIII ст. Друге. Заворушення зумовила, як і у Франції, легітимна влада. Причому це в жодному разі не голодний бунт, а громадянський протест найширших мас, людей, що належать до практично всіх прошарків, законні і, сказати б, природні інтереси яких влада послідовно ігнорувала та ігнорує. Третє. Як і у Франції, де революцію підтримала і частково очолила аристократія, наш протест підтримує частина найбагатших людей країни, власне тому, що вони усвідомлюють крайню необхідність тотальних змін. Четверте. У Великій французькій революції особливою і до певної міри визначальною була роль просвітителів, які вплинули на прогресивну зміну світогляду мільйонів людей. Те саме, без перебільшення, відбувається і в нас. Паралелей можна проводити ще дуже і дуже багато. Але. За двадцять п’ять років терору загинуло понад два мільйони цивільних французів. Я всім серцем сподіваюся, що нас не чекають ріки крові. Хоча особисто готова платити навіть найвищу ціну. За свободу.

 

Діймо, звіряючи всі свої вчинки із власним сумлінням; радьмося з людьми, яким довіряємо, наприклад, зі священиками і дослухаймося до їхньої думки. Треба якомога більше читати, щоби мати ширшу панораму того, що відбувається в Україні, а не тільки безпосередньо коло нас. Постійно пам’ятати, що це – наша країна і наші люди! Усі, хто довкола. Зокрема й – по той бік барикад. Насилля, якщо його не вдається уникнути, треба звести до мінімуму, наскільки це можливо. Себе, своїх рідних і близьких, свої цінності, свою свободу – маємо захистити. Слід робити усе, що можемо і що повинні. Кожен на своєму місці.

 

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

– Останні події в Україні нагадують мені часи визвольної боротьби у післявоєнний час. Це – боротьба проти совєтизації України, символічно – боротьба між пам’ятником Леніну та Українським Прапором. Непомітно, а інколи й нахабно відверто, частина України (не географічна) перетворилася із здобувачів рівних із українцями прав на окупантів – із усіма невтішними наслідками для самих українців. Двадцятилітнє толерування тепер оголилося – стало очевидним, доступним безпосередньому спостереженню, принизливе, упосліджене становище українців на своїй Богом даній землі. Нашу мову, культуру, історію, наших героїв – зневажають.

 

У совєтському заповіднику, що ним був упродовж усього часу незалежності й сьогодні є мій рідний луганський край, я завжди почувався, як у гето, а тепер почуваюся заручником, з усіма очікуваними наслідками.

 

Кожен письменник є громадянином України, тому як громадянин він має бути зі своїм народом, ніяк не виокремлюючи себе з цієї святої спільноти. Хто чинить навпаки (є й такі літератори), той протиставляє себе своєму народові і є підспівувачем постсовєтським окупантам.

 

Любов ЯКИМЧУК