Василь Шкляр: Інтуїція багатша за акушерський довідник

Він – автор кільканадцяти книжок прози, неодноразово перевидавалися, а також лауреат багатьох премій. Деякі критики відносять його романи до зразків “масового жанру” – детектива. Проте сам Василь Шкляр детективістом себе не вважає. Як і фантастом, хоча й отримав премію за фантастичний роман. Про ознаки справжнього таланту, детективний жанр, джерела ідей та Шевченківську премію – наша розмова з письменником.

– На вашу думку, які ознаки справжнього письменника? Що потрібно, аби бути хорошим письменником?

– Письменник для мене – це, насамперед, стиль. Стиль, власна інтонація, мова – із цього й починається письменник. Решта вже докладається: тематика, різне експериментаторство. А немає стилю – немає письменника.

– Але ж може статися так, що сучасники не дають належної оцінки творчості справді талановитого письменника, і це відбувається значно пізніше…

– Так, історія має чимало таких прикладів. Але водночас буває і навпаки – коли письменник ніби хапається за твір. Особливо тепер, за сучасних технологій розкрутки, популяризації, часто бувають дуже посередні твори, які несподівано вискакують у фаворити.

– А чи існує для вас поділ літератури на масову й елітарну?

– Ні. Я поділяю літературу на талановиту й сіру, бездарну. Поділ літератури на масову й елітарну дуже умовний. Наймасовіша література – це Федір Достоєвський, Тарас Шевченко, Фрідріх Дюрренматт, Умберто Еко, Мілан Кундера…

– Чи визначається талант письменника кількістю написаного?

– Ні. Але кількість – це також добре. Кількість говорить про талант працездатності. Бо література, особливо проза, крім обдарування, вимагає великих фізичних зусиль. Коли сідаєш працювати по 18 годин на добу і випалюєш при цьому 3-4 пачки цигарок – для цього потрібно мати здоров’я. Якщо говорити про українську літературу – то більшість талановитих письменників писали зовсім небагато. Так склалося, що наша література найбагатша своєю новелістикою. Новела пишеться дуже важко – тому творчість усіх найкращих українських письменників можна укласти в одну книжку. Автором однієї книжки, якщо називати моїх найулюбленіших письменників, є Архип Тесленко, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Тарас Шевченко зі своїм “Кобзарем”.

– А хто із сучасних письменників є вашим улюбленим?

– Якісь переліки робити неетично, але я дуже добре ставлюся і до Сергія Жадана, і до Любка Дереша, і до Тані Малярчук.

– Що зараз читаєте?

– Читаю Ієна Мак’юена – в нього така повільна, в’язка проза, яка мене ще раз переконує в тому, що ми не гірші в Європі.

– Якщо звернутися до вашої творчості – звідки черпаєте ідеї для романів?

– Я ідеї не черпаю – вони самі приходять. Це, наприклад, якась неординарна історія, думка, образ, непересічний характер. Накопичується критична маса всього цього, і воно виливається у твір. Я виношував “Ключ” років дванадцять. Почув колись історію про чоловіка, який винайняв квартиру, а її господар все не з’являвся, не брав грошей. І тоді чоловік почав замислюватися – куди ж подівся господар? Я цю історію пригадував, забував, вона знову до мене приходила… А в певний момент це все “засвітилося”, і я за місяць написав роман. Так само зараз я працюю над романом про Холодний Яр, про повстанську боротьбу 1920-х років. Ця тема невигідна історикам – не розроблена цілина про міжнаціональну ворожнечу. Хоча не вважаю, що напишу історичний роман. Це все-таки зовсім недалека наша минувшина, фактично, час моїх дідів, тому я не відношу це до історії. Але ідея в мені давно живе, я носився з нею десятиліття. А зараз, коли нарешті пишу, – це вже справа техніки. Це з’єдналося в якусь цілісність, яку я бачу до кінця.

– Ваш роман “Кров кажана” був написаний від імені жінки. Чи важко було вживатися в цю роль?

– Ні. Коли вживаєшся в образ, невелика різниця, чи пишеш від першої особи, чи від третьої. Спершу мене це теж трохи зупиняло – як подати, – але потім я зрозумів, що форма оповіді від першої особи є для мене найближчою. Але хочу сказати, що я не чув жодного закиду від читачів, що я десь погрішив, у якихось чисто жіночих (хоч би і фізіологічних) моментах. Є в мене така формула: інтуїція багатша за акушерський довідник.


– Чи є рецепт якісного детективу від Василя Шкляра?

– Я не міг би дати рецепт детективу, бо не вважаю себе детективістом. Так само я не є фантастом, хоч і отримав несподівано премію за “Ключ” як за фантастичний твір. Можу тільки сказати, що детектив – це дуже складний жанр, він набагато серйозніший, ніж дехто думає. Вважаю, що він бере початок із фольклору, бо це велика розгорнута загадка. Народ любить загадки, а тому він любить детективи. Детектив вимагає інтелекту. А якщо це написано в дуже доброму стилі, то це висока література. “Високість” літератури для мене визначає стилістика. Звичайно, тут багато важить вигадка, фантазія. Добру інтригу не знайдеш у жодних документах прокуратури – її треба будувати своєю непересічною письменницькою вигадкою.


– Ви згадали про нагороду. А як узагалі ставитеся до премій, нагород, визнання?

– До премій ставлюся нормально. Бо особливо в нас премія дає більше, ніж гонорар, – то чому ж до неї погано ставитися? Я ставлюся до премії як до гонорару, до свого заробітку. А якщо хтось скаже, що він погано ставиться до премій, – то збреше. Мені приємно, що “Ключ” зібрав цілу колекцію нагород. Але моя улюблена премія – це “Автор, книжок якого викрали з магазину найбільше”. Не скажу, що позитивно ставлюся до злодійства, але книжкова клептоманія на тлі всіх тих злочинів, які в нас відбуваються, виглядає навіть симпатичною.


– Цього року вас висували на здобуття Шевченківської премії, але її отримала Любов Голота. Ви розчаровані?

– Цього року як ніколи в Шевченківському комітеті було брутальне лобіювання, торги. Я дуже добре ставлюся до Люби Голоти… Але її чоловік є членом Шевченківського комітету, як і чоловік Наталки Сумської, що також отримала премію… Для жовтої преси є гарний заголовок – “Шевченківську премію отримали дружини членів Шевченківського комітету”. Але якщо я буду живий і захочу – то премія від мене нікуди не втече. Бачите, в нас така політика ще з радянських часів – то її дають за вислугу, то за якісь особливі заслуги в інших сферах, то за тривалість життя, немовби замість кисневої подушки, щоби ще трошки людина подихала. І це підриває престиж найвищої нагороди. На те нема ради. Коли йде торгівля – люди стають жорстокими, безкомпромісними, і важить уже не якість твору, а щось інше.


– А чи можливо взагалі адекватно оцінити творчість письменника і адекватно присудити йому нагороду?

– Думаю, що можливо. І й сам це робитиму, вже роблю. Я домігся цього – і Міжнародний австралійський гуманітарний фонд Ернеста і Наталі Гуляків разом зі Спілкою письменників заснували премію за кращий твір року. Ми теж маємо свій комітет, до якого входять дуже авторитетні письменники. Цього року премія вручатиметься 22 травня у Дніпропетровську. Звичайно, насправді немає стовідсоткового критерію: ось цьому дати, а цьому – не дати. Але єдине, в чому я певний на сто відсотків, – це не буде графоман, і премія не буде вручатися за те, що людина старша чи молодша, або за кількість написаних нею книжок. Це буде справді гарна книжка, автор якої заслуговує на високу відзнаку.

 
– Чи є у вас творче кредо?

– Треба мати свій рівень – ти ніколи не повинен опускатися нижче того, що вже виробив, чого досяг. І навіть якщо тебе примушуватимуть – ти не зможеш написати гірше. 

 

Біографічна довідка

Василь Шкляр

Народився: в с. Ганжалівка Лисянського району на Черкащині.
Освіта: Київський і Єреванський університети.
Творчість: романи “Ключ”, “Елементал”, "Тінь сови", "Ностальгія", “Кров кажана”, збірки повістей та оповідань "Сніг", "Живиця" та ін.
Член Національної спілки письменників України.
Лауреат багатьох літературних премій.