Відомий польський фантаст Анджей Піліп’юк: «Я не соромлюсь своїх українських коренів»

*Польський фантаст з українським корінням Анджей Піліп’юк є археологом за освітою, а за покликанням – письменником, публіцистом, незалежним істориком та шукачем метеоритів.

.

Письменником вирішив стати у тридцять років і досить швидко досягнув своєї мети. Піліп’юк – володар найпрестижнішої нагороди у галузі польської фантастики ім. Януша Зайдла, автор бестселера мережі книжкових гіпермаркетів «Empik», чотири рази нагороджений премію «Nautilius». А у 2008 отримав медаль «За заслуги для гміни Войсла­віце».

.

У видавництві «Зелений Пес» вперше українською вийшла книга Піліп’юка «Хроніки Якуба Вендровича». У Львові книгу презентує сам автор 14 вересня в книгарні «Є» о 16:00 (просп. Свободи, 7). Ця книга відкриває семитомний цикл пригод невгамовного Якуба Вендровича – авантюрного старого сільського екзорциста-аматора, якого переслідують давні гріхи протизаконного варіння самогону і браконьєрства. Його одвічні вороги – вампіри, демони, комуністи й усіляка нечисть на чолі з міліцією та заздрісними сусідами.

 

Анджею, розкажи читачам, як ти «докотився» до такої популярності у Польщі?

А.П.: Популярність я будував з «0», дуже малими кроками, по одній цеглині. Перше оповідання про Якуба було написано в 1996 році. Наступні п’ять років мої оповідання друкувалися тільки в журналах. Поступово з’являлись мої читачі, які й купили перші книги. На цей момент в моїй шухляді назбиралося досить багато недрукованих текстів. Їх вистачило, щоб видавати по 2-3 книжки щороку. Не боячись мозолів, я видирався догори, від «0» до перших місць десятки найкращих польських авторів фантастики.

 
– А за що читачі полюбили твої твори? Хто вплинув на твій досить неординарний стиль?

А.П.: Люди люблять мою прозу, бо це так звана соціальна фантастика. Як я жартую, фантастика «близького рівня». Як правило, я описую подібних до нас людей, які несподівано потрапляють у різні життєві, трішки надзвичайні та неймовірні обставини. Такі герої стають жертвами чогось незнаного, знаходять якість таємничі предмети або загадки, які раціонально не вдається пояснити. В Росії подібним стилем писав Кір Буличов. В Польщі раніше його проза була дуже популярною і мене часто з ним порівнюють, хоча аналогій між «Циклом про Великий Гусляр» та моїми оповіданнями про Якуба Вендровича багато не знайдете. Проте щиро зізнаюсь, що саме Буличов був моїм одним з улюблених авторів і безперечно його оповідання вплинули на мене.

Також, я справді люблю писати оптимістичну прозу. Там, де втоптані в багнюку герої, знаходять в собі сили, щоби встати і продовжити боротьбу, і де здебільшого їх чекає щасливий кінець – хоча, може, і не всі з тих героїв до нього доживуть… Це трішки нагадує твори мого іншого улюбленого письменника «зі сходу» – російськомовного поляка Олександра Гріна.

 

*– Власне, ти вже сам згадав про постать Якуба. Звідки взявся такий образ?

А.П.: Ідея з Якубом взялася трішки з мого власного бунту. Бунту проти того негативізму суспільства, у якому я ріс, того, що бачу тепер і яких героїв нам нав’язують. Лишень подивіться, більшість таких літературних чи фільмових героїв-одинаків-рятівників людства показана позитивно. Вони, зазвичай, молоді, красиві, охайні, виховані, спортивні, тверезі. Живуть у великих містах або літають у відкритий космос. А просте село,  особливо у фантастичних творах, практично майже ніде не з’являється. Ось я і створив собі таку власну модель нашого героя – смердючий, агресивний, вічно п’яний і непокірний дідуган з Богом забутого села, куди «чужинці і носа бояться сунути».

 

Розкажи більше про чарівливий клімат Войславіц.

А.П.: Войславіце, з яких я родом, перед тим як стати селом, було типовим прикордонним містечком. Ще перед війною там мешкала однакова кількість порівну євреїв, поляків, українців та навіть було кілька місцевих німців. Мої предки були українцями, частина родини ходила до костелу, а частина – до церкви. Генеалогії були переплетені. Те саме і з віровизнанням. Нормальним було зустріти в нас і католика українця і православного поляка. Правда, часом, як намішають! Так, навіть мій батько був два рази охрещений. Батьки-католики христили його в костелі, а прабабка, таємно охрестила його в православній церкві. Але є чим і гордитись. Наш далекий родич був греко-католицьким єпископом. А, судячи по рисах обличчя тіток з Хелму, ще й татари залишили нам свої гени. Додайте до того бурхливі історичні події минулого століття і переплетені людські долі. Мій прадід, був царським жандармом, який у 1905 очолив селянське повстання і щоби його спіймати було вислано за ним сотню козаків! Але усю цю різнорідність змела ІІ Світова війна. Коли я ще був малим, то вже тоді мене цікавило, як воно насправді все виглядало, а не як нам говорили. Почав шукати сліди. Може, тому, перша освіта – археологія. Так, я віднайшов на пам’ятнику у Войславіцах затертий надпис кирилицею, котрий колись поставили, вшановуючи пам’ять царя Олександра ІІ, і на якому з 1917 стоїть Тадеуш Костюшко. Також, на Войславіцах позначилась реальність дев’яностих минулого століття з усіма «човниками» та рекетом. Це все «вилазить» у моїх оповіданнях. Адже, саме цей, часом такий неоднозначний клімат багатонаціонального прикордоння і надає колориту моїй прозі.

 

– Звідки таке рішення друкуватися саме українською мовою?

А.П.: Я не соромлюсь своїх українських коренів і не маю з тим жодних клопотів, щоби їх відкрито визнавати. Мої читачі сприймають це якось нормально. Все ж таки, ті страшні часи в нас вже минули. Пам’ятаю, як дідусь українською не боявся розмовляти лишень з декількома дуже вірними друзями. Я, на жаль, вже не говорю мовою предків. Тому, вирішив,  що варто скласти хоча б в такий спосіб пошану поколінням, які вже відійшли. Звідси й ідея друкувати мої оповідання в Україні саме українською. Все просто. Ну і, звісно, що вже маю тут трохи читачів – людей, які свого часу навчалися в Польщі і там вже зустрічались з моїми творами.

Розпитував Максим Бондаренко